Уряду В.Ющенка вдалося «піти у відрив» практично від усіх основних груп інтересів і втратити підтримку з боку впливових ділових кіл, великого, середнього й навіть малого бізнесу. Що й зіграло свою фатальну роль, коли вирішувалася доля прем’єр-міністра. урядові горизонтально і вертикально інтегровані конгломерати, що не розглядають роботу на внутрішній український ринок як головне джерело свого існування. Вихід з патової ситуації, що складається, треба шукати у взаємному русі назустріч українських промисловців і українського уряду. Промисловцям потрібно усвідомити, що існуючі об’єктивні економічні процеси та закономірності вимагають від них певних стандартів поведінки. Зокрема — в сфері платіжних відносин і відносин з бюджетом, у формуванні власної наступальної маркетингової та управлінської стратегії, що спирається передусім на власні сили. Урядові ж потрібно створити умови максимального сприяння для формування цих стандартів і стабільного їх дотримання.
Практично кожному з урядів у чомусь доводиться протистояти спокусі розв’язати ту чи іншу економічну проблему «одним махом», раз і назавжди покінчивши з неплатежами, інфляцією, тіньовою економікою та корупцією, відтоком капіталу або дефіцитом бюджету. Але особливості національної економіки будь-якої країни, й українська економіка аж ніяк не є винятком — полягають у тому, що це своєрідний «організм», який функціонує за притаманними йому внутрішніми законами. У зв’язку із цим економічні проблеми в принципі не можна розв’язати окремо одна від одної, діями, що походять суто з добрих намірів уряду. А якщо такі зміни, на велику радість, і вдається здійснити, вони негайно позначаються соціально- економічними деформаціями, що призводять до наростання комплексу протиріч і в кінцевому результаті — до результату, який свого часу влучно охарактеризував нинішній Надзвичайний і Повноважний Посол РФ в Україні: «Хотіли як краще, а вийшло — як завжди…».
Як наслідок будь-який уряд змушений постійно діяти у вузькому проміжку між заходами, яких вимагають політичні сили, які сприяли приходу цього уряду, власними амбіціями і об’єктивними можливостями реалізації намічених планів, які надає поточний стан національної економіки і її складових.
Наприклад, після 1994 року в Україні навіть вельми потужні й організовані галузеві лобі не змогли подолати орієнтирів жорсткої кредитно-грошової політики та монетарної стабілізації й просунутися далі отримання обмежених пільг і преференцій. Оскільки виконання їхніх вимог повною мірою (відновлення держзамовлення, продовження необмеженого кредитування та субсидування збиткових виробництв тощо) вже виходило за рамки допустимих дій держави в ринковій економіці.
У той же час, і вельми потужний тиск Міжнародного валютного фонду не зміг забезпечити стовідсоткового виконання закладених у кредитних програмах вимог. Оскільки їхня реалізація в умовах України об’єктивно вела б до повного руйнування народногосподарського комплексу.
Взагалі кажучи, «мудрість» суспільного устрою полягає в тому, що недостатня ефективність державної економічної політики часто виступає саме як своєрідний «запобіжник» від некоректних політичних рішень, прийнятих під впливом як внутрішніх, так і зовнішніх сил. Проте такий взаємозв’язок є закономірним, оскільки неефективність у реалізації заходів у сфері економічної політики — проблема, насамперед, не інституту, що їх реалізує, а інституту, відповідального за їхню розробку.
Досить яскравим прикладом заданості комплексу заходів економічної політики може стати грошово-кредитна політика в Україні 2000 р. Внаслідок відмови з боку МВФ поновити кредитування української економіки, уряд змушений був вдатися до закупівлі валюти на внутрішньому ринку для обслуговування зовнішнього боргу. Таким чином, В.Ющенко був вимушений проводити курс на збільшення грошової маси, наперекір власним намірам провести жорстку монетарну політику. Однак ставлячи перед собою орієнтири монетарної стабілізації, уряд змушений був шукати методів стерилізації надмірної грошової маси, які було знайдено в більш жорсткій фіскальній політиці. Якщо в номінальному вираженні прибутки зведеного бюджету зросли 2000 р. на 49,8% порівняно з 1999 роком, за цей же період приріст грошової маси М2 становив 45% (а за 11 місяців — лише 35%), що є красномовним свідченням збільшення фіскального вилучення ліквідних ресурсів підприємств і населення. Як наслідок знакове гасло підтримки розвитку ринкової економіки та підприємництва виявилося де-факто відсунутим на задній план перед традиційними заклинаннями макроекономічної стабілізації.
До того ж, з метою вилучення надмірного приросту грошової маси Національний банк доклав значних зусиль для того, щоб добитися відновлення зобов’язань уряду щодо ОВДП, придбаних банком. З травня 2000 р. Мінфін сплатив у рахунок цього боргу 2,44 млрд. грн. При цьому реальний розмір пенсій в Україні скоротився на 15,5%, а підвищення комунальних платежів, транспортних тарифів, ліквідація пільг для низки масових категорій споживачів і розширення сфери платності послуг благополучно «з’їли» позитивний ефект від погашення заборгованості з пенсій, зарплат і соціальних виплат. У результаті реалізація урядової програми викликала серйозні сумніви щодо її відповідності власній назві «Реформи заради добробуту».
В результаті уряду В.Ющенка вдалося «піти у відрив»практично від усіх основних груп інтересів і втратити підтримку з боку впливових ділових кіл, великого, середнього й навіть малого бізнесу. Що й зіграло свою фатальну роль, коли вирішувалася доля прем’єр-міністра.
Урядові В.Ющенка вдалося не завадити розгортанню економічного зростання, що відбувається переважно за рахунок сприятливих чинників зовнішньоекономічної кон’юнктури, підтримуючи прийнятні параметри макроекономічної стабільності. Однак йому не вдалося побудувати економіку зростання. Зростання, як і раніше, виглядає чужорідним явищем для економіки, оскільки спирається на чинники, що сприймаються як елементи дестабілізації, які, загалом, слід би припинити: податковi пільги, зростання грошових виплат населенню, вимушена ремонетизація економіки за рахунок купівлі Нацбанком іноземної валюти. Побудувати економічну систему, в якій економічне зростання було б органічним, і буде основним завданням, яке стоїть перед урядом А.Кінаха. Як заявив, виступаючи у Верховній Раді, новий прем’єр-міністр, головними точками докладання урядових зусиль будуть: «посилення соціальної спрямованості реформ, реформування податкової системи, економічно обгрунтований протекціонізм, підтримка і захист вітчизняних товаровиробників на внутрішньому та зовнішньому ринках, активна структурна промислова і аграрна політика, що базується на інноваційній моделі розвитку».
Гідно оцінивши широкий спектр безсумнівно добрих намірів, оприлюднених главою уряду, все ж зазначимо, що діяти новий уряд буде за умов вельми обмеженої свободи. Обмежувачами останньої виступатимуть довготермінові економічні тенденції, що виникли чи дістали подальшого розвитку за останні роки.
Бюджетна консолідація, досягнута 2000 року й запланована до продовження в 2001—2002 рр., ставить свої жорсткі рамки перед податковою політикою. Прийняття Податкового кодексу, яке проголошене А.Кінахом одним із пріоритетних напрямків діяльності нового уряду, і якого чекають ті промисловці й підприємці, що «висунули» його зі своїх лав, явно погіршить стан надходжень до бюджету. При збереженні колишнього методу касового виконання держбюджету, це призведе до нездатності держави виконувати взяті на себе зобов’язання в соціальній сфері, що в світлі майбутніх парламентських виборів є просто неприйнятним. Потребуватиме заповнення прогалини, що виникла в прибутках бюджету, і оголошена А.Кінахом відмова від фіскалізації приватизаційних процесів і перехід до розгляду їх як невід’ємної частини і елемента структурної реформи. Потрібно очікувати, що наміри зниження фіскального пресу мають пройти серйозні випробування.
Значною мірою ситуацію може розрядити збереження хоч би до весни майбутнього року піднесення в експортних галузях. На жаль, iз цього приводу існують серйозні сумніви. Навіть при збереженні сприятливої зовнішньоторговельної кон’юнктури (погіршення якої вже фактично почалося) конкурентоспроможність традиційних експортерів падатиме через внутрішні чинники: зростання енергетичних тарифів і посилення урядової політики в сфері енергетичних платежів, реального дорожчання гривні, збільшення витрат на оплату праці.
У цій ситуації вибір, що зберігається для уряду, вельми небагатий. Ризикнути приступити до радикального розв’язання питань «розшивки» неплатежів підприємств, структурної перебудови та організаційної перебудови галузей, пожвавлення внутрішнього ринку — значить поставити під загрозу передвиборну консолідацію ресурсів. До того ж, вельми вірогідний період економічної дестабілізації припадає якраз на кінець нинішнього — весну майбутнього року. Відмовитися від планів «увійти в становище» ділових кіл і продовжити зміцнення держфінансів — значить розгубити до майбутньої весни їх довіру й зміцнитися в залежності від позитивної зовнішньоекономічної кон’юнктури. Яка, до речі, цілком може свідомо підтримуватися в такому стані в обмін на «люб’язність» у відповідь з української сторони. До того ж, «дика приватизація», що народилася внаслідок симбіозу платіжної кризи і фінансової консолідації, призводить до розгортання децентралізованого перерозподілу власності, внаслідок якого уряд безвідплатно, тобто задарма віддає частину своєї власності, яку передбачається вигідно продати. А головне, в результаті формуються все більш автономні та непідконтрольні
У такому випадку відбувається перехід фактичного контролю над економічною ситуацією в країні до представників вітчизняних бізнес-угруповань або іноземних інвесторів. Перші, безсумнівно, володіють усіма необхідними для цього конкурентними перевагами: вони більше готові працювати за наближених до бойових умов українського бізнесу, їм набагато легше знаходити спільну мову з потрібними представниками державних органів для лобіювання своїх інтересів, вони володіють набагато більш повною інформацією про реальний стан справ і економічний потенціал, іншими перевагами, крім головної: фінансових ресурсів. У зв’язку з цим орієнтири фіскальної консолідації все ж наполегливо схилятимуть чашу терезів на користь іноземних інвесторів, готових відвалити за оволодіння стратегічними позиціями в українській енергетиці, чорній або кольоровій металургії і подібному, значну за нашими і смішну за світовими мірками суму в конвертованій валюті. Залишається, проте, відкритим головне питання — про значення отримання політичної влади в країні, що поступово сповзає в сіті неоколоніалізму.
Мабуть, вихід з патової ситуації, що складається, треба шукати у взаємному русі назустріч українських промисловців і українського уряду. Промисловцям потрібно усвідомити, що існуючі об’єктивні економічні процеси та закономірності вимагають від них певних стандартів поведінки. Зокрема — в сфері платіжних відносин і відносин з бюджетом, у формуванні власної наступальної маркетингової та управлінської стратегії, що спирається передусім на власні сили. Урядові ж потрібно створити умови максимального сприяння для формування цих стандартів і стабільного їх дотримання. Цілком ймовірно, що уряд А.Кінаха — останній шанс для побудови «моста» між «рідною» українською економікою, яка значною мірою зжила себе, але як і раніше є єдиним джерелом нашої державності й добробуту населення, і світовим економічним простором, який є нашим невідворотним майбутнім, але до входження в яке ми поки що абсолютно не готові. У нас, як говорилося в не цілком грамотному рекламному гаслі доби ранньої трансформації, «при всьому багатстві вибору — іншої альтернативи немає!»
