Найбільшим досягненням демократії останніх років часто справедливо називають свободу слова та віросповідання, свободу громадськості збиратися та мітингувати. Очевидно, це — важлива, але тільки перша сходинка розвитку демократії та утвердження верховенства права в країні. Бо скільки людям не виступати з вимогами знизити ціни за проїзд в громадському транспорті, скільки журналістам не писати про тортури в тюрмах і СІЗО, скільки громаді не виганяти забудовників з дитячого майданчика чи з парку, все буде марно, якщо рішення суду залежатимуть від чийогось телефонного дзвінка або конкретні судді продаватимуться. Недовіра до судів в Україні — критична: їм не довіряють 75% українців (дані дослідження Інституту ім. Горшеніна за жовтень 2008 року). Люди вважають, що в судах неможливо домогтися правди або це дорого коштує, при цьому більше половини... звинувачують суди в безкарності злочинців. Тенденція така: чим багатша людина, тим більша її впевненість в тому, що в судах можна добитися правди, — головне, звісно, за гроші. І навпаки: чим бідніша людина, тим більша її впевненість, що в судах неможливо добитися правди. Очевидно, що нині в Україні, замість верховенства права існує верховенство права сильного. А сильний той, в кого гроші. Замкнуте коло. Отже, виходить, за даними Інституту ім. Горшеніна, що найбільш корумпованими є ті інституції, які мали б, власне, захищати права і свободи людей: суди — 46,5% та міліція — 54%. Відчуття захищеності людини, впевненості в завтрашньому дні — це показники, які теж дають інформацію про стан дотримання прав людини. Нині соціологи стверджують, що кожен третій українець побоюється втратити своє майно чи здоров’я. На жаль, покращанню ситуації нинішня соціально-економіна ситуація не сприяє. Що можна конкретній людині зробити навіть в такій ситуації діляться думками експерти «Дня».
Ірина БЕКЕШКІНА, керівник Фонду «Демократичні ініціативи», старший науковий співробітник Інституту соціології НАНУ:
— Питання дотримання прав людини в Україні ми спеціально досліджували в 2004 році в контексті дослідження процесу розвитку демократії, оскільки дотримання прав людини є невід’ємним компонентом демократії, і у 2007 році. Можна говорити про певну динаміку. Так, в після «помаранчевий» період, коли Україна зробила великий крок на шляху до демократії — це правда — відбулися зміни в сфері дотримання громадянських і політичних прав. Тобто, громадяни визнають, що в нас справді існують свобода слова, свобода мітингів і демонстрацій, свобода зібрань, свобода віросповідання, в значній мірі — рівноправ’я чоловіків та жінок (не в повній, але у значній мірі). При цьому практично не посунулася Україна вперед в плані того, що стосується безпеки людини, захисту від сваволі влади, тобто, в тому, що стосується дотримання закону, а дотримання закону — це теж дотримання прав людини. На питання «Чи доводилося вам в останній рік давати хабарі?» й далі продовжує ствердно відповідати значна кількість людей — фактично просування ніякого немає. Воно залишилося на тому ж рівні і доволі високому. Думаю, що якщо й нині зробити таке опитування, ми, очевидно, побачили б регрес. Я боюся, що у зв’язку із фінансово-економічною кризою, тенденція в ситуації з порушенням прав людини в Україні, на жаль, буде негативною. Оскільки можна долати кризу, максимально розвиваючи діалог із суспільством, максимально розвиваючи громадський контроль над діями влади. Громадський контроль над діями влади в Україні вже послабився. Скажімо, скільки вже разів в ЗМІ приділялася увага тому куди подівся перший транш Світового банку? З екранів телебачення депутати нам натякають, що він пішов кудись в приватні кишені, а Національний банк, який має висловитися і пояснити громадянам, мовчить і так проявляє свою безвідповідальність... Конкретній людині слід зрозуміти, що ми всі — на одному кораблі й спасатися треба разом. Скажімо, одна річ коли окрема людина вимагає повернення свого депозиту або не може повернути кредит в доларах. Інша річ — коли люди об’єднуються для захисту прав. Взагалі захищати свої права можна об’єднано, особливо в ситуації, коли судова влада взагалі не працює — це дуже загострює проблему із дотриманням прав людини в Україні. Люди починають вже об’єднуватися: наприклад, аби захиститися від будівництв під вікнами, але на жаль, вони це роблять тоді, коли ситуація вже дуже критична.
Семен ГЛУЗМАН, виконавчий секретар Асоціації психіатрів України, керівник Українсько-американського бюро захисту прав людини:
— Найбільшою проблемою, коли ми говоримо про дотримання прав в будь-якій цивілізованій країні, є діяльність суду. Мається на увазі не діяльність Ніни Карпачової чи омбудсманів інших країн. Йдеться про виконання функцій судів на всій території країни. Тому що якщо в державі немає правосуддя — захист прав людини неможливий. На жаль, завдяки нашим політикам, нашим Президенту, прем’єр-міністру і решті, тенденція із дотриманням прав є дуже поганою. Суди корумповані, недієздатні, тому людям фактично дуже важко захищати свої права. З кожним роком робити це стає все складніше. Я маю на увазі не якісь окремі випадки, а те, що відбувається щодня. Наприклад, коли є конкретна ситуація — коли мене образила місцева влада, і я хочу захистити своє майнове право в суді. Нині це вже знову неможливо, тому що суддя буде керуватися або грошима або телефонним дзвінком. Це — найважливіше, все решта — другорядне. Теоретично громадськість може лобіювати якісь питання, але фактично наша громадськість має навчитися вибирати. Коли люди перестануть вибирати неважливо якого кольору гидоту. Нині вже зрозуміло, що вони всі одинакові, що мислять категоріями грошей, вигоди, а не категоріями гідності та турботи про народ. Вибори — це найпростіше, в чому може об’єднатися громадськість. Саме на виборах громадськість має вимагати щоб ці люди, які керують країною, віддали якісь повноваження місцевому самоврядуванню. Ось що може зробити громадськість. Бо нині в Україні, за моїми даними, 34 тисячі громадських організацій. І де вони?
Костянтин ЗАТОНСЬКИЙ, кандидат філософських наук:
— На мій погляд, у нашій країні, на жаль, дотримуються права далеко не всіх громадян. Чомусь так склалося, що в нас існує обмежена громада, права яких захищаються та охороняються і правоохоронними органами, і державними інститутами, а ось більшість громадян України повною мірою захисту своїх прав на собі не відчуває. І тут йдеться про всі права без виключення, починаючи від найпростіших, основоположних — таких, як право на працю, на її гідну оплату, на охорону здоров’я, на відпочинок. На жаль, але все, про що в нас люблять говорити політики, — що в нас у країні існує демократія, що в нас усі права людини беззастережно дотримуються, на справі виявляється лукавством.
Наприклад, для кожного актуальне дотримання права на охорону здоров’я. В Україні декларована безкоштовна охорона здоров’я. Але скажіть, хто востаннє ходив до лікаря, навіть у звичайну поліклініку, і не ніс йому що-небудь? Хіба що лише той, кому нести абсолютно нічого, і натомість він отримує відповідну медичну допомогу. В Україні вже давно з’явився жарт: якщо ви вважаєте, що в нас безкоштовна медицина, значить ви — абсолютно здорова людина.
Те ж саме можна сказати про право на вільне переміщення громадян, що зафіксоване в Декларації прав людини ООН, яку Україна ратифікувала. Але хоч як крути, а деякий варіант прописки в нашій країні існує, тобто людина вже не може вільно пересуватися територією країни, не говорячи вже про пересування світом.
Право на свободу слова. Так, безумовно, це одне з найголовніших досягнень Майдану. Однак не варто віддалятися в глибокі нетрі, щоб стверджувати, що далеко не все сьогодні можуть сказати люди в Україні, щоб не бути за це покараними.
Право на гідний рівень оплати праці. Це без коментарів. Якщо хтось сьогодні в Україні й отримує гідну оплату праці, то в більшості випадків це здійснюється за рахунок «сірої» або «чорної» зарплати. «Білої» зарплати в країні дуже мало.
Резюмуючи, можу зауважити: на жаль, розмов про права людини в нас у країні дуже багато, але реальних переміщень до їхнього закріплення й дотримання в нас немає. Доказом тому можуть служити численні звернення українських громадян до Європейських судів із позовами проти України, які вони з блиском виграють.
