16 — 18 жовтня у Віченці (Італія) відбувся перший в Західній Європі науковий форум з проблематики голоду 1932 —1933 рр. в Україні. Симпозіум, присвячений 70-й річниці українського голодомору-геноциду (така його офіційна назва), працював під патронатом президента Італійської Республіки і за активної участю посольства України в Римі. Кореспондент «Дня» звернувся до постійного автора нашої газети, доктора історичних наук, професора Станіслава Кульчицького з проханням розповісти докладніше про це поважне наукове зібрання.
— Італійську сторону представляли десятеро професорів і викладачів iз семи університетів, а також директор Інституту соціальної та релігійної історії у Віченці Габріель де Роза. Учасники української наукової делегації вперше побачили цю легендарну людину: учасника Другої світової війни, антифашиста, увінчаного найвищими бойовими нагородами, сенатора Італійської Республіки, керівника науково-дослідного закладу, вчені якого вперше повернулися обличчям до малодосліджених проблем східноєвропейської історії, зокрема історії України.
Українська делегація за чисельністю вдвічі поступалася італійській. В її складі були професор Києво-Могилянської академії, в минулому — виконавчий директор комісії Конгресу США з голоду 1932 — 1933 рр. в Україні Джеймс Мейс; літературознавець Оксана Пахльовська; провідний науковець Інституту політичних та етнонаціональних досліджень НАН України Юрій Шаповал, який відомий світовому науковому співтовариству грунтовними публікаціями джерел з гострих проблем радянської історії, а широкому колу громадян нашої країни — яскравими радіо- і телепередачами; письменник і політичний діяч Юрій Щербак — колишній посол України в Канаді, Ізраїлі, США, автор перших публікацій про голод 1932 — 1933 рр. в популярному журналі перебудовних часів «Юность». Російська делегація була представлена двома професорами, які почали серйозно вивчати тему голоду 1932 — 1933 рр. в СРСР з кінця 80-х рр. — Миколою Івницьким (Інститут російської історії РАН) і Віктором Кондрашиним (Пензенський університет). Канаду представляв професор Йоркського університету в Торонто Орест Субтельний, Німеччину — професор Кельнського університету Герхард Сімон, а Польщу — працівники Люблінського університету Губерт Лашкевич і Ева Рибальт.
— Чим відрізнявся симпозіум у Віченці від низки схожих попередніх заходів?
— Досі на конференціях по голоду 1932 — 1933 рр., які проводилися за межами України, мені випадало зустрічатися з однодумцями, в середовищі яких не могло виникнути політизованих суперечок. На конференціях з іншою тематикою проблема голоду в Україні частіше за все розглядалася як позбавлена наукового грунту. Я не раз чув дорікання такого змісту, особливо з боку російських учених: чому це ви ставите неіснуючу проблему голоду в Україні, адже голод був і в інших регіонах Радянського Союзу! Іноді ця сама думка висловлювалася й у такій площині: сталінські репресії мали класовий, а не національний характер, не можна обтяжувати Росію історичною виною за голод.
Це явно не узгоджувалося з фактами. Кінець кінцем, депортація малих народів або боротьба з «космополітизмом» явно не пов’язувалися з «класовою боротьбою». Слід визнати, однак, необгрунтованість звинувачень на адресу українців, росіян, євреїв, німців та інших народів у злочинах, які чинилися певними режимами або політичними силами. У тоталітарних суспільствах народи не несуть відповідальності за свої уряди.
— Чи не виникали серед учасників симпозіуму більш- менш плідні наукові дискусії політичного забарвлення?
— На семінарі у Віченці панувала доброзичлива атмосфера. Уже в самій постановці проблеми — «голод в Україні» — простежувався намір організаторів і учасників цієї зустрічі науковців розібратися в тому, чим наша республіка відрізнялася від інших. У цьому контексті надзвичайний інтерес викликала доповідь В.Кондрашина «Голодомор 1932 — 1933 рр. в Росії та в Україні: порівняльний аналіз (причини, дати, наслідки)».
В.Кондрашина я не бачив півтора десятиліття. Під час нашої першої зустрічі це був молодий науковець, який завершував кандидатську дисертацію на тему «Голод 1932 — 1933 рр. в Поволжі». Тепер це професор iз світовим ім’ям, який має власну наукову школу. На симпозіум він привіз свою монографію (в співавторстві з Діаною Пеппер з університету Мемфісу, США) «Голод: 1932 — 1933 годы в советской деревне (на материалах Поволжья, Дона и Кубани)», видану в Пензі 2002 р. Цю книгу обсягом 432 стор. я тримав в руках з особливим почуттям, тому що побачив у ній історичні джерела, з якими ніколи не був знайомий.
Дослідження В.Кондрашина у зiставленні з іншими засвідчували, що людські втрати України та Кубанського округу РСФРР від голоду 1932 — 1933 рр. на порядок перевищували втрати Поволжя або інших округів Північного Кавказу. Отже, слід було б термінологічно відокремити поняття «голод» і «голодний мор». Проте в Кондрашина ці поняття не розділялися, і спроб встановити причину українського голодомору він не робив. А причина, яка висвітлена свідченнями тих, хто пережив голодомор, лежить на поверхні: у кубанських козаків і в українських селян відбирали не тільки зерно, а все продовольство, яке могли знайти, в кожній садибі. Ми показали опубліковані постанови ЦК КП(б)У про запровадження натуральних штрафів картоплею та м’ясом (прийняті під диктовку надзвичайної хлібозаготівельної комісії В.Молотова), а також свідчення селян про конфіскацію інших продуктів (спеціальні постанови про конфіскацію квасолі або цибулі не приймалися). Хіба можна було після цього заперечити відмінність українського голодомору від голоду в інших республіках СРСР? На жаль, Росія не бачить принципової різниці між голодом в Україні та в інших регіонах СРСР.
— Як поставилися учасники симпозіуму до кваліфікації голоду як геноциду, на якій наполягають українські вчені?
— Це дуже складне питання. В ході 58-ї сесії Генасамблеї ООН делегації 20-ти країн підписали документ (Італія підписала його від імені Євросоюзу та асоційованих країн), в якому український голодомор визнаний трагедією, викликаною діями тоталітарного режиму. Але голодомор не визнаний геноцидом.
Уже в самій назві наукового симпозіуму у Віченці була закладена така кваліфікація: голодомор-геноцид. Голод 1932 — 1933 рр. в Україні визнали геноцидом комісія Конгресу США та міжнародна комісія юристів наприкінці 80-х рр. Проте російська сторона ні тоді, ні тепер не визнає такої кваліфікації. Тому документ ООН не доходить до логічного кінця в оцінці українського голоду.
Проблемі голодомору як геноциду присвятили свої виступи Надзвичайний і Повноважний Посол України в Італії Борис Гудима, постійний автор і консультант «Дня» Джеймс Мейс, Герхард Сімон, Юрій Щербак. Під час дискусії цей погляд переконливо обгрунтували Оксана Пахльовська та Юрій Шаповал. Зрештою, представники російської делегації, так само, як італійські вчені на чолі з Габріелем де Роза, прийняли цей погляд. Це дуже важливо, оскільки резолюцією 58-ї сесії Генасамблеї ООН проблема українського голодомору не вичерпується. Якщо міжнародне співтовариство визнало сам факт цієї трагедії, рано або пізно воно прислухається до голосу вчених і поставить її в один ряд з єврейським Голокостом, різаниною вірмен в Туреччині або жахливою трагедією в Руанді.
