Ні в якому разі мені не хочеться бути політиком. Я себе бачу радше мостом, точніше — однією цеглиною в мості між українцями в Канаді, Америці й Україні
Знаючи цей історичний факт, досить дивною річчю видається знайомство з молодою людиною, яка, щиро посміхаючись, відрекомендовується: «Степан Бандера», і витримавши паузу, додає: «Онук».
Степан Бандера-онук народився 1970 року в місті Вінніпезі, навчався в Торонтському університеті, де вивчав різноманітні курси з радянської історії, літератури, мистецтва (причому, за самостійно складеною програмою), потім два роки студіював журналістику в Політехнічному інституті, зрештою отримав дипломи: з цивільного права у «Canadian School of Privat Investigation» та з «Multymedia» (фахівця з комп’ютерних програм). Наша розмова з Бандерою розпочалась із запитання: як живеться українцям за океаном і чи не почуваються вони в англосакському середовищі людьми, так би мовити, «другого сорту».
— Той стереотип, що українці — це брудні селяни, від яких тхне часником, уже давно відійшов у минуле. Українці в Канаді є рівними громадянами, що мають такі самі можливості, як і інші народи. До речі, церемоніально найвищою посадою в Канаді є генерал-губернатор, офіційний представник королеви Єлизавети II. Минулої каденції ці обов’язки виконував Рамон Гнатишин, українець. До того ж, у Канаді, на відміну від решти країн світу, усі знають, що таке Україна, і що це не Росія. Я вважаю, що це вагомі здобутки української громади. До цієї справи доклав великих зусиль і мій батько, Андрій Бандера, який у 70-х роках видавав англомовну газету «Ukrainian Echo» (Український гомін), що мала неабияку популярність серед урядовців у Канаді.
— Чи не бідувала родина Степана Бандери за океаном?
— Ні. Після того як убили діда, громада ОУН-УПА взяла на утримання вдовицю й трьох дітей, надала їм хату, й вони не мали за що журитися. Звичайно ж, мусили працювати.
— Які українські традиції зберігаються у сім’ї Степана Бандери?
— У нас було непорушне правило: говорити вдома лише по-українськи. До того ж ми святкували всі українські релігійні свята за старим календарем. Пам’ятаю, у дитинстві мене дуже тішило, що мені подарунки приносив святий Миколай 19 грудня, тобто на шість днів раніше, ніж Санта Клаус моїм друзям-канадійцям.
Взагалі, у Торонто є своєрідне українське гетто, кожен день життя якого пов’язаний із українством. Припустімо, я відвідував так звану цілоденну школу, де щодня був урок української мови (щоправда, це не зовсім сучасна мова, а галицька говірка початку століття). До того ж щосуботи батьки відсилали мене до суботньої школи — це своєрідні курси українознавства (історія, звичаї, релігія), а в неділю усією родиною ми йшли до української церкви. Ще в Канаді існує кілька молодіжних організацій — «Пласт», СУМ (Спілка української молоді), ОДУМ (Об’єднання демократичної української молоді). Зокрема я був у СУМі. Тож ми створили там настільки сильне гетто, що коли я пішов до звичайної середньої школи, то був дуже здивований, чому це там усі не вчать українську мову.
— А сало у вашій родині їли?
— Звичайно, ні. Спочатку цей продукт мене жахав, але тепер уже, живучи в Україні, я навчився й сало їсти.
— Чи не обтяжує тебе знане прізвище?
— Я не раз чув від людей старшого покоління: «Ти мусиш бути, як твій дід». Мене виховували так: «Будемо боротися за українську державу або згинемо в боротьбі за неї». Так мій батько жив і мені це передав. Але тепер держава уже здобута, проте Україна ще не стала Україною, її треба розбудовувати. Тому своє майбутнє я вбачаю пов’язаним із Україною і хочу взяти українське громадянство, бо таким бачу логічне завершення родинної діяльності й боротьби.
А якщо подивитися глибше на це питання, то ім’я моє вже досить відоме. Я не прагну, щоб мене особисто записали до Книги історії, бо якимось рядком моє ім’я там уже є. Та, чесно кажучи, я досить часто вдаюся до свого імені, аби викликати у людей приємний шок.
— Чи не означає твоє рішення залишитися в Україні, що в нашій політиці знову з’явиться видатний діяч Степан Бандера?
— Ні в якому разі мені не хочеться бути політиком. Я себе бачу радше мостом, точніше — однією цеглиною в мості між українцями в Канаді, Америці й Україні. А займатися збираюся журналістикою, оскільки вільна преса — це окрема гілка влади, з якою неможливо не рахуватися, бо вона має колосальний вплив. Нині я працюю в асоціації ROMYR, яка надає інформацію про Україну різним міжнародним організаціям та потенційним партнерам України на Заході. Слово «Україна» за кордоном асоціюється сьогодні зі словами корупція, злочинність і Чорнобиль, а завдання нашої організації спростувати ці уявлення, показати позитивні здобутки української політики та людей, які реально можуть у цій країні щось змінити.
— Як ти пояснюєш іншим людям, за що боровся твій дід?
— За те, щоб українець в Україні почувався господарем на своїй землі.
— Чого для цього бракує сучасній Україні?
— Українського духу, гордості за свій народ.
— А що ти розповідаєш людям про свого діда?
— Передусім, що це була інтелігентна людина, а не зарізяка й горлоріз. До речі, тепер в Україні до 90-річчя Степана Бандери знімається телефільм, у якому зокрема будуть унікальні кадри хроніки, де на панахиді по Євгенові Коновальцю поруч стоять Бандера й Мельник (за стереотипними уявленнями — затяті вороги) і спілкуються, як врівноважені інтелігентні люди, котрі хоч і мали різні погляди, проте боролися за спільну справу.
— Якою уявлялася тобі Україна до приїзду сюди і що найдужче шокувало по приїзді?
— Я не знав, на що сподіватися. Бо, з одного боку, були уявлення про Україну, яку ми вивчали: шевченківські гаї, вишневі садки, а з іншого — те, що ми бачили на TБ та відеоматеріалах уже наприкінці 80-х років. А показували здебільшого великі народні свята чи перші фестивалі «Червоної рути». Тож складалося враження, що по Києву всі у вишиванках ходять, а на вулицях багато кобзарів та священиків.
Я вперше приїхав сюди наприкінці жовтня 1991 року. Наша група, до складу якої входили американці й канадці, провадила агітаційну роботу, щоб люди голосували «Так» на референдумі 1 грудня. Тоді були дуже складні часи для України. Однак це я тепер знаю, а тоді я побачив усе сірим, побитим, на обличчях людей було написане страждання. Надзвичайно вразили талони на цукор. Ще пам’ятаю, як я купив банку кока-коли (стара звичка!). Я допив її на майдані Незалежності, а до мене підбігли якісь молоді й попросили банку: не кока-колу, а саму банку — межі абсурду! Об одинадцятій годині вечора ми гуляли Хрещатиком: ані душі на вулиці, й тільки щурі шастають у переходах.
А нині в Києві мене бентежить байдужість до екології. Йдеться не про Чорнобиль — це об’єктивне лихо. Але смітники, звалища, які горять. Велетенські фури роз’їжджають навіть центральними вулицями міста й викидають у повітря відходи дизпалива без будь-яких обмежень — це неподобство.
І ще дуже вражає село в місті. Адже Київ — величезний мегаполіс, завбільшки майже як Торонто, а на Харківському шосе на фоні сучасних будинків обабіч дороги корови пасуться, а в центрі міста можна зранку почути, як десь на балконі півні кукурікають. Це прикольно. У Торонто таке собі важко уявити.
— Які проблеми актуальні сьогодні для української громади в Канаді?
— Одна з найболючіших і, до речі, майже невідома тут, в Україні, — це проблема українських резервацій. Під час Першої світової війни до Канади прибувало дуже багато переселенців із Галичини. Ці люди мали паспорти Австро-Угорщини, з якою Англія (а відповідно, й Канада) перебувала у стані війни. Незважаючи на те, що більшість цих людей були малописьменними селянами, їх за щонайменшою підозрою у колаборантстві відправляли до резервацій, а їхнє майно відбирали на користь держави. Через важкі умови життя й праці у цих таборах загинуло багато людей.
Уже кілька років українська громада добивається від канадського уряду, щоб він визнав цей факт і, можливо, відшкодував нащадкам людей, які безвинно постраждали. Проте уряд, посилаючись на умови воєнного часу, не визнає злочинної суті цього інтернування. А в невеличкому місті Альберті неподалік від Калгарі на місті колишньої української резервації відкрито гольф-клуб, навіть не замислюючись, що це може ображати наші почуття. Треба сказати, що громада неодноразово за роки незалежності зверталася до українського уряду, щоб на державному рівні пролунала заява на захист прав українців. Але ці звертання залишилися без відповіді.
Є й інша проблема — українці надзвичайно швидко асимілюються. Скажімо, якщо одразу після Другої світової війни українська мова в Канаді була однією з трьох неофіційних найпоширеніших «хатніх мов» (hоme language) поряд із німецькою та італійською, то тепер не входить і до першої десятки. Суттєво зменшилася кількість етнічних українців, які не тільки знають рідну мову, але й усвідомлюють себе українцями. Українська громада сподівалася, що коли Україна стане незалежною, то зможе надавати допомогу українцям у Канаді, щоб якось призупинити цей процес. А виявилося навпаки — Україна постійно звертається по фінансову допомогу до української громади. А загалом, складається враження, що українському урядові немає ніякого діла до проблем українців за океаном.
№197 15.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
