Експерти схильні шукати причини цього явища в історії обох народів, розбираючи, хто, кого, коли образив. А суть проблеми, найімовірніше, ментально-психологічна — й українці, і росіяни у глобальному плані уражені комплексом неповноцінності. З тією лише різницею, що перші намагаються його позбутися шляхом формування самодостатності (кажучи політичним сленгом — «займаються зміцненням політичної й економічної незалежності»), максимально розраховуючи передусім на власні сили, тоді як другі традиційно стверджуються, експлуатуючи тему залежності України, Білорусі, Казахстану й інших держав, які входять до сфери інтересів Москви, від її інтелектуальних і матеріальних ресурсів.
«КРИМСЬКИЙ ВАРІАНТ» ЧЕЧЕНСЬКОГО МИРУ
Це змагання двох країн привело до того, що українці якось непомітно почали випереджати своїх східних братів у різних напрямах, переходячи з розряду зразкових учнів до взірців для прикладу. Взяти хоч би найскладнішу національну проблему, конкретизовану на рівні Чечні і Криму. Початкові дані для можливих конфліктів було закладено однакові — два ісламські народи, обидва скривджені радянською владою і виселені з етнічних територій. При цьому кримські татари можуть вважатися значно більш потерпілими, ніж чеченці, яким усе-таки після смерті Сталіна дозволили повернутися додому. Відповідно, кримські татари спочатку, на момент розвалу Союзу, коли всі міжетнічні протиріччя випливли на поверхню, мали більше мотивів для конфлікту, бунту, вимог повернути своє кровне.
І вони готові були піти на радикальні заходи, оскільки внутрішньо були налаштовані на неприйняття своїх запитів, а тому готовність керівництва щойно виниклої незалежної України йти на переговори і пошук компромісу стали для кримських автохтонів певним шоком. Контакти відбувалися на найвищому рівні — президент Кравчук не вважав недостойним особисто вести переговори з лідерами кримськотатарського народу, оскільки йшлося про спокій і мирне існування всієї молодої держави, керівництво якої одразу ж виявило цивілізований підхід до вирішення національного питання і дотримується його до цього дня.
У результаті кримські татари у нас — не «особи мусульманського віросповідання», а повноправні і повноцінні учасники всіх державних і суспільних процесів. І якщо доводиться чути про конфліктні моменти в АРК, то всі вони у результаті виявляються соціально, а не національно забарвленими.
Приблизно у таких самих умовах перебувала й Росія. Але Борис Єльцин почав розмову з чеченцями із позицій сили, не бажаючи навіть чути про те, щоб зустрітися з президентом Ічкерії Джохаром Дудаєвим — не той, мовляв, рівень. Пізніше, щоправда, були контакти з наступником Дудаєва Масхадовим, але демонстрація готовності до діалогу виявилася не більш ніж передвиборним трюком Бориса Миколайовича, який незабаром забув про всі попередні домовленості, продовжуючи страждати на «імперський синдром», який, схоже, передається у спадок…
«Посіявши зуби», Росія у результаті зростила дракона, непередбачуваного у своїх діях. Якщо прослідкувати інформаційні зведення тільки протягом перших двох декад нинішнього липня, то виявиться, що за східним кордоном України фактично жоден день не обходиться без теракту чи його попередження. Російське суспільство сьогодні скуте страхом, губернатори мало не кожну нараду починають з нагадування про загрозу тероризму, а ЗМІ тиражують ці попередження немовби під кальку, через що маємо страшний інформаційний рефрен, що свідчить швидше про безсилля можновладців, ніж про їхню пильність. Здається, ще один крок і розпочнеться масова істерія, що загрожує не менш масовим кривавим божевіллям.
Здавалося б, чому Кремлю не звернутися до Києва по досвід? Якщо йдеться про самолюбство, то тут цілком були б доречними неофіційні контакти. Адже головне у такій справі — результат. Національна політика України не замикається на одному кримськотатарському питанні. Вододіл за лінією Схід — Захід міг стати офіційним кордоном між двома історично по-різному позиціонованими частинами єдиного народу. Необхідно сформувати свідомість спільності, і це зробили неймовірно швидко — російськомовний житель Донбасу та уродженець Львова, який увібрав із молоком матері класичну національну ідею, почувають себе громадянами єдиної держави і вже не дивляться один на одного скоса. Увага до даної теми з боку влади не слабшає, а нещодавно ратифікована, незважаючи на відчутну протидію певних сил, Європейська хартія мов є підтвердженням цьому.
Вивчення даного феномена, якому важко знайти аналогію, ще чекає свого скрупульозного дослідження й оцінок, але факт залишається фактом — люди, причетні до формування міжетнічної толерантності в українському суспільстві, вже сьогодні гідні того, щоб читати лекції на цю тему перед політиками інших держав.
ЮЩЕНКО — ВЧИТЕЛЬ ЯВЛІНСЬКОГО
Так само, проте, як і ділитися досвідом політичного балансу і розвитку основних громадянських прав і свобод. Наша держава значно далі просунулося вперед у цьому плані. Узяти хоч би акції протесту останніх років — вони стали звичайним явищем для України як традиційна форма вираження настроїв у демократичному суспільстві. Ні про що подібне в Росії не може і йтися, хоч причин для невдоволення своїм керівництвом у «сусідів справа» значно більше, ніж у нас із вами.
Останнім часом російські політологи у прискореному темпі розробляють теоретичну базу під нову ідеологію, визначену як «керована демократія» (хоч тут доречнішим був би термін «авторитарна»), що передбачає за збереження певних прав і свобод державний контроль над суспільством, а не навпаки. З цим цілком погоджується і місцева опозиція, яку також можна назвати «керованою».
У жовтні минулого року можна було спостерігати, як російські опозиціонери мало не в чергу ставали, щоб привітати «дорого Володимира Володимировича» з 50- річчям. Для них це було принципово важливо — «засвітитися» на ювілеї, щоб, не дай, Боже, не запідозрили у вільнодумстві, що виходить за вказані рамки.
Чи можна що-небудь подібне уявити в Україні! Українська опозиція цілком відповідає своєму призначенню — бути противагою влади, що є цілком нормальним явищем у контексті того самого світового досвіду. Іноді, щоправда, у своєму неприйнятті Президента вона діє на шкоду країні, але це вже зворотній бік іміджу, Знову ж — свобода слова. Прийняті цього року поправки до українського інформаційного законодавства попри всю їхню спірність — прецедент не тільки на пострадянському, а й на європейському просторі, оскільки жорсткіших антицензурних юридичних норм не демонструє жодна країна. А критики державного керівництва у вітчизняних ЗМІ хоч греблю гати. Тоді як у Росії опонування главі держави, тим більше за допомогою мас-медіа, — табу для всіх і вся.
ВВП БЕЗ ФАНАТИЗМУ
У сфері економіки та євроінтеграції Україна також виявилася більш підготовленою до переходу від планових методів господарювання до ринкових. При цьому процес, на відміну від Росії з її «бездумною приватизацією», відбувався без фанатизму — провідні галузі (передусім авіаційна, аерокосмічна й оборонна) залишилися під контролем держави. А відносна економічна слабкість і залежність від енергоресурсів, хоч як це дивно звучить, зіграли на руку українцям, оскільки на шляху до Європи змусили займатися самоосвітою, вивчаючи уніфіковане континентальне законодавство. Іншого виходу нема — Росія може тільки за рахунок нафтогазових родовищ та ядерного потенціалу отримати прихильність світової спільноти, але ж ми такої можливості позбавлені.
Наступним етапом економічного оздоровлення держави стала ліквідація кримінальних «дахів» — на сьогодні у країні практично не залишилося організованих злочинних угруповань, які мають стосунок до бізнесу, тоді як у Росії навіть олігархи значною мірою залежать від кримінальних авторитетів, що слугує гальмом для розвитку ефективної системи підприємництва у країні. Як переламати такий хід речей — про це зі своїми російськими колегами могли б поділитися українські «силовики».
Адже дивна річ — не маючи могутньої сировинної бази, Україна демонструє (за західними оцінками!) вдвічі більші темпи зростання ВВП, ніж багата на всю таблицю Менделєєва Росія. Наша держава висловлює жваву зацікавленість у спільних проектах, реалізація яких тільки зміцнила б економічний потенціал обох країн. Найпоказовіший з цього погляду газовий консорціум, ідея створення якого належить українській стороні, хоч вигода проглядає обопільна. На жаль, росіяни демонструють дещо інше розуміння цієї моделі, підходячи до неї не стільки з погляду економічної доцільності, скільки з позицій «ми старші — отже, гідні більшого».
Українське керівництво, з огляду на національні інтереси, запросило до участі в консорціумі й Німеччину. Офіційна Москва, розуміючи життєву необхідність проекту, проте саботує проведення тристоронньої зустрічі «консорціонерів».
Якщо проаналізувати причини такої, здавалося б, неадекватної щодо самих себе поведінки росіян, то, крім уже окресленого економічного чинника, звернімося все до тієї ж історико-психологічної підоснови, яка ставить наших східних братів перед дивним вибором — або сварка з Берліном, або втрата чергової частинки впливу на Київ. Визначитися, звичайно ж, нелегко, і тут або доводиться чекати, коли все саме собою вирішиться, або провокувати хід подій, сподіваючись на подвійний виграш, що, здається, ми і спостерігаємо у даній ситуації.
Це — дрібні штрихи до комерційних взаємовідносин між Росією й Україною, яка є сполучною ланкою старого і подекуди вельми проржавілого історичного (але ніяк не кабального) ланцюга, що вимагає оновлення, тобто побудови нового формату відносин. За бажання його можна розглядати і як відоме знавцям астрології так зване векторне коло. Це визначення зазвичай використовують на позначення пари людей, які, перебуваючи на відстані, сумують одне за одним, але варто їм опинитися разом — починають конфліктувати. Так і мучаться все життя — і нарізно погано, а в парі ще гірше…
ХТО КУДИ ГОДИТЬСЯ
Не ми зауважили: без сильної України неможлива сильна Росія, але аж ніяк не навпаки. Здавалося б, парадокс. Але така постановка питання виправдана історично. І справа навіть не у «західних воротах», якими іноді називають Україну росіяни. Наша держава — це насамперед інтелектуальна еліта, яка століттями «підживлювала» російський державний механізм, а також усі галузі економічного і суспільного життя.
Охочі можуть самі для себе проаналізувати біографії й етнічне походження видатних діячів Росії за останніх років триста. Зазначимо лише, що навіть формуванням «імперського мислення», у рецидивах якого так часто звинувачують сучасних росіян, вони зобов’язані українцю Феофану Прокоповичу, — ідеологу і, як сьогодні сказали б, — основному політтехнологу реформ Петра Великого, з яких і почалася, власне, сучасна Росія.
Щоправда, за більш тісного сусідства втрачалося відчуття такої собі східнослов’янської єдності і починалися чвари.
Але Україна — справді Київська Русь, яка «залишилася вдома»: генетично місцевий менталітет старший, а, отже, демонструє більше досвіду і мудрості, якими могла б поділитися з «молодшими братами». Тоді як у Росії іноді трапляються прояви «підліткового синдрому», коли хочеться, щоб увесь світ був біля твоїх ніг, щоб усі потурали твоїм примхам, особливо — батьки, яких і обожнюють, і ненавидять одночасно. Це не добре, але і не погано — це просто слід усвідомити і пережити. Адже недаремно кажуть, що з родичами сваритися безглуздо — однаково миритися доведеться.
