КАБІНЕТ МІНІСТРІВ. РОНДО В УКРАЇНСЬКОМУ СТИЛІ
За три роки в країні змінилося три уряди. Фактично процес ротації Кабміну йде постійно. Лише за п'ять місяців 1997 року були відправлені у відставку 8 міністрів і голів держкомітетів, а також віце-прем'єр Віктор Пинзеник (двічі добровільно-примусово). Але парадокс: незважаючи на таку інтенсивну зміну кадрів, більшість осіб в уряді залишається незмінною. Хтось міняє посади - як, наприклад, Василь Гуреєв, Роман Шпек і Ігор Митюков. Хтось тимчасово "випадає" з "номенкалтурної колоди", з тим, щоб потім повернутися - як Василь Євтухов або Михайло Ковалко. Численні відставки й рокіровки не свідчать ані про зміну курсу, ані про те, що "курс" взагалі існує. У ході виборчої кампанії Леонід Кучма запевняв, що, ставши главою держави, сформує "уряд однодумців". Насправді ж всі Кабінети останніх років були наслідком великих і малих компромісів, інтриг і торгу між різними структурами й окремими політиками.
Масовий наплив "нових людей" припав на літо 1996 року, після призначення прем'єром Павла Лазаренка. Більшість нових міністрів було закликано з його батьківщини - Подніпров'я. Підбір кадрів за земляцькою ("клановою") ознакою не гірший за інших. Імовірно, можна було заздалегідь розрахувати, що з найважчими проблемами загальнодержавного масштабу не зможуть впоратися колишні начальники управлінь облвиконкомів, яких відразу піднесли на міністерські висоти. Але їх було призначено, вони пропрацювали півроку, і також швидко "злетіли" з невтішними формулюваннями (як Анатолій Хоришко й Валентин Короневський). Тоді "під ударом" опинився сам Лазаренко.
Окремо зазначимо постійну "прем'єрофобію" Президента. Ще Віталія Масола, "який дістався" Л. Кучмі у спадок, у перші ж місяці їхньої спільної роботи було фактично усунуто від реальної участі в управлінні державою, "блоковано" трьома першими віце-прем'єрами. Ситуація повторилася після того, як уряд очолив Євген Марчук. А детективні обставини його відставки, на думку політологів, остаточно знищили рештки політичної моралі в країні.
Про перипетії взаємин Президента з Павлом Лазаренком говорилося й писалося так багато, що повторювати не має сенсу. Збоку це щонайменше нагадувало "злагоджену спільну роботу заради..." Швидше - гру в "кицьки-мишки".
Дослідження про те, "хто з ким проти кого дружить" й "хто для кого за ким слідкує" в уряді й президентській адміністрації мало б стати сюжетом захопливої драми. Але важливими є не подробиці, а чинний принцип, згідно з яким, під час формування Кабміну враховується неймовірна кількість чинників, серед яких професіональні якості й бачення стратегічних завдань просто губляться.
СТАНОВИЩЕ ГУБЕРНАТОРІВ - ГІРШЕ ВІД "ГУБЕРНАТОРСЬКОГО"
До літа 1997 року "всенародно обрані" губернатори в більшості областей поступилися місцями призначеним безпосередньо Президентом. Під різними приводами було звільнено від посад ряд Голів обласних держадміністрацій.
Певна річ, треба враховувати "природний відплив" місцевих керівників. Помер голова Харківської облради Олександр Масельський, перейшли до структур Кабміну Павло Лазаренко й Анатолій Кінах і т.д. Багато кого з глав держадміністрацій було звільнено "згідно з поданою заявою" й навіть нагороджено на прощання орденами. Але похмуре оповідання відставного вінницького губернатора Миколи Мельника, який розповів, як службовці адміністрації Президента домагалися від нього заяви про відставку, змушує скептично поставитися до "добровільності" відставки більшості обласних лідерів.
Проблема не лише в ігноруванні прямого волевиявлення народу, що саме по собі неприпустиме. Більшість нових призначених, за рідкісним винятком, не користується підтримкою ані населення, ані місцевих еліт. У ряді випадків (наприклад, у Донецькій, Харківській і Львівській областях) місцеві ради обрали, на противагу новопризначеним головам держадміністрацій, голів із власного середовища. Фактично "згори" створено додаткові передумови для конфліктів на місцях.
Уже цього року головою Івано-Франківської адміністрації призначено Михайла Вишиванюка (раніше - керівника сільськогосподарського об'єднання АТ "Степан Мельничук"), а головою Рівненської держадміністрації - Миколу Сороку (колишнього керівника обласного агротехсервісу). Такий різкий кар'єрний спурт має вигляд не менш одіозно, ніж міністерські злети земляків Павла Лазаренка. Мабуть, вони гідні люди, але все-таки головним мотивом їхнього призначення є той факт, що обидва (як і новопризначений губернатор Львівської області Михайло Гладкий) - активісти Аграрної партії.
А втім, становище в областях здається монументально стабільним порівняно з чехардою в Криму, де за три роки тричі змінилося керівництво парламенту, тричі - представник Президента України, чотири рази - уряд, а всенародно обраний президент Юрій Мєшков втратив спочатку повноваження, а згодом і пост. Те, що одною з головних фігур кримського пасьянсу став близький родич Леоніда Кучми Анатолій Франчук, який не так давно у черговий раз посів крісло прем'єра автономії, наводить на думку вже не про клановість навіть, а про сімейність.
АДМНІСТРАЦІЯ ПРЕЗИДЕНТА. КОЖНОМУ - СВОЄ
Один із міфів новітньої України - прекрасна легенда про "команду Кучми", яка подолала всі перешкоди й зробила свого патрона головою держави. Члени цієї команди в основному й склали першу адміністрацію Президента Кучми - так би мовити "штаб реформації". "Команда" почала розвалюватися з перших же днів. Першим пішов відомий політолог Володимир Малинкович, колишній дисидент, шокований (що характерно) якраз кадровою нерозбірливістю Президента. А решта приєдналася до боротьби. За вплив, за доступ "до тіла", "до вуха". І "їли" вони майже виключно одне одного. Полем для з'ясування стосунків стала державна політика.
Так, за однією з версій, несподіваний альянс Леоніда Кучми з націонал-демократами став наслідком з'ясування стосунків між головою АП Дмитром Табачником й керівником управління внутрішньої політики Петром Леликом. Можливо, величезна іронія української історії полягає в тому, що головним борцем з "комуністичною загрозою" став Табачник - провідний ідеолог "комбільшості" колишньої Київради, який з огляду на свою нову роль заприятелював з головою НРУ В'ячеславом Чорноволом. Майбутній "злий геній" української політики взяв гору й "ліва більшість" Верховної Ради проголошена "головним ворогом реформаторського курсу Президента". Хитромудрого та розважливого Лелика було вигнано. Протягом двох років з АП були змушені піти майже всі члени виборчого штабу Кучми.
Проте останнім часом "старі кадри" знову збираються під прихисток президентської адміністрації. Олександр Розумков отримав пост заступника секретаря РНБ, Анатолій Гальчинський став заступником глави АП, повернуто до команди П. Лелика. З чуток, отримав пропозицію повернутися Віктор Небоженко, який 1994-96 рр. очолював аналітичну службу АП. Це підтверджує версію про націленість на виборчу кампанію.
ЗАМІСТЬ ВИСНОВКІВ. ГОЛОВНИЙ ЗАВІДУВАЧ "ВІДДІЛУ КАДРІВ УРКАЇНИ"
У кризові періоди роль окремих особистостей зростає у багато разів. Напевно, було б неправильним твердити, що нинішнє соціально-політичне становище України обумовлене виключно особистими рисами Леоніда Кучми. Але він - голова держави. Й відповідальність за все, у тому числі й за кадрові рішення, лежить виключно на ньому. Просто тому, що на указах про призначення стоїть його підпис - Президент України Леонід Кучма.
