ГЛУХІ КУТИ ІНТЕГРАЦІЇ
У самий розпал «касетного скандалу» на початку 2001 р. президент України публічно заявив: «Україна не планувала і не планує вступати в НАТО». З офіційного словника української дипломатії закритим розпорядженням голови Адміністрації Президента В. Литвина вилучається словосполучення «євроатлантична інтеграція», замінником якого стає «євроатланитичне співробітництво».
Заявлена Л. Кучмою радикальна корекція кінцевої мети євроатланичної політики України була розрахована на забезпечення російської підтримки, яка стала критично необхідною для нього в умовах зовнішньополітичної ізоляції та тиску внутрішніх опозиційних сил. Така підтримка матеріалізувалась у візиті в Україну в лютому 2001 р. президента Росії В. Путіна. Зустріч на найвищому рівні відбулась у Дніпропетровську і завершилась підписанням низки угод у сферах економічної, енергетичної та військово-технічної співпраці. Платнею за продемонстровану В. Путіним прихильність до президента України стали угоди, які надавали преференції російському бізнесу, збільшували перелік стратегічно важливих українських підприємств, контрольованих росіянами, і широко відкривали двері перед російською економічною експансією.
Вимушено зроблені 2001 р. поступки Росії Л. Кучма намагався компенсувати 2002 р., коли акції громадянського протесту і тиск міжнародної спільноти почали втрачати динаміку та інтенсивність, коли після березневих парламентських виборів внаслідок успішного політичного маневрування пропрезидентських сил колишнього голову Адміністрації Президента В. Литвина було обрано спікером Верховної Ради і коли в нього відродилось відчуття спроможності контролювати ситуацію в країні й бути гравцем на міжнародній арені.
18 червня 2002 р. президент України виголошує на першій сесії Верховної Ради четвертого скликання програмний виступ під назвою «Європейський вибір». Виклавши концептуальні засади стратегії розвитку України, Л. Кучма визначив конкретні етапи і практичні кроки, здійснення яких у період з 2002 р. до 2011 р. мало створити реальні передумови вступу України до Європейського Союзу.
Водночас, використовуючи зближення Росії з НАТО, процес якого знаменувався якісним підвищенням рівня її співпраці з Альянсом у форматі «дев’ятнадцять плюс один», «євроатлантисти» в оточенні Л. Кучми переконали його в необхідності відновлення курсу України на повномасштабну євроатлантичну інтеграцію. Ключову роль у цьому відігравали радник президента В. Горбулін і секретар Ради національної безпеки і оборони Є. Марчук. 23 травня 2002 р. РНБО ухвалила рішення «Про стратегію України щодо організації Північноатлантичного договору (НАТО)», в якому однозначно наголошувалось, що «Україна розглядає НАТО як основу майбутньої загальноєвропейської системи безпеки і підтримує процес її розширення», а також «виходить з того, що кінцевою метою її євроінтеграційної політики є вступ до цієї організації як основи загальноєвропейської структури безпеки».
Введене в дію указом президента України від 8 липня 2002 р., рішення РНБО створювало підгрунтя для подання заявки на вступ до НАТО на саміті НАТО, який мав відбутись у листопаді 2002 р. у Празі й на якому Україна могла стати десятою державою-учасницею спеціального плану для кандидатів на членство в Альянсі — ПДЧ.
Реакція на дії українського керівництва, зорієнтовані на повномасштабне членство України в НАТО та ЄС, не забарилась. 16 вересня 2002 р., під час організованої опозицією акції протесту на відзначення других роковин зникнення Г. Гонгадзе, деякі її учасники публічно активували раніше відомий епізод «записів майора», один із фігурантів яких — керівник «Укрспецекспорту» В. Малєв — одержує згоду Л. Кучми на продаж Іраку радіолокаційної системи «Кольчуга». Вже 24 вересня 2002 р. прес-секретар держдепартаменту США Р. Баучер заявив, що «запис, наданий майором Мельниченком, спричинився до необхідності переглянути нашу політику щодо України і, зокрема, щодо президента Кучми».
Звісно, висловлена під час бесіди усна згода президента України ще не означала, що її буде реалізовано. Як показали подальші події, українських радіолокаційних систем в Іраку не було виявлено. Однак для Сполучених Штатів та їхніх союзників був неприйнятним сам факт позитивного ставлення Л. Кучми до пропозиції продати державі, ворожій Заходу, систему, яка наражала на смертельну небезпеку життя пілотів, задіяних в акції проти Іраку. Тим більше, що між Україною і США встановились відносини стратегічного партнерства.
Породжена «кольчужною справою» недовіра провідних держав-членів НАТО до президента України поставила під загрозу проведення засідання Комісії Україна — НАТО на найвищому рівні під час Празького саміту Альянсу в листопаді 2002 р. Врешті-решт обопільними зусиллями і з використанням протокольних хитрощів питання участі президента України в саміті було вирішене. Однак подання заявки України на членство в НАТО та її позитивний розгляд в Празі були абсолютно виключеними.
Втім, під час Празького засідання Комісії Україна — НАТО на розвиток Хартії 1997 р. про особливе партнерство між Україною та Альянсом 22 листопада 2002 р. було ухвалено План дій, який визначив стратегічні та середньострокові цілі й пріоритети України на шляху до євроатлантичної інтеграції, кінцевою метою якої визначалось її членство в НАТО.
Незважаючи на «кольчужну справу», Празький саміт залишав двері Альянсу відкритими для України, заохочував її до конкретних кроків, здійснення яких мало завершитись набуттям членства в НАТО.
Однак «кольчужна справа» зламала волю Л. Кучми і стала визначальним моментом у його подальшому ставленні до здійснення Україною її інтеграційної політики. Йому дали зрозуміти, що в разі продовження послідовного курсу України на членство в НАТО та ЄС із шафи у будь-який момент можуть витягти нові «скелети». Зазнаючи тиску, він відкрито не відмовляється від задекларованих і підтверджених Празьким самітом інтеграційних цілей України, але починає гасити енергію інтеграційного курсу країни прихованими методами.
Із метою реалізації ухваленого на Празькому саміті Плану дій указом президента України від 11 січня 2003 р. було створено Національний центр євроатлантичної інтеграції, який очолив В. Горбулін. А вже 30 січня президент України видав указ, яким затвердив «Положення про Державну раду з питань європейської та євроатлантичної інтеграції» та визначив порядок її формування.
За своїм складом і компетенцією у сфері інтеграційної політики Державна рада була майже тотожною Раді національної безпеки України. У такий спосіб автоматично понижувався статус Національного центру і зменшувалась роль В. Горбуліна як його керівника.
Невдовзі було запроваджено посаду Уповноваженого України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, на якого було покладено відповідальність за координацію і здійснення інтеграційного курсу держави й який за посадою входив до складу Держради. Окремими указами президента України 26 лютого 2003 р. Уповноваженим України з питань європейської та євроатлантичної ін теграції було призначено М. Азарова; віце-прем’єр-міністром уряду — В. Януковича; секретарем Держради — А. Орла, заступника голови Адміністрації Президента, керівника Головного управління з питань зовнішньої політики АП.
Між М. Азаровим та А. Орлом встановився своєрідний неписаний поділ праці. Перший саботував і руйнував євроінтеграційний курс держави, а другий — євроатлантичний. За словами В.Горбуліна, це була «блискуча антинатовська гра. Начебто всі найвищі посадові особи країни торують шлях до НАТО, а насправді — лицемірство».
Свій справжній антиінтергаційний прапор зручності Л. Кучма підняв 15 липня 2004 р., коли своїм Указом № 800/2004 «Про рішення РНБО від 6 липня 2004 року «Про дальший розвиток відносин з НАТО з урахуванням результатів засідання Україна — НАТО на найвищому рівні 29 червня 2004 року» він видалив із нещодавно затвердженої Воєнної доктрини України положення про підготовку країни до повноправного членства в НАТО та ЄС. Адже наближались президентські вибори, і Л. Кучмі необхідно було дати сигнал Росії в сподіванні на підтримку її керівництвом комбінацій, які він розігрував для збереження себе у владі.
Починаючи з 2003 р., подібна ситуація й з тієї ж причини була створена Л. Кучмою й у сфері євроінтеграційної політики України. Йдучи назустріч побажанням президента Росії В. Путіна, він дав згоду на головування в Раді голів держав СНД. Всупереч встановленому її регламентом правилу щорічної ротації, в Раді з 1991 р. незмінно головували президенти Росії — спочатку Б. Єльцин, а потім його наступник В. Путін. Передача головування в Раді Україні також відбувалась з порушенням правил ротації, оскільки місце головуючої держави в Раді в порядку російського алфавіту мав посісти президент Таджикистану. Це дало підстави О. Морозу зазначити, що призначення Л. Кучми головою Ради «має замовний характер». Головування в Раді глав держав Співдружності, яку сам Л. Кучма у свій час характеризував як аморфну і безплідну організацію без майбутнього, суперечило принциповій офіційній позиції України щодо СНД. Але особистий інтерес переважив інтереси держави. Адже в умовах посилення негативного ставлення західних лідерів до його особи внаслідок «кольчужної справи» він потребував бодай якогось політичного опертя міжнародного характеру, щоб постати в очах принаймні частини української громадськості як людина, якій довіряють.
Згода щодо головування Л.Кучми в Раді глав держав була висловлена країнами-учасницями СНД на неформальній зустрічі, скликаній з ініціативою президента України в Києві 28—29 січня 2003 р. Напередодні зустрічі лідери трьох опозиційних партій (НРУ, «Реформи та порядок», УНП) заявили: «Ідея головування України в Раді глав держав СНД суперечить стратегії її зовнішньої політики, не має правових підстав і відволікатиме державні установи від концентрування уваги та зусиль на вирішенні внутрішньополітичних пріоритетів і реалізації курсу на інтеграцію в ЄС». Так воно і сталось. За жест організованої В.Путіним політичної підтримки необхідно було розплачуватись.
23 лютого 2003 р. Л. Кучма разом з президентами Білорусі, Казахстану та Росії підписує в Москві заяву про формування Єдиного економічного простору і невдовзі заявляє, що своїм головним завданням на посаді головуючого Ради СНД бачить створення зони вільної торгівлі, а в подальшому — й Єдиного економічного простору.
Концепція ЄЕП була російським геополітичним проектом, який ЗМІ назвали «план Путіна». Залучення України до його реалізації мало триєдину мету: 1) створити непереборні перешкоди для членства України в НАТО, ЄС та СОТ; 2) сформувати інтеграційне об’єднання, яке включатиме Україну і відіграватиме роль економічного ядра нового політичного союзу з домінуванням Росії; 3) сприяти переходу до політико-правового оформлення на пострадянському геополітичному просторі «великої Росії» як єдиного неоімперського державного утворення.
Участь України в цьому проекті була несумісною з інтеграційним курсом держави у західному напрямі. Підтримуючи ідею ЄЕП, Л. Кучма призначив М. Азарова у Групу високого рівня, на яку було покладено підготовку пакета засновницьких документів новостворюваної організації. Промовистим було те, що М. Азаров, маючи статус Уповноваженого України з питань європейської та євроатлантичної інтеграції, протягом 2003—2004 рр. виявив неабияку активність, заповзятливість та ентузіазм у реалізації «плану Путіна», покликаного радикально змінити цивілізаційний вибір України з європейського на євразійський.
Отже, наприкінці другого президентського терміну Л. Кучми інтеграційний курс України став заручником його егоїстичних ігор, метою яких було не забезпечення життєво важливих національних інтересів держави, а завоювання прихильності Росії для реалізації планів збереження себе у владі. Внаслідок чого орієнтована на членство в НАТО та ЄС інтеграційна політика держави опинилась у глухому куті.
