«День» продовжує публікацію думок експертів, авторів та читачів газети, розпочату 2 серпня, щодо святкування 1020-річчя хрещення Русі. Ця тема стала предметом чергового обговорення в рамках спільного проекту «Україна — Росія: діалог культур» газети «День» і російського інтернет-порталу ИноСМИ.ru.
В дискусії від української сторони участь вже взяли перший президент України і голова Оргкомітету зі святкування 1020-річчя хрещення Русі Леонід Кравчук, посол України Юрій Щербак, авторка «Дня» Клара Ґудзик, вчений-германіст Володимир Лєсной, доктор філологічних наук, професор Володимир Панченко. Їх тези ви можете знайти в п’ятничному номері під загальною назвою «Створення єдиної УПЦ — об’єктивна реальність історії». Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі відповіді культуролога Вадима Скуратівського на дев’ять запропонованих російськими колегами питань, а також реакцію наших читачів.
1. Як ви оцінюєте підсумки візиту Константинопольського патріарха Варфоломія до Києва на святкування 1020-річчя Хрещення Русі?
2. Які перспективи створення єдиної Української православної церкви?
3. Які перешкоди стоять на цьому шляху, зокрема, чичинить РПЦ пряму або непряму протидію цьому процесу?
4. Чи є створення єдиної Української церкви надзавданням для керівництва країни. Якщо так, то до яких позитивних або негативних наслідків це могло б призвести. Наприклад, чи це, на вашу думку, згладило б ідеологічні відмінності між населенням Східної та Західної України або навпаки — посилило б суперечності між регіонами України?
5. Чи можна погодитися з думкою, що, прагнучи створення єдиної незалежної від РПЦ Церкви і визнаної іншими помісними православними Церквами, Ющенко переслідує політичні цілі, набираючи додаткові очки до грядущих президентських виборів?
6. Чим викликаний «прохолодний прийом», як його охарактеризували більшість світових ЗМІ, патріарха всієї Русі Алексія керівництвом України?
7. Які вимоги міг виставити патріарх Варфоломій українським церквам (УПЦ КП та УАПЦ) для їхнього входження під «юрисдикцію» Константинопольського патріархату?
8. Чи згодні Ви з думкою, що на Україні релігійне питання навіть більшою мірою, ніж питання мови, відображає проблеми, пов’язані з національною ідентичністю?
9. Митрополит Смоленський і Калінінградський Кирило заявив, що релігійне питання в Україні «дуже політизоване. Як був створений розкол під впливом політичних сил, так він і продовжує лишатися зброєю, такою собі палицею в руках політичних сил». Як ви прокоментуєте це твердження?
Вадим СКУРАТIВСЬКИЙ , культуролог:
1. Упродовж сотень років українська церква була в інституційній і метафізичній залежності від Константинополя й від візантійської культури загалом, поки у відомий період не змінилася її ситуація, а, власне, сталося це наприкінці XVII століття. Тож нехай константинопольський патріарх подивиться, як тепер виглядає українська церква. Думаю, від цього, як казали в російській армії з іншого приводу, нічого, крім користі, не буде.
2. Мені як людині світській, почасти агностику й почасти навіть марксисту, важко відповісти на це запитання. Якщо створення української православної церкви допоможе подальшій суверенізації українській державності, подальшому українському самостоянню — чому б і ні? Хоча, чесно кажучи, вислів «національна церква» на початку поточного тисячоліття виглядає дещо архаїчно.
3. Насправді російська церква, деякі ієрархи, деякі інститути й прямо, й непрямо впливають у цьому сенсі, й це справляє більше ніж дивне враження. Києвом ходять церковні процесії, які або захищають донецьких бандитів, або носять портрети Миколи II, який, як відомо, до української державності не мав жодного стосунку.
4. Як казав письменник граф Толстой, коли він судив у товариському суді Мальденштама, «судити ми будемо діалектично, через мету». Річ у тім, що створення церкви буде одночасно й посилювати, й згладжувати відмінності, це буде обоюдогострий процес. Цілком можливо, що зрештою, в близькому чи, може, віддаленому майбутньому результат буде глибоко позитивним. Можлива травма, але це природно. Надто довго й надто ретельно Лівобережну Україну виховували у відповідному напрямку. А Правобережна, так звана Західна Україна, була в зовсім іншому історичному полі. Лівобережна й Правобережна Україна, з одного боку, дуже різні, а з другого — це два сегменти одного явища, які просто приречені на взаємодію. У якісь моменти ця взаємодія виражається у формі конфлікту, в інші рухається в бік єдності. Якщо церква допоможе цій єдності, це піде лише на користь. Але коли містом ходять чутки про те, що настоятель Києво-Печерської лаври збирався балотуватися в депутати разом з комуністом паном Симоненком, на якому вже ніде «ставити» тоталітарні проби, то це справляє зловісне враження.
5. Давайте переведемо нашу розмову на мову великого історичного часу. Уявімо собі, що в Німеччині в 70—80 роках XVIII ст. запитують з приводу канцлера Бісмарка: «Конфліктуючи з католицькою церквою, канцлер Бісмарк набирає чи не набирає політичні очки?» Зрозуміло, світський політик завжди має політичні цілі. Поза всяким сумнівом, ці цілі очевидні. Інша річ, погоджуватимуться маси з цією стратегією пана Президента чи не будуть.
6. Особисто я дуже поважаю патріарха Алексія, і колись мене дуже обурювало, що 1990-го під час приїзду екстремісти кидалися під його автомобіль, коли він прямував у бік Софії. Але, з другого боку, нехай патріарх утихомирить, по-світському кажучи, своїх функціонерів. Я не розумію, чому в кіосках церкви Московського патріархату продаються протоколи сіонських мудреців. Чому там продається найлютіша й навіть чорносотенна, фашизоїдна література? Авжеж, багато людей тут від цього не в захваті. Разом із тим, будемо відвертими, досі патріарх дивиться на Україну, як на своє конфесійне поле. Насправді ситуація дещо інша. Україна, серед іншого Західна Україна (яка з початку XVI ст. уже була зовсім в іншому конфесійному полі, а 1946 р. Російська православна церква разом з Міністерством державної безпеки об’єднала всі конфесії з Московською церквою під чекістський пістолетом), звісно, все це пам’ятає.
7. Без сумніву, Московського патріарха слід поважати. Він є представником однієї з наймогутніших гілок православ’я. З другого боку, треба розуміти, що багато людей тут і серед політичної еліти, і з мас ставляться до нього дещо обережно й насторожено.
8. Читачі мають знати таку річ: греко-католицька церква в Західній Україні брала активну участь у русі місцевих жителів до самоідентичності. Православна церква наприкінці XVII — початку ХIХ ст. на підросійській Україні була при зовсім іншій політичній поведінці.
Митрополит Євгеній, чудовий бібліограф і вчений, об’їжджаючи єпархії поблизу Києва, злився на бідолашних батюшок, які й не зовсім його розуміли, оскільки знали лише українську й церковно-слов’янську. Російська православна церква була абсолютно ангажована Російською державою. Звісно, вона не могла співчувати процесу української національної самоідентичності. Цей процес на повну силу починається в серпні 1991 року. І природним чином виникає конфлікт на шляху перетворення з українського народу на політичну націю. Якби Російська православна церква (в режимі дива) зробила б хоча б кілька співчутливих жестів у бік цього процесу, було б просто чудово.
9. Церква саме в Росії протягом століть була знаряддям політиків. Зараз в Україні церква розплачується за цей багатовіковий політико-церковний процес. Пушкін розповідає, що, коли вмирав останній Російський патріарх, Петра запитали, чи проводити патріарші вибори. Петро рвонув на грудях своїх куртку, вдарив себе в груди й вигукнув: «Ось вам патріарх!» От тоді почалася політика. Вона почалася навіть раніше... Російській церкві раніше слід було думати про емансипацію її від політики, а тепер, на жаль, через відсутність цієї емансипації політика прийшла до церкви в Україні. Виходить, що носій однієї політики, згаданий митрополит Кирило, протестує проти іншої церковної політики. Це не вперше й не вдруге в світовій історії.
