Програма «Свобода слова» з Савиком Шустером, у якій підбивалися підсумки року президентства Віктора Ющенка, активно обговорюється в суспільстві і в експертних колах. Для автора «Дня» вона стала мотивом не лише проаналізувати аргументи та позиції учасників програми, але й порозмірковувати про рівень політичної дискусії в країні, фоні на якому відбувається ця дискусія, кондиціях вітчизняного політичного класу та багато інше...
Справді, дивитися багато нинішніх передач українського телебачення — величезне задоволення для схильного до теоретизування телеглядача. Багато концептуальних питань, добре висвітлених у підручниках політології, знаходять своє живе та цікаве відображення і втілення в політичній практиці, яка розгортається в концентрованій формі, в рамках ток-шоу. Там ми наочно спостерігаємо «чисті типи» політиків і політичного процесу, які звичніше бачити лише в теорії — в такому «рафінованому» вигляді вони зустрічаються, як правило, лише у сфері «чистого мислення».
Візьмемо за об’єкт аналізу одну з програм «Свобода слова» з ведучим Савиком Шустером на ICTV, яку ми могли подивитися в п’ятницю 27 січня. Які важливі теоретичні питання можна краще усвідомити для себе, спостерігаючи дійових у цій програмі осіб? Звісно ж, кожен бачить своє, робить свої висновки та бере для себе своє. А я крізь призму свого теоретичного інструментарію насамперед побачив такі речі.
Проблема перша
ТИП І ЯКІСТЬ ДИСКУСІЇ
Величезне досягнення нашого нинішнього суспільства полягає в тому, що ми, представники різних культурно- політичних сил, уже можемо одне з одним не лише говорити, а й часто також і чути одне одного (не обов’язково при цьому погоджуючись з опонентом). Себто в плюралістичному, культурно різноманітному політичному полі України ми вже можемо практично нормально спілкуватися — «як у всьому цивілізованому світі». Усе відбувається майже так, як, наприклад, у британських парламентаріїв — із пікіруванням, взаємними уколами, іноді з далекими екскурсами в історію та переходом на деталі особистих біографій сторін, які беруть участь у полеміці.
Уже досить високий не тільки рівень професіоналізму, але нерідко й артистизму учасників політичних дискусій. І це саме по собі дуже приємне. Крім того, відрадно, що (на відміну, наприклад, від часів 10—15-річної давності) до такої професійної роботи ставляться без надмірної (навмисної) серйозності, тобто без напруження, часто з гумором, а головне — з розумінням, що завдання полягає не тільки в тому, щоб у словесній перепалці «перемогти» опонента, а й у тому, щоб по змозі прояснити ситуацію, щоб ідейно та духовно розвиватися і самому, і суспільству загалом. Отже, можна констатувати, що сформувалися гідні учасники дискурсу, справжні політичні опоненти.
Є, звісно ж, і «пережитки минулого» — епохи державного монолітизму та пролетарської естетичної невибагливості в культурі спілкування. Але у зв’язку з цим приємно відзначити, що у своїй телепрограмі Савик Шустер не залишає без уваги найбільш явні прояви моветону, і, зокрема, дуже делікатно «ставить на місце» не зовсім етично (хай навіть лише на мить) орієнтованих юнаків, які високо піднялися політичними або чиновницькими сходами. Це, наприклад, стосувалося і радника Президента України, керівника Головної служби гуманітарної політики Секретаріату Президента Маркіяна Лубківського, який виголосив у телеефірі тираду, спрямовану проти КПУ й особисто проти учасника дискусії депутата-комуніста Сергія Гмирі, досить консервативного у своїй політико-естетичній прихильності (зокрема, до значка із зображенням червоного прапора на лацкані піджака). Її, цю тираду, представники лівих політичних сил, користуючись штампами минулої історичної епохи, небезпідставно можуть охарактеризувати, як «печерний антикомунізм». Для мене в цьому випадку питання полягало навіть не в тонкощах спілкування (хоч і це важливо). Питання насамперед стосувалося двох моментів: морально допустимого ступеня ідейно-політичної заангажованості вищих держслужбовців, а головне — того, наскільки ефективно цей державний чиновник служить своєму роботодавцю. Адже за своїм статусом він повинен не тільки вивищуватися над міжпартійними чварами, а й бути справжнім помічником Президенту, навіть у здійсненні його латентних (культурно-політично і цивілізаційно-заангажованих) функцій. Зрештою, сказані радником Президента різкі слова здатні лише потішити самолюбство досить тонкому шару з прихильників нинішнього глави держави. А загалом такі неврівноважені політичні заяви чиновника вищого рангу навряд чи принесуть політичні дивіденди політичній силі, яку він підтримує. Адже ясно, що боротьба на виборах, по суті, триває не за тих виборців, які вже давно «знають істину» — принаймні те, за кого треба голосувати, — а за тих, хто ще не зробив остаточного вибору і кого відлякують та відвертають галасливі висловлювання, грубість, нетактовність.
У зв’язку з цим згадується й інший, у чомусь аналогічний (за своєю загальною енергетикою) епізод. В одній із попередніх своїх передач Савик Шустер «осадив» депутата від Партії регіонів Віталія Хомутинника, який (і це багатьом вельми «різонуло» слух) у діалозі миттю перейшов на «ти» з лідером партії «Віче» Інною Богословською. (Але подібні грубі помилки в політичному спілкуванні іноді здійснюють і «патріархи» вітчизняного політичного олімпу, наприклад, мудрий юрист Сергій Головатий, який на попередній програмі «Свобода слова» дуже неделікатно назвав Юлію Тимошенко «Юленькою», на що також отримав достойну, при цьому надзвичайно коректну реакцію від Савика Шустера).
І що також приємно та важливо: відчувається, що політична та бюрократична молодь у нас не зовсім «знахабніла», усвідомлює свої промахи (в тому числі й умить після відповідних зауважень ведучого ток-шоу), вносить корективи у свою поведінку в тому, що стосується делікатних питань політичного та суто людського спілкування. Принаймні, в останній передачі В. Хомутинник виступав дуже вдало, добре «виглядав». Особливо вдалася йому одна із заяв, «елегантно упакована» у форму питання про те, що передвиборну обіцянку нинішнього Президента створити добре оплачуваний і вільний від корупції державний апарат вдалося виконати тільки на половину — …завдяки багаторазовому підвищенню зарплати вищих чиновників.
У зв’язку з цим дуже показовий і втішний той факт, що присутня на телепрограмі прес-секретар Президента Ірина Геращенко змогла нарешті скористатися шансом для того, щоб «заспокоїти» всіх нас, уточнивши, що її зарплата становить не 18 тисяч гривень на місяць (у чому нас дехто вже тривалий час переконував і чому багато хто з нас уже довго «тихо радів»), а лише, здається, 8 тисяч. Багато це чи мало для талановитого та часто просто самовідданого прес-секретаря, не мені судити. Тут для мене є інший дуже цікавий теоретичний і практичний аспект проблеми, що стосується досить високих (навіть, можливо, за європейськими мірками) офіційних зарплат. Як оцінювати експертам, а не простим «середньостатистичним» громадянам той факт, що нинішній Президент країни добився для своїх соратників по революції, які зайняли вищі державні посади, а разом із ними і для багатьох лояльних професіоналів-технократів, легального багаторазового підвищення розміру офіційної оплати їхньої праці?
Тут можуть сказати: «Таж не в бідній країні живемо!»; другі ж, навпаки, вкажуть на жахливі матеріальні злигодні народу. І тут показово, як реагували у своїх заключних словах прості громадяни, питаючи, як же їм і їхнім сім’ям жити на свої 500 гривень на місяць, як матері нагодувати трьох дітей... На що, до речі, з притаманним йому специфічним почуттям такту голова Секретаріату Президента Олег Рибачук (як істинний, за його міркуваннями, державний чоловік, серйозний і чуйний до сподівань народу) із незмінним почуттям гумору (щоправда, радше явно «гусарським») дав дуже ділову пораду: «Народжувати четверту дитину», прозоро натякаючи на одне з найважливіших досягнень нинішньої влади — реалізований нею на практиці (за активної підтримки парламенту) один із фінансових компонентів програми підтримки материнства.
Але повернімося до питання про приведення зарплат вітчизняних вищих державних чиновників у відповідність із «нормальними» світовими стандартами. Адже цим був здійснений небачений раніше в Україні крок із запровадження в життя деяких важливих елементів принципу прозорості в державній кадровій політиці. Фактично Президент не просто поклав певний новий тягар на держбюджет, а, наскільки мені відомо, зняв суттєвий тягар із бюджету «дружніх» фірм та індивідуальних спонсорів (лідерів тих чи інших формальних і неформальних фінансово-політичних об’єднань), які раніше (в епоху кучмізму) були вимушені за рахунок своїх коштів приводити у відповідність із гідними світовими зразками рівень і якість життя особисто відданих їм фахівців вищої кваліфікації, котрі виявляли готовність представляти різноманітні інтереси своїх «шефів», працюючи часто на вкрай слабо оплачуваних бюрократичних посадах (адже не завжди при цьому передбачається, що такий фахівець безпосередньо приєднується до своєрідної «системи підгодовування» й отримує прямий доступ до того чи іншого «підніжного корму»).
Особливо ж порадувало, що в телепередачі прозвучали не чергові слова політиків, які вкотре бажають лише покрасуватися перед мікрофоном і відеокамерою, а реальний «крик душі» порядних людей, морально втомлених від перманентної боротьби на взаємне (політичне) знищення, щиро сповнених бажання балансу, партнерства та гармонії (але, очевидно, вони ще не повністю усвідомлюють шляхи досягнення такої гармонії в умовах нинішнього «безкрайнього та безмірного» плюралізму думок і різноманітності культурно-політичних позицій). Я тут насамперед маю на увазі заклики (як відкриті, так і «читані між рядків» виголошуваних текстів) із різних політичних таборів — і від «помаранчевих»: колишнього професійного спортсмена Віталія Кличка, який здійснює перехід із великого спорту у велику політику, і професійного журналіста Андрія Шевченка; і від депутата-комуніста С. Гмирі, який у кінці телепередачі, хоч і дуже скромно, висловив надію на активні спільні неполітизовані дії — хоч би для початку лише в одному замерзаючому від холоду через інфраструктурну розруху місті — його рідному Алчевську.
І тут я роблю для себе висновок: Україна практично дозріла для того, щоб незабаром перейти до наступного етапу в еволюції свого сучасного політичного дискурсу й інтелектуальної організації політичного управлінського процесу — від первинного майже хаотичного та галасливого багатоголосся в умовах «серйозних проблем зі слухом і розумінням» та від нинішнього в основі своїй цивілізованого й досить добре відрежисованого політичного театру з його віртуальною демократією до реальної плюралістичної демократії з розвиненою системою соціально-політичного партнерства, детально розробленим комплексом взаємних зобов’язань і суворою відповідальністю за слова та справи перед суспільством, історією, минулими і майбутніми поколіннями свого народу, своєю цивілізацією, перед людством загалом.
Проблема друга
КРИЗА ЛЕГІТИМНОСТІ ВЛАДИ
Візьмемо ще один показовий епізод телепередачі. Представник Президента у Верховній Раді, народний депутат Юрій Ключковський, звісно ж, чув, «звідки», з якої сфери ставив йому запитання комуніст С. Гмиря. Зміст запитання: чому прем’єр-міністр Юрій Єхануров в обідню перерву в робочий день на презентації в Українському домі активно займався політичною агітацією за очолюваний ним політичний блок? І це в той час, коли Президент країни неодноразово й абсолютно однозначно заявляв (і обіцяв народу), що, на відміну від ситуації 2004 року, ніхто в нинішньому уряді не займатиметься передвиборною політичною агітацією, а якщо побажає це робити, то робитиме, попередньо пішовши у відпустку.
Те, що суть питання стосувалася не сфери права, було абсолютно очевидним. Але, відповідаючи на закид, шанований мною Ю. Ключковський, як дуже досвідчений політик і психолог, був вимушений «удавати» (політично) туговухого (точніше, нечуйного до ключових, за своєю природою, нюансів), здійснюючи смислову й емоційно-енергетичну підміну: ставлячи акцент виключно на юридичних аспектах, а не на моральних принципах. Абсолютно справедливо, що з погляду права прем’єр-міністр, як і інші вищі державні чиновники, має право брати участь у виборчій кампанії. Але глибинне ж питання полягало в іншому — не в «нападках» депутата-комуніста (до речі, дуже професіонально побудованих, і з одним із завдань опозиції — «санітара лісу» — він у цьому випадку впорався на «відмінно»), а в приверненні уваги (на одному показовому моменті) до непорушного факту реальної кризи легітимності влади в країні і насамперед влади президентської. Так, саме так. Готовий пояснити.
Ця проблема містить кілька аспектів (сторін або типів вияву) легітимності. Насамперед треба уточнити, що легітимність влади в найзагальнішому сенсі означає відповідність чинної влади соціальним нормам (правовим, релігійним, моральним тощо), що користуються в уявленні відповідних прошарків і груп населення найвищим авторитетом. При цьому треба зважати, що відповідність факту існування, процедур формування, конкретного персонального складу та характеру діяльності певних органів держави або режиму загалом законам цієї держави та принципам міжнародного права — це лише одна з найважливіших складових частин проблеми легітимності.
Пригадаймо класичне положення з курсу політології про те, що Макс Вебер виділяв три типи легітимності: раціональний, традиційний і харизматичний. Скориставшись цим теоретичним підходом, почнемо з останнього типу (так у цьому випадку зручніше та легше для викладу).
Закінчення у наступному номері
