Уміли ми тільки йти вперед світлим шляхом побудови соціалізму (і, правду кажучи, багато чого на цьому шляху досягли). Ще ми вміли кричати «ура», а ввечері, на затишній кухні за філіжанкою дефіцитної кави лаяти геть усе, насамперед, отой світлий шлях. Іншого ми не вміли, але, закушуючи черговий дефіцит фінським сервілатом, інтелігентно марили красивим життям. Одним словом, рай на землі — на менше і не сподівалися. Що це таке насправді і з чим його їдять, не знали, тому попервах мало не вдавилися. Хочеться виплюнути, а зась. Гірке, бридке, але мусимо жувати: страждаємо заради світлого капіталістичного майбутнього.
Не встигли віддихатись, а тут знову припрошують: «...іще ложечку за опозиційного прем'єра тов. Кучму...» Повірили, проковтнули і це. А суміш тов. Кучми з «диким» капіталізмом — це вам не «Бебіпапа», просто діатезом не закінчилося. Маємо те, що маємо: дистрофічну економіку, анемічну культуру, епідемії туберкульозу, холери, СНІДу, купу іншої зарази, до того ж сліпоту, за діагнозом нашого Гаранта.
Проте що нам! Попри все, ми — експериментатори! Великі оптимісти, до речі. Варто побачити геніальну за своєю простотою рекламку нинішньої передвиборної кампанії: «Все буде добтично всюди), як, їй-Богу, стає тепліше на душі і вже не так хочеться їсти. Подивишся на мужню постать Вождя, на його лагідну посмішку, послухаєш по «ящику» його сентенції — і згадаєш, як розумні люди попереджали: не слід викидати «божественні статуї» на смітник історії: ще згодяться. І згодились би, причому витрати мінімальні, не треба було б навіть нічого змінювати: невелика косметична операція, і все. Хіба що повернути всі ті монументи на 180 0 (Ілліч-бо правицею вказував на Схід), та ще якби вдалося ліву руку догори підняти: Україна все-таки космічна держава за активного сприяння пана Гаранта. Ціни не було б такому пам'ятнику на аукціоні після революції — диктатори, як правило, погано закінчували свій шлях. І тим гірше, чим дужче танцювали під чужу дудку.
Скажете: в нас диктатури нема. Ще нема, слава Богу. Поки що. Отож експеримент продовжуємо?..
P.S. Узявся перечитувати Салтикова-Щедріна. Особливо рекомендую всім нашим виборцям справді геніальну «Історію одного міста» — почитайте, посмійтесь, подумайте. Книжка про нас.
Павло КУКАЛО, безробітний
Тернопіль
