Аналізуючи причини того, чому сили центристської орієнтації (насамперед, пропрезидентські) сьогодні не можуть втримати раніше завойовані позиції і програють в очах виборців і правим, і лівим, не можна не помітити, як твердо іґнорують вони цілу низку соціально-психологічних чинників.
Серед можливих напрямків у внутрішній і зовнішній політиці центризм, безсумнівно, є найпривабливішою для більшості виборців позицією влади, майже безпрограшним варіантом політичного вибору. Однак уже самий факт неодмінної наявності в центристів правої та лівої опозиції доводить, що шанс і тієї, й іншої випередити їх у рамках конкретної історичної ситуації аж ніяк не дорівнює нулеві. Все залежить від реалій дня, тобто своєрідності політичних, економічних, соціокультурних тощо обставин, точніше, від тенденцій, що втілюють векторну спрямованість зміни цих обставин.
Наприклад, населення значно менш болісно сприймає економічні труднощі, якщо попереду виразно помітно економічне процвітання. Але якщо вони є всього лише черговим виявом безпросвітного економічного спаду, неминучою є "переоцінка цінностей", під час якої владна позиція відкидається незалежно від того, перспективна вона чи ні.
Отож і лівий романтизм ("ми свій, ми новий світ збудуєм"), і правий консерватизм ("передусім ми повинні пам'ятати про своє коріння"), об'єктивно не становлячи чогось дуже привабливого для більшості населення, залежно від конкретних умов можуть проте захопити десятки мільйонів людей (революція 1917 року наочне підтвердження того). Передбачити такий поворот подій не так уже складно.
Відсутність у сьогоднішній Україні виразно помітних зрушень в економіці, зубожіння населення, дальша криміналізації суспільства, корупція в держструктурах тощо в поєднанні з деякими соціально-психологічними чинниками сприяє тому, що престиж влади, а отже й найчастіше ототожнюваного з нею "центризму", падає, що зумовлює підвищення престижу правої та лівої опозиції. Гасла правих сил, насамперед відкрито націоналістичної орієнтації, навряд чи знайдуть підтримку більшості населення, і його майже неприховане нині невдоволення найвірогідніше призведе до переваги лівої опозиції. А згадані соціально-психологічні чинники можуть взагалі вивести ситуацію з-під контролю й перетворити її на екстремальну.
Ось лише один з істотних моментів, що загрожують призвести до такого розвитку подій. Як відомо, внаслідок низки психологічних особливостей розвитку людини молодості властивий яскраво виражений максималізм, який неминуче тягне відповідну поведінку. В умовах послідовного (не революційного) суспільно-історичного розвитку максималізм молодості без особливих труднощів "гаситься" розсудливим консерватизмом людей зрілого й похилого віку. Тим більше, що саме в їхніх руках у будь-якому стабільному суспільстві звичайно перебувають владні важелі.
В пострадянських державах, зокрема в Україні, склалося інше положення. Стабілізаційний вплив розсудливого консерватизму соціально-психологічної зрілості великою мірою ослаблений, або відсутній зовсім. Докорінна ломка звичних не тільки світоглядних, але й суто побутових уявлень у людей, психіка яких внаслідок наростання вікових змін уже позбавлена необхідної пластичності, призводить до стану безперервного стресу. Стійкий розсудливий консерватизм, що цементує суспільні зв'язки в стабільному соціумі, руйнується, поступаючись місцем якщо й не подобі юнацького максималізму, то все ж відвертій схильності до, в кращому разі, словесного, в гіршому - дієвого екстремізму. Пригадайте поведінку, та просто вираз очей людей (причому рівною мірою чоловіків і жінок) на мітинґах радикальних політичних сил. У стабільному в соціально-психологічному плані суспільстві так можуть поводитися п'яні або обкурені "травичкою" молодики - але ніяк не їхні дідусі та бабусі...
Створюються об'єктивні умови для виникнення своєрідного сплаву молодого максималізму й більш або менш дієвого екстремізму зрілості та старості. Його накопичення будь-якої миті готове перевищити критичну масу соціального вибуху. А якщо врахувати, що серед схильних до екстремізму людей зрілого віку є чимало представників владних структур, ситуація стає загрозливою.
Наближення виборів до Верховної Ради ускладнили її ще більше. Це, по-перше, жорстко обмежило час ухвалення владою дієвих рішень, по-друге, створило леґітимну область, у межах якої може бути вчинено спробу неекстремістськими або напівекстремістськими (несанкціоновані мітинґи, голодування тощо) методами змінити декларований владою "центризм" на праву, або, що ймовірніше, на ліву орієнтацію. І якщо не вжити ефективних і комплексних заходів економічного, політичного та гуманітарного характеру, вона може виявитися вдалою.
З огляду на близькі вибори не можна не згадати ще один істотний компонент соціально-психологічної ситуації. Безсумнівно, що найближчим часом знову набуде актуальності й без того гостра для України проблема функціонування на її території української та російської мов, а також культур, цими мовами представлених. "Мовна" проблема (точніше - пропоновані й реалізовані напрямки її розв'язання) безпосередньо вплине на результати виборів - так само, як це сталося на минулих президентських.
Мова - це не просто засіб спілкування між людьми. Мова - це, з одного боку, вияв свідомого та підсвідомого життя людини, з іншою - чинник, що його формує. Це означає, що сфера мови торкається всіх соціальних і психофізіологічних аспектів життя людини і впливає на всі області її життєдіяльності. Не дивно, що "мовні" проблеми нерідко стають для людини навіть суттєвішими, ніж, скажімо, економічні.
Будь-яке утискування прав у сфері мови неминуче веде до порушення нормальної життєдіяльності людини, а отже, і її психічної рівноваги. Якщо обмеження в правах набуває масового характеру, трохи раніше чи трохи пізніше неминуче виникнуть ексцеси - тим істотніші, чим масовіший характер має це утискування.
Дані соціологічних опитувань, оприлюднені на проведеній у жовтні в Києві II Міжнародній науково-практичній конференції "Діалог української та російської культур в Україні", свідчать, що 49% населення країни підтримують ідею надання в Україні російській мові статусу офіційної, а 20% - державної мови. Тобто близько 70% населення вважають, що функціонування російської мови необхідно "взаконити". Навіть якщо ці цифри не зовсім точні, то є підстави замислитися, до яких наслідків може призвести те, що й ліві, й праві нерідко використовують проблему мови задля досягнення стратегічних або тактичних переваг. Схоже, й ті, й інші настільки захопилися протиборством, що навіть самі не усвідомлюють своїх дій та їхніх наслідків в історичній перспективі.
Є підстави припустити, що вже незабаром проблема мови почне розвиватися не в руслі (або не тільки в руслі) "парламентських" полемік. Передвиборна кампанія, скорше за все, примусить забути надмірну "сором'язливість", і мовну проблему спробують перетворити на засіб маніпулювання думкою виборців. До цього рівною мірою вдаватимуться й ліві, й праві (я не торкаюся питання про те, що свій "інтерес" у розв'язанні мовних баталій мають і суміжні з Україною держави!). А сили центристської орієнтації в будь-якому разі виявляться "в програші" вже тому, що, судячи з усього, вони досі не виробили в цьому питанні власної чіткої позиції і схильні "дрейфувати" у вельми широкому діапазоні взаємозаперечних думок.
Можна, звісно, навести вагомі докази історичного та логічного характеру, які пояснюють стан речей, що склався в Україні і, нібито, здатні його повністю виправдати. Можна, однак, навести вагомі докази діаметрально протилежного роду. Як часто буває у таких випадках, ні ті, ні другі об'єктивно не є вирішальними. Водночас немає сумніву, що дальша "гра" доказами здатна породити істотні для народу України неґативні наслідки.
