Путіну не відмовиш у прозорливості — він добре знає електорат. Спілкуючись з нацією по телевізору, Володимир Володимирович постарався догодити всім. Ті, хто любить Сталіна більше за життя, почули про його великий внесок в індустріальну потужність країни. Ті, хто Сталіна ненавидить, знайшли відраду в ремарці про неприйнятну ціну великого вкладу.
У Варлама Шаламова, героя фільму «Заповіт Леніна», який зараз йде на каналі «Росія», набагато певніше ставлення до вождя. Зовсім не випадково перший показ відбувся два роки тому, коли 70-річчя сталінського терору збіглося із століттям Шаламова. У долі письменника дві дати зчепилися намертво, як кайло з табірною колимською мерзлотою, якій він віддав сімнадцять років життя. Тоді низький рейтинг «Заповіту» я розцінила як вирок суспільству безбатченків. Уразило, що його не дивилися навіть ті мислячі інтелігентні люди, для яких він зроблений перед усім. Мотивація примітивна — життя й без того важке, набрид негатив. Що вже там казати про інші референтні групи! Рівень історичної самосвідомості мінімальний, більшості населення, включаючи найбільш ласий для ТБ глядацький сегмент — молодь, — що сталінські табори, що троянська війна — все єдино. А «Заповіт Леніна» вимагає зосередженої роботи розуму й душі. Фільм не адаптує історію до формату милих шарашок «У крузі першому» (твір Солженіцина та Панфілова) або нестрашних таборів «Московської саги» (вигадування Аксьонова й Барщевського).
Масовому глядацькому успіху опирається й інша якість фільму: він позначений печаткою достовірності й неймовірним для сьогоднішнього дня художнім рівнем. Дванадцятисерійний кінороман зроблено не стільки за Шаламовим, хоча в основі й лежать «Колимські оповідання», скільки про Шаламова. Усе його життя, від вологодського дитинства до смерті в психоневрологічному інтернаті № 32 1982-го, дано в послідовності не хронологічній, але іншій, істотнішій, що зветься структурою людської пам’яті. Тема сталінщини — одна з найневиразніших на ТБ новітнього часу. Перша хвиля збіглася з початком перебудови. Тоді діти ХХ з’їзду, які відкривали місту і світу істину про кривавого диктатора, плодилися на екрані із швидкістю дітей лейтенанта Шмідта. Покричали, пошуміли, засипали проблеми лушпинням загальних слів, погеройствували на з’їздах народних депутатів, зайняли посади, пересіли в «Мерседеси» — на тому й заспокоїлися. Далі — в’язка повзуча реставрація, сереаліті «Сталін Live» і десятки творів про багатий внутрішній світ кремлівського горця з підручними.
«Заповіт Леніна» начисто позбавлений прямого звинувачувального пафосу. Його основна мелодія — тиша. Але це тиша засніженого колимського кладовища, що йде за небокрай; таким краєвидом відкривається кожна серія. І нічого не може бути страшнішого за скорботну безмовність, що пробирає до кісток. Фільм Досталя — не про час, а про людину, яка здолала час. Шаламов дозволив собі розкіш пушкінського самостояння — він завжди був окремо від усіх. (Хіба що в університеті долучився до компанії юних троцкістів, які грали в борців за свободу шляхом поширення листа тов. Леніна про суть тов. Сталіна. За що й поплатився роками власної свободи.) Особлива заслуга Досталя й автора сценарію Юрія Арабова в тому, що вони зуміли передати це самостояння, не заграючи з глядачем, нічого не адаптуючи для молодого спецконтингенту, не обкладаючись подушками компромісу. Хто зрозуміє, той зрозуміє.
Без перебільшення, скажу — це перший телефільм, у якому немає ні краплі фальші. Є певне незначне випрямлення (порівняно з першоджерелом) сцен колимського пекла, але ж інакше неможливо. Епоха складається з деталей, чимало яких авторами передані геніально. Протистояння Шаламова й Солженіцина (останнього він вважав «ділком») дане короткою телефонною розмовою. «У вас біля табору ходить кіт, — говорить В. Ш., — неймовірно для справжнього табору, його б давно з’їли». Ніхто в нашому кіно не зміг так точно й тонко відчути ауру шістдесятих, виткану зі страху й надій, як це зробили в перших двох серіях Досталь з Арабовим. Ніхто так по-снайперському не протягував місток між минулим і сьогоденням у сцені похоронів: труну Шаламова везе автобус, водій якого дбайливо протирає фотку Сталіна на лобовому склі.
Саме цим ми й займаємося сьогодні. Шаламов передбачав таку можливість: «Я замовкаю. Я присягаюся, беззвучно ворушивши губами, що я сюди ще повернуся. Ще повернуся сюди — за вами!» Про що це він: про страшний суд, помсту, про нашу спільну провину? Хоч би як там було, його знову не почули. Не може бути іншого часу, казав він під кінець життя 1982-го, коли люди залишилися колишніми. «Колишні люди» подивилися фільм і незабаром після його виходу розпочали гру під назвою «Ім’я Росія». Таким ім’ям, оминувши підкориговані для годиться офіційні показники, став, певна річ, Сталін. Життя й доля Шаламова доводять: Сталін — не ім’я, а діагноз Росії. Діагноз, який, судячи з усього, не піддається лікуванню.
