Останнім часом в українських мас-медіа почали все частіше з'являтися публікації на тему свободи слова. Практично не проходить дня, щоб на шпальтах газет і журналів не з'явилася публікація на цю тему. Це, як на мене, дуже відрадно. Очевидно, українські журналісти і видавці почали мозкову атаку, аби розібратися в своїх правах, можливостях і перспективах. Зважаючи на гостроту політичного моменту і складність ситуації, я вирішив поділитися з читачами «Дня» своїми роздумами.
Демократія має свої межі. Навіть свобода, культ якої є серцевиною демократичного державного самоустрою, має свої межі. Втім, тут хотів би зауважити, що демократія в класичному значенні цього слова існувала лише в стародавній Греції, а також — в містечках Нової Англії (Північний Схід США), де приблизно раз на рік всі жителі збираються на сходини, де всі мають рівне право слова й безпосередньо вирішують всі посталі проблеми. Але коли йдеться про сотні тисяч, мільйони людей — це просто непрактично й нереально. Державний і політичний устрій у США й західних «демократіях» точніше називати представницьким самоврядуванням.
Але суть в іншому. Права ніколи не надаються державою. Самі громадяни забирають у держави для себе права і свободи, примушують державу визнати, що такі права є. Коли США стали незалежними, право голосу мали тільки чоловіки, що володіли власністю. Лише через півстоліття право на волевиявлення отримали всі білі чоловіки. І аж після Першої світової війни право голосу було надано жінкам. Негри офіційно здобули таке право після Громадянської війни. Втім тільки після мужнього виступу у 50— 60-х роках нашого століття за свої громадянські права, які порушувалися, чорношкірі вибороли дійсне право голосування.
Свобода преси — ядро представницького самоврядування. Бо хіба можуть громадяни справлятися з власним урядом, приймати спільні з ним рішення, досягати консенсусу, не маючи повної інформації про його роботу і не сміючи критикувати його? Це є фундаментальною, невід'ємною рисою сьогоднішнього західного світу, так званих розвинених демократичних країн.
Свобода преси — не лише гарні слова. У колишніх британських колоніях в Америці істинний зміст такої свободи почав визначатися 1735 року (тобто ще до проголошення незалежності. — Ред. ). Досить згадати відому історію з Джоном Пітером Ценґером, яка свого часу вплинула на всю політичну історію США і стала відправною точкою для визначення балансу між свободою слова і наклепу. Без такої збалансованості ніяка свобода преси неможлива, тому що свобода преси перш за все означає право відверто обговорювати і критикувати високопосадових осіб.
Отже, Джон Пітер Ценґер (1697—1746) — американський видавець і друкар. Емігрував із Німеччини до Америки 1710 року. Декілька років працює асистентом у Королівській друкарні в колонії Нью- Йорк. Через 15 років відкриває власну друкарню і розпочинає свій бізнес. 1730 року видає перший (надрукований в американських колоніях) підручник з арифметики. Згодом, 1733 року засновує «Нью-Йорк віклі джорнел» — тижневик колонії Нью-Йорк за підтримки групи місцевих впливових фігур. В ньому Ценґер друкує статті своїх прихильників, які критикували губернатора колонії. 17 листопада 1734 року його заарештовують і відправляють до в'язниці за звинуваченням в наклепі, що наче б то підривав основи держави.
Під час судового процесу 1735 року Ценґера захистив адвокат Андрю Гамільтон, американець шотландського походження. Він красномовно і переконливо довів, що так звані антиурядові публікації газети відповідали дійсності, були правдивими, а отже — не наклепом. Попри те, що суддя зайняв протилежну позицію, присяжні погодилися з аргументами Гамільтона і підтвердили, що Ценґер не винен. Ця подія ваажається початком втілення свободи слова в Америці. 1737 року Ценґера було призначено на доволі престижну й прибуткову посаду — публічним видавцем Нью-Йорка, а роком пізніше — Нью-Джерсі.
Справа Джона Пітера Ценґера сприяла формуванню політичних свобод у США, і перш за все основоположної: громадяни мають право вільно критикувати свій уряд. Також ця справа надто сприяла свободі преси. Це була найважливіша судова справа до Американської війни за незалежність. Оповідь про неї 1736 року Ценґер видав друком і продемонстрував історію боротьби за свободу преси в усіх американських колоніях, включно з Англією.
Детальніше це було так: у лютому 1731 року Уільяма Косбі було призначено королівським губернатором колонії Нью-Йорк, але він не прибув туди до серпня 1732 р. Тим часом його обов'язки виконував видатний нью-йоркський політичний діяч Ріп Ван Дам. Коли Косбі з'явився, то почав вимагати, щоб Ван Дам повернув йому половину грошей, що той отримав як зарплатню в.о. губернатора. Ван Дам користувався великою шаною у місцевого населення, тому Косбі навряд чи міг розраховувати на мешканців колонії. Замість проведення судового процесу у суді звичайного права, Косбі звернувся до Верховного суду, щоб він перетворився на суд справедливості. Такі суди тоді не використували присяжних і могли нехтувати технічними правилами закону заради «справедливості».
Головний суддя Льюіс Моріс, близький соратник Ван Дама, заявив, що легально суд не може так працювати і припинив слухання справи до того, як інші два судді, що були прибічниками Косбі могли помститися. Косбі усунув Моріса і натомість призначив молодого недосвідченого суддю. Моріс, Ван Дам та інші адвокати-політики організували фракцію проти Косбі, для агітації проти губернатора. У листопаді 1733 року газету «Нью-Йорк віклі джорнел», що видавалася Ценґером, почав редагувати Джеймс Александер. Це був гумористичний, сатиричний і філософський тижневик, в якому через прихований підтекст піддавався різкій критиці Косбі та його політика. Водночас друкувалися дуже високого рівня дискусії з філософії та історії. В такий спосіб забезпечувався захист ідеї вільної преси. Редакція подавала передрук есе тодішних теоретиків проти загрози тиранії, стверджувала, що люди зможуть захистити свої свободи, тільки якщо зможуть вільно друкувати правду. Навіть, якщо вони критикують уряд.
Як правило, всі тодішні антиурядові виступи сприймалися як загроза стабільності держави. Взагалі суди вважали, що навіть, якщо все викладене в публікаціях — правда, то це є, навіть, ще більшою небезпекою і ще ймовірніше може підірвати уряд, коли громадяни про це дізнаються й повірять.
У січні 1734 року головному судді Ді Ланці не вдається переконати велике журі присяжних передати Ценґера до суду. У жовтні 1734 губернатор наказав спалювати числа тижневика, в яких було розміщено публікаціі спрямовані проти нього. А 17 листопада 1734 року Ценґера було заарештовано. Головний суддя визначив заставу за Ценґера у 400 фунтів стерлігів. Тоді це була колосальна сума грошей — в десять разів більша ніж Ценґер мав (це майже 4 000 грам золота). Ценґеру довелося відсидіти майже 9 місяців. Друзі Ценґера не сподівалися, що він так довго перебуватиме у в'язниці, але уряд скористався процедурою притягнення громадянина до суду за власною iнiцiативою. З квітня 1735 року адвокатів Ценґера було усунуто від адвокатства, коли ті висунули аргумент, що неправильно було призначено головного суддю. Затим головний суддя призначив адвокатом Ценґера одного з прибічників губернатора. Попри свою змичку з губернатором, він повівся щодо Ценґера благородно і добре захистив його на суді. Найважливіше — він не дозволив судді ввести до складу присяжних тільки прихильників губернатора. Водночас один із таких прихильників, колишній адвокат Ценґера — Джеймс Александр, після заборони займатися адвокатською практикою попрямував до Філадельфії, де переконав Андрю Гамільтона — тоді найкращого адвоката в колонії, зайнятися цією справою.
У той час стандартний захист проти наклепу традиційно полягав у тому, щоб довести, що підзахисний не публікував того, в чому його звинувачують. Адвокат Гамільтон побудував свій захист навпаки. Він не відмітав, а стверджував, що його підзахисний публікував матеріали, які йому ставляться у вину, проте в них — усе правда. Ценґера було виправдано. Ця справа безпосередньо вплинула на прийняття першої і найважливішої поправки до Конституції: «Конгрес не може приймати жодного Закону для порушення свобод слова, преси...» І саме з часів справи Ценґера і громадяни, і урядовці зрозуміли, що означає свобода преси.
Втім, це не означає, що така свобода настала враз і негайно. Тиск на пресу здійснювався завжди і, ймовірно, завжди знайдуться охочі взяти її під свій контроль. Адже це — пряма дорога до популярності, влади, грошей. Окрім того, очевидно, є речі, які ніяке суспільство не може собі дозволити — наприклад, дитяча порнографія. Під час Першої Світової війни існувала заборона на заклики не віддавати молодих хлопців до армії. Друга Світова була позначена безжалісною військовою цензурою. Але уже під час в'єтнамської війни експерти віддали в пресу так звані «Пентагонські зошити» — таємну історію розв'язання в'єтнамської війни, — і уряд щосили воював в суді, щоб не допустити публікації. Але Верховний суд вирішив, що ніякої серйозної шкоди національним інтересам це не завдасть, і що народ має право це знати. Книга стала бестселером.
Очевидно, стандарти свободи слова з часом змінюються.1798 року Конгрес прийняв Акт про негромадян і так звані антидержавні ідеї. 1940 року Актом Сміта заборонялося розповсюдження пропаганди щодо зміни державного устрою шляхом примусу чи насильства. Це було використано проти нацистів і проти комуністів — особливо в післявоєнні роки . Жодні слова жодної конституції чи закону не можуть зробити народ повністю досконалим. Але американцям притаманний інстинкт, що права людини можуть бути обмежені лише у разі, коли це абсолютно необхідно.
1964 року Верховний суд США прийняв низку збалансовуючих рішень про наклеп проти інтересів, захищених першим додатком (до конституції. —Ред.). Суд вирішив, що публічна посадова особа, яка подає позов на газету, може отримати компенсацію за моральний збиток тільки в тому разі, коли вона спроможна довести зумисність, злісність, чи абсолютну байдужість журналіста до істинності чи фальшивості інформації. Тобто, треба продемонструвати, що журналіст заздалегідь знав, що це брехня і все ж надрукував, або просто не хотів знати, чи це правда. Виграти такі процеси майже неможливо. Таким чином законодавство захистило свободу слова від тиску урядових та політичних кіл і унеможливило маніпулювання суспільною свідомістю через ЗМІ.
Більше того, самі журналісти попри сильну конкурентність в газетярській справі, мають могутнє самоусвідомлення своїх «цехових», корпоративних прав і інтересів. Є штати, де ні за яких обставин журналісти не повинні оприлюднювати джерело своєї інформації. В деяких штатах визначено обставини, за яких закон вимагає, щоб журналіст все ж подав джерело інформації, наприклад, такої що стосується групи терористів або особливо небезпечних злочинців. Зазвичай, американські журналісти свідомі того, що якщо вони назвуть джерела, яким вони обiцяли анонiмнiсть, ніхто не довірятиме їм в майбутньому. І якщо журналіст сидить у в'язниці за те, що він відмовився вказати джерело, він стає національним героєм всіх журналістів США. До цих пір питання оприлюднення джерела інформації є суперечливим, але при представницькому самоврядуванні таке притиріччя завжди має місце. У відкритому суспільстві злагода — це міф. Конфлікт — часто є продуктивним, і через конфлікти спричиняються зміни, а можливо — навіть прогрес. Треба зазначити, що в сьогоднішніх США практично всі політичні течії — від нацистів, до куклускланівців і всякого роду соціалістичних революціонерів мають право на існування. Заборонити їх: загнати хворобу під шкіру. Люди повинні бачити, розуміти, усвідомлювати, що це таке, мати про такі явища повну інформацію. В цьому сенсі роль мас-медіа величезна. В результаті у американців виникає відчуття, що вони знають про явище по тому, як воно пахне. Наприклад, декілька років тому у місті Скокі (Іллінойз) недалеко від Чікаго — місцевості, де більшість населення євреї, в тому числі жертви голокосту — група нацистів в уніформах подала заяву на дозвіл провести там свій публічний мітинг. Місцева влада їм відмовила. Нацисти звернулися до Американської спілки громадських прав (до речі, організації, що складається переважно з адвокатів-євреїв і захищає конституційні принципи перед судом), дійшли аж до Верховного суду і виграли справу. Мітинг вони провели. З одного боку шаленiли молодчики з антисемітськими і расистськими гаслами, з іншого — свої пікети виставило обурене місцеве населення. А між ними — кордон поліцейських. Зрештою, всі мирно розійшлися, тріумфу нацистів не відбулося. В суспільстві існує потреба найрізноматніших, навіть ганебних ідей. І в цьому випадку мас- медіа виконують роль рупора та відзеркалення настроїв, що панують в суспільстві.
Інші західні держави, приміром Канада, мають закони, так само як і Україна, проти розпалювання національної ворожнечі. Такий закон майже неможливо застосувати на практиці. Хіба ми не пам'ятаємо історію з арештом одного українського журналіста, який відверто закликав пролетаріат вийти на вулиці і на кожній гілляці повісити москалів, євреїв і комуняків. На його захист стало більшість журналістів і відомих письменників. США пішли шляхом повної відкритості свого політичного процесу й інформаційного простору, вважаючи, що тільки так можна побороти існуючi соціальні хвороби.
Є дуже сильне законодавство щодо прозорості уряду, і на більшості засідань комітетів Конгресу чи інших урядових інстанцій будь-хто має право мовчки бути присутнім і слухати як і що було зроблено. Пленарні засідання повністю транслюються по кабельному ТБ. Звісно, є й закриті засідання Комісій, наприклад, коли обговорюються питання розвідки, ядерної безпеки, але, як правило, урядовці і сенатори прагнуть до більшої відкритості. Щодня друкуються повні докладні звіти із засідань. Як мінімум один примірник такого звіту є в кожному держаному сховищі кожного штату. Це робиться для того, щоб люди знали, як працюють їхні обранці, як вони захищають їхні інтереси. Можна також купити чи передплатити ці документи.
Однак ЗМІ США мають немало проблем. За часів Косбі преса, як і в Україні, була партійно орієнтованою. Там друкувалися переважно виступи промовців політичних угруповань. Сьогодні — це бізнес. Преса, радіо, телебачення повністю комерціалізовані. Телебачення, наприклад, не має права відмовити у виступі на своєму каналі жодному політичному лідерові. Але він за це повинен платити. Адже це є політична реклама. Реклама сьогодні — основний фінансовий двигун. Вільне слово перетворилося на товар. Майже жоден орган не може обійтися без реклами, ціна її залежть від чисельності аудиторії. Не можна сказати добре це чи погано, але це гарантує альтернативність. Правда й те, що сьогодні преса в США переживає не найкращі часи. Практично всі газети і журнали час від часу відчувають фінансові проблеми. Мільйонне місто часто не може утримувати більш, як одну газету. Нью-Йорк колись мав десятки газет, сьогодні лише три. Але нью-йоркський передплатник кабельного телебачення має вибір більш ніж із сотні телеканалів. Взагалі це — феномен сьогоднішнього дня: друковану продукцію швидко і нестримно витісняють електронні засоби зв'язку. Це прикро, тому що телебачення набагато більш поверхневе, зате поза сумнівом — мобільніше, оперативніше. Але Інтернет дає таке розмаїття ідей, думок, інформації, що може виконувати в майбутньому роль великих газет, як,приміром, «Нью- Йорк Таймс» чи «Франкфуртер алгемейне Цайтунг».
Сьогодні в Україні інформаційний простір навіть слабкіший ніж за радянських часів. Загальний наклад колишніх друкованих видань впав катастрофічно. Бідність змусила багатьох громадян робити вибір між газетою й хлібиною. Нещодавно міністр МВС Кравченко скористався законом про наклеп, щоб звести рахунки з «Киевскими ведомостями» — точнісінько, як губернатор Косбі хотів розквитатися з Джоном Пітером Ценґером 1735 року (в сенсі, що ніхто під час слухань не довів, що образлива для Кравченка інформація «Киевских Ведомостей» була фальшивою, до уваги взялося лише те, що вона зашкодила честі і гідності вископоважного міністра). «День» не раз подавав інформцію про тиск на незалежні телекомпнії, як, наприклад, СТБ. Кардинальні політичні події (як, приміром, чому СДПУ(о) раптом трансформувався від партії «конструктивної опозиції» до партії влади) стають непрозорими і незбагненими. Тому ніхто не може сказати до чого домовились, скажімо пани Медвечук та Суркіс, чи що отримує пан Березовський за свої імідж- мейкерські послуги для нинішнього Президента України. Здається, все робиться, щоб обмежити інформаційний простір, простір різноманітних ідей, щоб натомість представницького самоврядування було самоврядування й політичне представництво тільки тих, хто має добрі й близькі відносини з владою.
Викликає подивив, як будь- яка критика на адресу сьогоднішніх лідерів викликає у них різку обурену реакцію і негайні репресивні заходи. Газета може вести свою політику на підтримку того чи іншого кандидата. Це справа орієнтації редакції, концепції друкованого органу. В Америці є видання, які різко критикують Клінтона і які беззаперечно його підтримують. Це сприймається нормально як громадянами, так і тими хто сьогодні при владі. Інакша ситуація викликала б тривогу і в тих, і в тих. Але, якби Клінтон зробив бодай один крок для недопущення відомих компроментуючих матеріалів у пресу, або спробував закрити силовими методами якийсь друкований орган, то на нього ополчилась би вся пишуча і знімаюча гільдія. І це було б його політичною смерттю. Згадаймо хоча би знаменитий Вотергейт, коли журналісти своїми публікаціями спричинили фактичну відставку президента.
Звичайно, економічні можливості США і України неспівмірні. Великий економічний потенціал України поки що нереалізований. У США існує критична маса людей, які можуть собі дозволити вкладати гроші у серйозні проекти мас-медіа, інвестувати, займатися меценатством. Проте в інтелектуальному плані потенціал України дуже високий. Є просто блискучі компетентні журналісти, чия інформованість і аналітичні здібності не поступаються найкращим журналістам світу. На жаль, навіть побіжний погляд на їхні творчі біографії вимагає замислитись. Олександр Ткаченко і Володимир Скачко — творці найкращої в країні передачі «Післямова» — змушені були зупинити програму і шукати іншої долі. «Всеукраинские ведомости», «Правда Украины», «Політика», «Деловая неделя» закриті. Леоніда Капелюшного поранено, Віталій Коцюк загинув за таємничих обставин, Марія Чорна повісилася. Тривожні повідомлення про трагічні випадки з журналістами надходять постійно. Того побили, того позбавили роботи. Таких випадків безліч. Картина безрадісна.«Літературна Україна», «Наша віра», «Голос Просвіти», «Українське слово», «Народна газета» — національно орієнтовані українські газети увесь час переживають фінансові бурі. Ще гірша ситуація з українськими літературними журналами. Вони просто не потрапляють у продаж. Тир аж найкращої, на мою думку, «Сучасністі», упав різко. Все рідше виходить «Політична думка» — українсько-російсько-англійський політологічний журнал, авторами якого були найкращі українські і світові філософи, науковці, політики. Її колишний конкурент «Політологічні читання» просто перестав існувати. Науковці видають книжки з накладом 200 примірників. Для кого? Кількох друзів та родичів? Про який вільний науковий обмін, тим паче дискурс можна говорити?
Якщо ми прагнемо раціонального інтелектуального, культурного, політичного дискурсу у прогресивній країні, треба перш за все захистити простір цього дискурсу, і передовсім захистити свободу слова, свободу преси. Без таких свобод Америка ніколи не стала б такою, якою вона є. Зі своїми щедрими людськими та природими ресурсами Україна має повну можливість стати інакшою, але не гіршою. Кращою. В часи нинішньої смертозагрозливої кризи всі, що живуть у цій країні, особливо пристрасно мріють про це. Та без свободи преси це просто неможливо.
ДОВІДКА «Дня»
Джеймс МЕЙС народився 1952 р. в Мускогі (Оклахома, США). Доктор історичних наук, у 1981—1986 рр. працював в Українському науковому інституті при Гарвардському університеті. У 1986—1990 рр. — виконавчий директор спільної Комісії президента та Конгресу США з питань вивчення голодомору в Україні, займався дослідницькою роботою в Колумбійському та Іллінойському університетах. З 1993 р. мешкає в Україні. Працював в Інституті національних відносин і політології НАН України, а з 1995 року — професор Національного університету «Києво-Могилянська академія». Автор близько 160 наукових праць про Україну ХХ столiття. Консультант і автор щотижневої колонки в англомовнiй версiї «Дня» — The Day.
