Практика, що поширилася в інформаційному просторі щодо оприлюднення даних електоральних опитувань, за якої на першому місці опиняється не сам зріз даних, а їхня презентація, насправді сприяє лише введенню в оману цього самого інформпростору.
До ідеї підготувати спеціальний матеріал підштовхнули результати опитувань, які не так давно мені як соціологові запропонували прокоментувати харківські журналісти. На перший погляд нічого особливого — звичайне вуличне опитування, присвячене електоральним настроям мешканців Харкова й датоване жовтнем минулого року, якщо не брати до уваги ту обставину, що автори дослідження — студенти IV курсу. За попередні два роки «Український соціологічний стандарт» проводив у Харкові дослідження саме на цю тему. Минулого ж року підтримати традицію не вдалося, бо виходило все так, ніби автори дослідження підхопили ініціативу, задовольнивши запит ЗМІ на свіжі дані. При цьому двоє студентів, які проводили опитування, перед оприлюдненням даних не подумали хоча б проконсультуватися з фахівцями на предмет коректності заявленої методології, а також тих аналітичних висновків, які вони запропонували громадськості міста Харкова. У результаті в інформаційному просторі з’явилися викладки, відповідно до яких динаміка електоральних переваг щодо тих чи тих політсил за рік до виборів виводилася зіставленням актуального рейтингу серед усіх опитаних і результатів останнього голосування до Верховної Ради 2007 року в Харкові. Тим, хто не вловлює підступу, поясню: в анкеті зовсім не було запитань-фільтрів, які мають на меті точніше відобразити майбутню явку, крізь призму якої потім із допомогою двовимірних розподілів, власне, й мають робити прогноз результатів голосування. Замість цього, автори визнали за достатнє відкинути 23% респондентів, що за шкалою-списком партій зазначили пункт «не прийду голосувати». І це якщо не загострювати уваги на інших, специфічних, огріхах у методології.
Таке дилетантство ще можна пробачити студентові (у нього є час і можливість на університетській же лаві зробити роботу над помилками, не завдавши істотної шкоди іміджу своєї альма-матер). Але як сприймати з цього погляду дані їхніх великодосвідчених колег, які тепер за рік до чергових виборів, власне, повторюють помилку молодих честолюбців, запускаючи в «ефір» усе нові й нові політичні рейтинги? Так, наприкінці лютого на сайті часопису «Фокус» зустрічаємо дані відомого Центру СОЦИС, передані УНІАН, згідно з якими «Віктор Янукович лідирує за рівнем електоральної підтримки на посаду Президента України (16%)». Далі перераховують цифри підтримки інших фаворитів гіпотетичних президентських перегонів із вказівкою динаміки їхніх рейтингів. На те, що це не якесь там дослідження, а саме замір електоральних настроїв у ситуації президентських виборів, нам остаточно розплющує очі фраза: «електоральне болото» становить 37,6%. Нагадаємо, що «електоральне болото» — респонденти, які: а) мають намір голосувати проти всіх; б) не мають наміру голосувати; в) не дали відповіді.
Питома вага респондентів, позначених цим образливим «електоральним болотом», що не залишає шансів мільйонам співгромадян на потрапляння в точку зору цього дослідження лише тому, що вони розчаровані всім, що пов’язане з політикою, вельми солідна, а отже, в очах більшості експертів дані опитування мають здаватися надійними. Усе? Ні, не все. Звичайно ж, можна взяти до уваги, що практику ретрансляції соціологічних даних, яка склалася, у вигляді таких ось лаконічних «блискавок» від інформагенцій диктує час. Розсіяний погляд навіть найзацікавленішого шанувальника тематики громадської думки не затримуватиметься довго на об’ємних академічних викладках, хай і сильно присмачених квітчастими діаграмами. У результаті поширюється підміна понять, аудиторія продовжує помилятися, наслідком чого під час виборів стає парадоксальна ситуація, коли «електоральне болото» в місяці, які залишилися після визначення рейтингів до виборів, не лише не зменшилося, а ще й дивним чином зросло.
Виправдання в зв’язку з цим того, що метою було не максимально точно спрогнозувати результат виборів, а лише зняти зріз електоральних переваг у конкретний довиборчий момент, повинні залишатися «на користь бідних». Із тієї простої причини, що зріз політичних переваг і зріз електоральних настроїв насправді треба розрізняти. Результати другого, на відміну від першого, в обов’язковому порядку заломлюються крізь ретельно вивчений намір виборців голосувати. Якщо ж провадиться голий вимір підтримки тих чи тих партій або кандидатів, то йдеться про зріз політичних переваг. Це якщо не брати до уваги те, що говорити про будь-який адекватний електоральний замір із допомогою анкети до того часу, як ЦВК не закрила прийом заявок від учасників виборчих перегонів, узагалі передчасно. Результат, який здобули претенденти на виборах, завжди перевершуватиме числа підтримки, отримані за результатами опитування всіх респондентів, які потрапили до вибірки. Звідси й виникає ілюзія певної «динаміки», що є в проміжку між часом опитування і днем голосування. Намагаючись пояснити такий неіснуючий феномен, автори опитувань починають усе це широко тлумачити.
Насамперед з огляду на те, що в передвиборчому бюлетені не передбачено графи «важко відповісти». У довиборчий період цей пункт опитувальних листів збирає доволі значну частину респондентів. Вважають, що ця ознака притаманна тим, хто визначається в останню мить, як правило, примикаючи до тих, хто підтримує претендентів-важкоатлетів. До недавнього часу саме «вдалий» розподіл («танення») цієї категорії виборців записували собі до активу політтехнологи тих чи тих політсил, а також коментатори, намагаючись пояснити вищезгадану «динаміку».
В електоральній традиції пострадянських країн (і не лише) є така особливість, згідно з якою найбільш мобілізуючий вплив на виборця справляють президентські вибори. На другому місці — парламентські і на третьому — вибори до місцевих органів влади. В Україні до того моменту, коли місцеві вибори було об’єднані з виборами до ВР, перевірити цю аналогію було проблемно. Але 2010 року місцеві вибори зафіксували рекордно низьку явку на дільниці, тож восени 2012 року нас, за всіма правилами, чекає підтвердження висновку про мобілізаційний потенціал волевиявлення до Верховної Ради. Незважаючи на апатію громадян, дані фокус-груп доводять: суспільство «втягується» в режим очікування. Це означає, що протестні рухи на початку 2012 року «здають» не так через весняний авітаміноз або переддень «свята життя» на ім’я Євро-2012, на якому більшість українців виявиться чужими, як через очікування формально узаконеної і звичної форми вибору собі якогось «покращання». Хоча за наших умов гіпертрофованість феномену передвиборчого популізму з одного боку і свідома готовність до цього наших співгромадян — із другого і робить цей-таки вибір легковажним.
Отже, ми торкнулися теми явки на майбутніх виборах до Верховної Ради, передбачивши, що вона приблизно відповідатиме показникам попередніх виборів до парламенту — 2006 і 2007 років. Не будемо в цій статті розмірковувати, як саме еволюціонуватиме електоральна культура і чи зафіксують вибори якісь зміни, хоча скасування пункту «проти всіх» лише підігріває прагнення поставити таке запитання. На рівні робочої гіпотези припустимо, що скасування пункту «проти всіх» більшою мірою спрацює на зниження явки. Тоді як політично активні виборці, які залишилися, залежно від локальної специфіки все ж таки розподіляться в своїй підтримці за списком найімовірніших партій-претендентів.
Найважливішим завданням статті було звернути увагу на ті методологічні прийоми, які допомогли б колегам-соціологам при замірах того, кому електорат віддає перевагу, точніше задовольняти запит громадськості на прогнозування результатів виборів із допомогою досліджень. Попри те, що електоральні наміри громадян, як наголошують дослідників, справді нерідко виявляються несформованими до самого моменту голосування (пропорційно значущості виборів), у зв’язку з цим основним завданням при прогнозуванні результату таких виборів стає не так «вимірювання» цих далеко не завжди наявних намірів, як їхня реконструкція. Проте, застосувавши низку методик, які поглиблюють завдання, «чуйніший» інструментарій, можна було б істотно наблизитися до по-справжньому прогнозних даних.
Комбінування методів — масового опитування, експертного опитування і методу фокус-груп — уважають ідеальним у будь-якій ситуації, коли потрібна підвищена надійність даних. Недосяжним, як будь-який ідеал, його робить обсяг матеріальних і тимчасових витрат. Очевидні переваги має і зсув графіка польових етапів ближче до дня голосування, проте запит на результати електоральних опитувань формується задовго до узаконеного періоду виборчої кампанії. Найдоступніші прогнозні можливості все ж таки дає уточнення анкети. Вживання різних питань-індикаторів на виявлення стійкості намірів виборця голосувати з дальшою статистичною обробкою даних у заломленні через безпосередньо політичні уподобання в будь-якому разі наблизить одержані дані до майбутніх результатів ЦВК, а аналітичним викладенням на такій основі додасть ваги.
Не схоже, що проблема — лише в площині відсутності адекватного формату оприлюднення даних. Велика кількість глибоких, уточнювальних викладок, особливо на початковому етапі, зрозуміло, виходить за рамки можливостей «блискавок» від інформагенцій, але це звужувало б, крім усього іншого, й поле для внутрішнього маркетингу дослідницьких організацій з допомогою інструментів PR.
Виходить, що професійний підхід у цьому разі просто йде врозріз із іміджевою мотивацією дослідницьких фірм. Прагматичний маркетинговий підхід, що закликає колег, вкладаючи мінімум витрат, діставати максимум іміджу напередодні тих же виборів, лише подовжуватиме життя експрес-соціології, яка втрачає надійність на тлі актуальної політичної культури громадян. А в той же час і далі вводитиме в оману громадськість, або, як модно нині висловлюватися, простір «публічної політики».
КОМЕНТАРI
«ПОТРІБНО РОБИТИ НЕЗАЛЕЖНІ ВІД ПОЛІТИКІВ СОЦІОЛОГІЧНІ ДОСЛІДЖЕННЯ»
Ірина БЕКЕШКІНА, директор Фонду «Демократичні ініціативи» імені Ілька Кучеріва:
— На загальнонаціональному рівні сумнівної соціології останнім часом я не бачила. Наприклад, опитування, про які активно говорять у ЗМІ щодо Наталії Королевської, до соціології абсолютно не причетні. Соціологічне опитування обов’язково передбачає вибірку. Досить часто в Україні вважають соціологом будь-яку людину з анкетою в кишені, яка бігає містом і про щось розпитує. Результати таких опитувань важко назвати навіть сумнівною соціологією. Це взагалі не соціологія. У регіонах — Одесі, Харкові тощо — теж є хороші фірми, які професійно займаються соціологією. Не обов’язково місцеві соцопитування повинні робити відомі імена. Там теж є свої професіонали. Як правило, такі фірми працюють при університетах, при відповідних кафедрах.
Зрозуміло, що будь-які соціологічні опитування щось коштують. Ці кошти переважно йдуть на оплату праці інтерв’юерів. Серйозне соціологічне опитування не проводять чи дуже рідко проводять у телефонному режимі. Для цього повинна бути спеціальна апаратура, яка вибірково обирає телефонні номери. В Україні таку апаратуру мають лише деякі соціологічні фірми. А щодо традиційних соціологічних опитувань, то вони проводяться з урахуванням вибірки. Люди ходять по квартирах і опитують. Просто хапати на вулиці за руки всіх перехожих людей (біля великих магазинів чи в центрі міста) і про щось їх розпитувати — це не соціологія. У такий спосіб об’єктивних результатів отримати практично неможливо. Інакше б ці «дурні» професійні соціологи не ходили б по хатах, де можна нарватися на п’яного чи на злу собаку тощо.
Політтехнологи досить часто використовують соціологію як інструмент. Скажу більше — в Україні, на жаль, це мало не входить до професійних обов’язків політтехнологів. Можу згадати приклад із останніх президентських виборів: у ЗМІ активно поширювалися дані, що, згідно з соціологічними дослідженнями, на президентських виборах Тігіпко вийшов на друге місце. При цьому посилалися на серйозну російську соціологічну фірму. І результати цього дослідження можуть бути реальними, але не повністю. Річ у тім, що колеги робили телефонні опитування, й лише у великих містах. Звісно, на той час у великих містах Тігіпко виходив на друге місце. Значною мірою електорат Тимошеко — це Західна Україна. А там великих міст не так вже й багато. Замовники це опитування подавали в ЗМІ як загальнонаціональне соціологічне дослідження. Загалом воно таким і було, але в таких випадках обов’язково потрібно повідомляти споживачів інформації, що опитували тільки у великих містах. От такі підтасовки перед виборами часто бувають. Я вже не кажу, що час від часу перед виборами виходять в УНІАН люди, які взагалі жодних досліджень не проводили, ніхто їх не знає, а вони постійно звітують про результати своїх опитувань, які нічого спільного з реальністю не мають.
Виривання з контексту всього дослідження якусь частину результатів і говорити лише про неї в ЗМІ, як на мене, загалом нормальне явище. Це в нас часто роблять. Право на інформацію має замовник. Він не повинен цю інформацію якось спотворювати чи змінювати, але яку частину розкривати, а яку — ні, вирішує сам. Логічно, що замовник оприлюднюватиме лише ті результати з соціологічного опитування, які йому вигідні. Не буде ж він повідомляти в пресі про всі 80 пунктів опитування. Довкола цього виборчу кампанію не побудуєш. Як з цим боротися? Потрібно робити незалежні від політиків соціологічні дослідження.
Через використання соціології перед виборами як інструменту в громадській думці ця наука надто страждає. У нас чомусь люди вважають, що соціологія займається лише рейтингами. Це — стереотип. Бо насправді цим займається лише мізерна частина загальної соціології.
«СОЦІОЛОГИ ТА ЖУРНАЛІСТИ ПОВИННІ УНЕМОЖЛИВЛЮВАТИ БУДЬ-ЯКЕ СПОТВОРЕННЯ СОЦІОЛОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ»
Євген ГОЛОВАХА, доктор філософських наук, заступник директора Інституту соціології НАН України:
— Так історично склалося, що в нашій країні дві досить різні спеціалізації — наукову соціологію та опитування громадської думки, яке називається полстерством, — дуже часто плутають не тільки прості люди, а й журналісти та політики. Полстери на конкретні замовлення роблять звичайні опитування, щоб виявити певні рейтинги, уподобання чи просто думки людей. І — все. Соціологія, натомість, як наука займається дослідженнями, а не оперативними опитуваннями. Через те, що в Україні не існувало окремо полстерство, деякі його аспекти справді було введено в соціологію. І тому в громадській думці вони ототожнилися. Соціологам сьогодні немає куди дітися від відповідальності за полстерство. Але, зрозумійте, це лише мізерна частина того, чим займається соціологія. Те, що полстерство використовується напередодні кожних виборів як інструмент маніпуляції громадською думкою, звісно, дуже шкодить професійній соціології. З одного боку, це свідчить про погану розвиненість нашої системи отримання соціальної інформації, а з другого, — це провина самих соціологів. Вони не повинні віддавати науку на поталу політикам та безвідповідальним журналістам. Соціологи мусять постійно втручатися в цю ситуацію й контролювати процес не лише в центрі країни, а й у регіонах. На жаль, у нас ще не виробилися системні механізми захисту своєї професії. Ми робимо, що можемо, але, як на мене, цього замало.
Сьогодні публічних соціологів не так вже й багато. І це погано. Соціолог повинен бути публічним. Він не може залишатися тільки в межах своєї суто наукової проблематики, а має виходити з результатами власних досліджень на публіку, доводити їхню відповідність. В ідеалі — взагалі контролювати етапи проходження інформації про результати дослідження в маси. Сьогодні наша професія вимагає не стояти осторонь важливих соціальних процесів, а втручатися в них, відповідно реагувати. Вважаю, що для колег це перспективний напрямок. Повторюсь, на жаль, у нас сьогодні мало публічних соціологів. До речі, в Одесі є чудовий досвід професійної публічної соціології — Ірина Попова. Вона взагалі, як на мене, створювала Одеську школу соціології, займаючись не лише науковими справами, а й активною громадською діяльністю. Владі та політикам не можна давати можливості зловживати інформацією соціологічних опитувань. Одеські колеги, переконаний, мають відроджувати її традиції.
Давно доведено, що напередодні кожних чергових виборів політтехнологи використовують соціологію як інструмент маніпуляції. До речі, так роблять у всьому світі, а не тільки в нас. Соціологи та журналісти разом повинні унеможливлювати будь-яке спотворення соціологічних досліджень. Втім, якщо на терези з одного боку покласти загрозу маніпуляції, а з іншого — поінформованість людей, щоб вони не були сліпими, бачили реальну ситуацію і могли її адекватно оцінити, то загроза від дезінформованості інформаційного вакууму, як на мене, значно більша, ніж від маніпуляції спотвореними результатами різного роду опитувань. Що робити, щоб не відбувалася дезінформація людей? Тут є свої механізми. Головний — обов’язкова акредитація центру, який проводить дослідження, при соціологічній професійній асоціації. У нас це Соціологічна асоціація України. На сайті Асоціації доступний усім конкретний перелік акредитованих організацій. Якщо журналіст чи політик хоче використати дані опитування організації, яка не пройшла цієї акредитації, він повинен розуміти, що вони, м’яко кажучи, підозрілі. У всьому світі критерій довіри до соціологічних фірм єдиний — приналежність до професійних організацій.
