Вихід політичних журналістів з друкарських (і не тільки)
ЗМI в Iнтернет вже став тенденцією. Можливо, не дуже вражаючою, якщо порівнювати
їх чисельність з кількістю тих, хто пише в Iнтернеті (а раніше працював
в «традиційних» ЗМІ) про культуру, музику, розваги тощо. Але, по-перше,
питання не тільки в кількості, але і в якості. А по-друге, це явище має
явно виражену тенденцію до швидкого розвитку.
Причин для цього декілька. По-перше, в сегменті української
мережевої політики в повному розумінні створено простір «для свободи слова»
без всіляких «демократичних регуляторів» типу бліц-зустрічей з податковими,
пожежними службами, величезних судових позовів, ліцензування і переліцензування
і інші принади офф-лайновой преси. Загалом, про причини, що примушують
політичних журналістів іти в Мережу досить багато писали після зникнення
Георгія Гонгадзе. Тому повторювати не будемо, додавши від себе лише те,
що добра добувши, іншого, як правило, не шукають. Як би там не було, політичні
журналісти в українських мережевих ЗМІ мають можливість вільно і одночасно
майже безконтрольно розповсюджувати практично будь-яку інформацію (боятися
при цьому треба лише ЗЗРЗів — технічних засобів забезпечення розшукових
заходів — через які можна визначати комп’ютер, з якого розповсюджують інформацію).
Саме завдяки цьому політичні матеріали в Мережі відрізняються своєрідною
агресивністю, задерикуватістю і особливою увагою до «заборонених осіб і
тем». Тобто того, що раніше називали «яскраво вираженою злободенністю».
Ще одна характерна риса української політики в Iнтернеті
— великий відсоток доброго інтелектуального стьобу. Це багато в чому визначає
специфіку самих матеріалів в Iнтернеті — пишуть коротко, але при цьому
змістовно і весело. Крім того, тут є жарти з дуже поважними державними
особами, яких більше ніде не знайти. Приклад — рубрика «Політичні чутки»
на інформаційному сервері «Політична Україна» (http://www.cvu.kiev.ua/cgi/rumors.cgi).
Інтернет-видання можуть казати про багато речей прямо,
називати речі своїми іменами, «чіпляти» ті фігури і теми, які в «традиційних»
ЗМІ вважають за краще обійти стороною. Більше того, вони можуть собі дозволити
розкіш бути загалом об’єктивними (при тому, що політичні уподобання, як
і «лінія партії», є і тут). Іншими словами, якщо друкарські і електронні
ЗМІ вимушені зараз згадувати підзабутий радянський досвід алегорій і натяків,
то мережеві інформаційно-аналітичні видання схожі на видання часів пізньої
перебудови і перших років незалежності, коли «можна було дуже багато і
за це нічого не було».
Другий бік свободи слова «по-інтернетівськи» — це свобода
«зливу». Тобто свобода практично безкарно зливати неперевірені відомості,
компромат, базікання і т.і. про політичних діячів всіх рангів і не нести
за це юридичної відповідальності. Наприклад, написав хтось на огорожі матюками
що-небудь злостиве про політика, якого не любить і задоволений пішов собі
далі. Так само і тут: зайшов на який-небудь форум, сказав своє вагоме слово
і пішов. I хай народ читає, сміється. Хоч, звичайно, є речі і більш серйозні
— типу знаменитих російських сайтів «Агенство федеральных расследований»
(www.flb.ru), «Компромат.Ру» (www.compromat.ru). У нас також є подібні
проекти (про них в наступних випусках рубрики).
Зараз же кілька слів про аудиторію, жадібну до політичних
відвертостей в Мережі. За різними оцінками, на мережевих пасовиськах регулярно
гуляє від 0,5 до 1% населення України. Найсвіжiші факти, надані Держкомітетом
зв’язку і інформатизації: постійними користувачами мережі Iнтернету на
початок осені є 250-260 тис. мешканців України, а ще 140-150 тис. користуються
послугами Iнтернету час від часу. Не дуже багато, враховуючи те, що в Росії
рік тому було більше двох мільйонів відвідувачів, а зараз їх близько 2,8
млн. Адже саме цей неповний відсоток найбільше впливає на політичне, економічне
і суспільне життя. I інформація, отримана ними з Мережі, «вкидається» далі
в суспільство і впливає істотно на його розвиток, в тому числі в політичному
плані. Про українську політику в Інтернеті читають більшість журналістів
офф-лайнових ЗМІ, більшість політиків так чи інакше отримує інформацію
з політичної частини Інтернету (розповідають, що деякі з них визнають за
краще особисто подорожувати Інтернетом і навіть читати матеріали про себе).
Крім цього, є ще політичні форуми, які самі по собі здатні
виступати в ролі центрів інтелектуальної політтворчості і, як це не гучно
звучить, сприяти кращій «життєдіяльності політичних суб’єктів». I нарешті,
середньорічні темпи зростання українського сегменту Мережі Iнтернет становлять
близько 40%, що не так уже погано виглядає на тлі середньосвітових 50-
55%. Так що зустрічі «на Ельбі» політичної журналістики в Iнтернеті і тих,
хто нею активно цікавиться, обіцяють вже в найближчому майбутньому стати
більш ефективними для політичного життя в Україні. Для більшого задоволення
всіх зацікавлених сторін.
