- Як Ви оцінюєте духовний стан нашого суспільства напередодні 2000-ліття?
- Уважаю, він перебуває на низькій позначці, що посилює суспільну відповідальність церкви. Великою відрадою, утім, є те, що люди в більшості довіряють церкві; це вселяє надію і покладає на нас величезну відповідальність, високу місію - допомогти людині набути істинної людяності. Церква, на жаль, ще не зовсім готова відповісти на виклик часу, на духовні потреби людей. А чого можна очікувати? Стільки років духовенство було повністю відрізане від суспільного життя, втратило практику соціального служіння. У нас брак кадрів для роботи з дітьми, старими та хворими людьми. Це непроста й нешвидка справа. Не сприяє ситуації й роз'єднання церков: значні зусилля відволікаються на міжцерковні "справи".
- Чи вважаєте Ви, що православне духовенство має достатній освітній ценз для служіння в сучасному суспільстві, з його високим рівнем освіти? Чи належить, чи має належати духовенство до інтелігенції?
- Проблема кадрів - то одна з найважливіших і найскладніших проблем узагалі й особливо для церкви. Випускники семінарів та академій мають необхідний і достатній рівень богословської освіти. Їх, однак, ще не вистачає. Нові парафії не можуть бути без священиків, тому єпископи досить часто змушені висвячувати недостатньо підготовлених людей. Тим часом священство справді має належати до інтелігенції - відзначатися високим рівнем культури, гуманізму, глибоко розумітися на сучасних світських проблемах, аби "давати відповідь на всі запитання". Але не треба забувати, що духовенство - то частина суспільства і має відповідний загальний рівень.
- УПЦ будує не тільки храми, але й активно засновує численні монастирі. Як вони облаштовані, як та на що живуть там послушники та чернецтво?
- На монастирях лежить високий обов'язок охорони православ'я, просвітницької та благодійницької діяльності. Це ті осередки духовності, через які відбудеться оновлення суспільства. За останні роки в нас відкрито майже 120 монастирів, переважно жіночих, де кількість насельників??? коливається в діапазоні від 20 до 125 осіб. Монастирі живуть своїм коштом: на традиційні для монастирів пожертви, зокрема на відправу постійних молитов на замовлення, і за рахунок власного господарства. Життя монастиря вимагає дійсного покликання: суворий статут, постійне служіння і тяжка праця. Тому, як правило, настоятелі та настоятельниці вибирають у послушники молодих та здорових людей. Для старих та немічних при деяких монастирях утворено богадільні, постійні їдальні для бідних і одиноких та ін. Але більшість монастирів для цього ще забідна.
- Ваше Блаженство, протягом багатьох десятиліть священнослужителі фактично перебували поза суспільним життям, були ніби кастою відчужених. Ще й сьогодні мало відомо про буденне життя людей у рясах. Розкажіть, прошу, нашим читачам про Ваш вільний час, Ваші мистецькі уподобання, ставлення до фізичної культури.
- По-перше, духовні особи - то люди, і "ніщо людське їм не чуже". Я, наприклад, пристрасний бібліофіл, маю непогану бібліотеку, де, окрім суто теологічних праць, багато художньої літератури, в тому числі зібрання творів моїх улюблених українських письменників. Люблю класичну музику, іноді навіть буваю - нечасто за браком часу - на прем'єрах у Національній опері, на концертах. Відвідую, на жаль рідко, вернісажі, виставки, особливо духовного мистецтва. Щодо фізичної культури, вважаю, що це необхідна складова життя кожної людини. Коли був ректором Одеської семінарії, у нас був спортзал, більярд. Наша Київська духовна школа працює нині в таких скрутних умовах, що про це й думати не випадає. Я ж, як і в молоді роки, починаю день із зарядки. Однак вільного часу маю дуже мало, зважаючи на митрополиче служіння та складність періоду. Головне моє заняття у "вільний час" - то наука, богослов'я.
- У якій царині теології Ви працюєте?
- Цариною моїх наукових інтересів завжди було вчення про Церкву Христову (екклезіологія) у вітчизняному богослов'ї - Церкву, яка єднає віруючих у благодаті. Уважаю, що це дуже актуальна для наших часів тема. 1979 року захистив відповідну магістерську дисертацію. Розбудові церкви присвячено більшу частину моїх творів, шеститомник яких сьогодні підготовлено до видання і присвячено 2000-літтю Різдва Христового. Вийшло два перших томи, які містять зібрання проповідей. Найближчим часом планую закінчити роботу над докторською дисертацією, захист відбудеться скоріше за все в Афінах або в Болгарії.
- Як Ви оцінюєте сьогоденну ситуацію в українському православ'ї?
- Ситуація стала більш напруженою, бо стосунки між УПЦ та неканонічним Київським патріархатом іще погіршилися. На архієрейському рівні маємо тиск із боку владних структур та відкриту проти нас у деяких ЗМІ "війну", а на парафіяльному рівні, особливо в західних регіонах, іде справжня війна за храми; наші законні права нехтуються, наша церковна власність відчужується силою, часто-густо з підтримкою місцевої влади. Мають місце численні втручання в суто церковні справи так званих патріотичних сил. Усе це може остаточно скомпрометувати в очах віруючих саму ідею автокефальної церкви.
- Чи можете Ви пояснити той факт, що у Верховній Раді УПЦ підтримують депутати саме лівого спрямування?
- Я ніколи не мав будь-яких консультацій із парламентськими групами. Хто за кого - то справа наших обранців. Наша Церква не віддає перевагу будь-яким окремим партіям, нехай вони всі працюють на благо України. Уважаю, що жодна гілка влади не повинна втручатися у справи церкви.
- Дозвольте питання щодо втручання влади. Теперішня ситуація в українській православній церкві є, без сумніву, більш політичною, аніж внутрішньоцерковною справою. То чи можливо її вирішити, не вдаючись до саме політичних заходів?
- Уважаю, що з Божою допомогою можливо й необхідно. Треба шукати законні шляхи до законної, тобто канонічної Єдиної Апостольської Української православної церкви. Ми з Вами повинні дожити до цього історичного часу.
