Коли надія перевищує страх, то вона породжує відвагу.
Георгій Кониський, український письменник, проповідник, церковний і культурний діяч

Станіслав Шушкевич: Для Білорусі реальний албанський сценарій.

8 квітня, 1997 - 00:00

Професор Станіслав Шушкевич, який очолював білоруську державу в 1991-1994 роках нині, як і більшість депутатів Верховної Ради 13-го скликання, формально безробітний. Читає лекції за кордоном, пише статті, не входить до політичних партій, блоків, тіньових структур. Правління Шушкевича за всіх протиріч відзначено проголошенням державного суверенітету і національної ідеї, плюралізмом думок, відкритістю зовнішньої політики - досить згадати ратифікацію договору Старт-1 і візит до Мінська Білла Клінтона. Три наступні роки президентства Олександра Лукашенка звели до нуля всі ці надбання.

- Те, що було підписано в Москві 2 квітня, нічим не відрізняється від колишніх декларацій, хіба що співдружність перейменована в союз. Фактично Єльцин відмахнувся від Лукашенка, висунувши ультиматум злиття федерацій. Олександр Лукашенко, що добре вписався в російський ансамбль борців із реформами, хотів більшого, але не зіставив свої потреби з можливостями. Його план був зорієнтований на послабленого російського президента. Єльцин захворів, але не з'їхав із глузду. Секретар Ради безпеки Іван Рибкін, який приїхав до Мінська напередодні підписання договору в скороченій версії, сказав головне - Єльцин одужав.

Коловорот зі створенням наднаціональних органів вигадувався для одного - усунення від влади російського президента. Не складно уявити, як голосували б у наднаціональному органі Строєв, Селезньов, Черномирдін, які вже здійснили переворот у Білорусі в переддень референдуму, Лукашенко і три їм призначених людини. Єльцин - восьмий у цій керуючій плеяді - залишався б у меншості. Чому він відразу не відкинув цей авантюрний план? Думаю, щоб подивитися ще раз на своє оточення: хто є хто - і зробити висновки.

Єдине громадянство Союзу потрібно тільки одній людині - білоруському президенту - для того, щоб в'їхати в Кремль. Решті потрібна не слов'янська національна держава, а відкрите громадянське забезпечене суспільство. Для цього немає потреби в злитті. Друге квітня показало, що розстановка політичних сил у вищих російських ешелонах змінилася в бік зростання впливу реформаторів, і цього разу вони перемогли. Судячи зі сценарію, нині ця пропорція дорівнює 50 на 50. Варта уваги реакція на жорстокий розгін акцій протесту в Мінську в російського посольства: віце-прем'єр Нємцов говорить про неприйнятність такого методу політичної боротьби, а посольство Російської Федерації в Мінську оголошує подяку мінській міліції.

При цьому підписання будь-якого скільки завгодно скороченого договору про Союз - це підтримка та заохочення Москвою політики, що проводиться Олександром Лукашенком у Білорусі. Я дивуюся тому, наскільки аморальна більшість російських демократів, позиція котрих абсолютно відкрита: нехай усе провалиться в цій Білорусі, аби не пішла від нас, як Україна. Нехай там буде який завгодно президент, нехай луплять палицями незгодних, нехай немає парламенту, гласності, зате "наші". Імперство міцно засіло в мозках російських політиків різного спрямування, хоча, на мій погляд, це не відповідає світовідчуттю російського народу - він уже позбавився імперського комплексу. Нинішня позиція Москви рано чи пізно приведе до того, що Білорусь дійсно піде своїм шляхом. Це міф, що ми не проживемо без Росії. Нам теж потрібно відмовитися від комплексу промислового гіганта, щоб уписатися до європейської структури розподілу праці, переключившись на розвиток сфери послуг, розумне використання землі - а за її запасами на душу населення кожен білорус у п'ять разів багатший за німця. Економічна інтеграція з Росією поки призвела до того, що ми купували нафту за ціною $129 за тонну при 90 на європейських біржах. І я не думаю, що економічна інтеграція можлива найближчим часом, якщо ми дійсно не хочемо бути російською губернією. Поки наш президент будує абсолютно іншу модель командної економіки й, на мою думку, Москва зрозуміла, що об'єднання фінансових систем за цих умов неможливе. А об'єднання банківських систем при тому, що статутний капітал будь-якого російського банку першої десятки перебільшує сукупний капітал усієї нашої банківської системи, виглядає досить проблематично.

При цьому в Білорусі держава активно експлуатує думку, що в нас, де зберіглася радянська система, люди живуть більш заможніше та забезпеченіше, ніж у ринковій Росії, де місяцями не платять зарплатню. Наші люди не знають, а їм ніхто, включаючи президента, не каже, що в РФ виплачується мінімум і цей мінімум дорівнює середній заробітній платі в Білорусі при цінах, котрі вже зрівнялися. У цій ситуації Росія вирує, вимагаючи своїх грошей, а білоруси задоволені тим, що мають. Запас виживання та пристосування в наших людей набагато вищий за російський, отже, пережили окупацію, переживемо й інтеграцію.

Я впевнений, що проведення нинішньої політики Лукашенком та її підтримка Москвою не може тривати надто довго - економіка не витримає. Я бачу лише два виходи - або Національні збори (двопалатний парламент) у котрому, не дивлячись на жорсткі фільтри, більшість становлять усе-таки розсудливі люди, повернеться до конституції 1994 року або на Білорусь чекає албанський сценарій. Так, у білорусів репутація найбільш терплячого, миролюбного, тихого народу в Євразії, але хіба ви хоч коли-небудь чули, що албанці не тихі? Це завжди виявляється зненацька. На жаль, білоруські опозиційні структури амбіціозні, у вирішальний момент роздроблені й не мають масової підтримки. Нині й комуністи й ліберали виступають єдиним фронтом - не за партійні ідеали, а проти тоталітаризму. Але в ключові моменти вони починають грати без правил й у цьому слабкість нашої опозиції. Тому є підстави вважати, що рушійною силою протистояння буде стихія - як у Албанії. Хоча особисто я не прихильник вуличної політики. Я боюся, коли політичні проблеми починає вирішувати натовп, які б святі цілі він не ставив. У суспільстві, де пролилася кров, дуже важко повернутися до системи нормальних людських цінностей, без котрих не можна збудувати ту державу, в якій ми хотіли б жити.

Мінськ

Лариса САЄНКО, "День"
Газета: 
Рубрика: