На Соловецьких островах є Сікирна гора — перлина північної природи, напрочуд красиве місце, в якому слід поводитися... як на кладовищі. Влітку схили рясніють ягодами чорниці, та їх не варто збирати. Квітами, грибами можна тільки милуватися. Ні кричати, ні співати у заповідному лісі не можна — не треба тривожити спокій мертвих.
Аркуш календаря з датою 3 листопада 2007 року навіяв спогад про події десятирічної давнини. Архангельськ. Регіональне управління Федеральної служби безпеки Росії. У відділі роботи з архівними фондами гортаю старі табірні справи 30-х. З-поміж пожовклих томів — «альбом» протоколів засідань особливої трійки Управління НКВС СРСР по Ленінградській області. У протоколі від 9 жовтня 1937р. № 83 прізвища об винувачених — науковців, письменників, працівників культури, державних діячів: Атаманюк-Яблуненко, Вороний, Епік, Зеров, Ірчан, Крушельницькій, Куліш, Курбас, Лозинський, Павлушков, Підмогильний, Поліщук, Полоз, Рудницький, Слісаренко, Яворський, Яловий... Еліта «Розстріляного відродження». У тому ж «альбомі» — звинувачені в політичних злочинах росіяни, поляки, грузини... Православні, католики, мусульмани... Інтелігенція, селяни, робітники... 266 прізвищ тільки в одному протоколі.
Сімдесят років тому цей та йому подібні документи набрали вбивчої сили.
МІСЦЕ РОЗСТРІЛУ НЕВІДОМЕ
Під кожним іменем врозбивку, великими літерами друкарка вистукувала слово-вирок РАССТРЕЛЯТЬ. Скріпили довгий, на 58 сторінок, список приречених в’язнів Соловецької тюрми особливого призначення (російською — СТОН) підписи членів особливої трійки: Заковський, Гарін, Позерн.
За протоколом № 83 належало скарати на смерть в одній зі справ «134 человека украинских буржуазных националистов, осужденных на разные сроки за к-р (контрреволюційну. — Авт .), националистическую, шпионскую и террористическую деятельность на Украине, которые, оставаясь на прежних к-р. позициях, продолжая к-р. шпионскую, террористическую деятельность, создали к-р. организацию: «Всеукраинский центральный блок». Знали кати, знали і жертви: не було в Соловецькій тюрмі цього «блоку». Але були з-поміж в’язнів сильні духом, котрі не сприймали імперської влади й комуністичної ідеології. Були свідомі борці, патріоти, гідні сини й доньки свого народу. По другий бік тюремних ґрат і колючих дротів — були ухвалені Москвою рішення щодо чистки радянського суспільства від «контри». Були ліміти на репресії за I і II категоріями (I — розстріл, II — ув’язнення). І був «озброєний загін Комуністичної партії» — органи ВЧК— ГПУ—НКВД, виконавці рішень кремлівської верхівки.
Розстрільних протоколів тільки в жовтні 37-го по Соловецькій тюрмі було п’ять — на 1116 осіб. З них, як відомо, 1111 вбито в урочищі Сандармох поблизу Медвежогорська (Карелія) у період з 27 жовтня по 4 листопада. «Українським буржуазним націоналістам», переліченим у протоколі № 83, виконано вирок 3 листопада. Ще два великі етапи СТОНу (і в них також були наші земляки) розстріляно в грудні 37-го й лютому 38-го. Місця двох останніх страт пошуковці дотепер намагаються віднайти біля Санкт-Петербурга (Ржевський полігон, пустище Койранкангас) і на самому архіпелазі, що адміністративно належить нині до Приморського району Архангельської області.
На замовлення Соловецького музею-заповідника експедиція Карельської регіональної громадської організації «Академія соціально-правового захисту» в липні—серпні 2006 року провела пошуково-дослідницькі роботи в різних місцях найбільшого з біломорських островів. Поблизу церкви Вознесіння, де колись містився табірний штрафний ізолятор, на території Сікирної гори керівник експедиції Юрій Дмитрієв і його помічник, письменник з Петрозаводська Василь Фірсов, у лісі шурфували підозрілі провали ґрунту, шукаючи можливі поховання чи місця розстрілів 20— 30-х років. Дещо знайти вдалося (про це йтиметься далі), але й досі, на жаль, немає відповіді на запитання, куди ж розстрільна команда поділа тіла майже двох сотень в’язнів — жертв масової страти, вчиненої 17 лютого 1938 р.
ЛЕГЕНДАРНА КАТІВНЯ
Запис із журналістського нотатника 1997 року: «Великий Соловецький острів. Стоїмо на вершині Сікирки біля мурованих стін церкви Вознесіння... Від підніжжя сюди веде кам’яниста стежина — галузка лісової дороги, що біжить від селища Соловецького на північ. За середньовічною легендою, саме на цій горі янголи напоумили дружину рибалки-карела — висікли жінку, щоб затямила волю Божу: право володіти островами мають лише ченці. Після тієї «першої крові» на Сікирці доводили волю своїх вождів інші володарі цих островів — чекісти...»
Будівничі комунізму у святих місцях катували й карали на смерть, «залізною рукою заганяючи людство у щастя». На легендарній горі штрафних «сікли» не по-янгольському. Один з начальників табору приїздив сюди розважатися — постріляти в’язнів. З людей знущалися: «ставили на пеньки» — голими під хмари комарів. Примушували сидіти на «жердинках» (дерев’яних сідалах), а знесилених, котрі з них падали, нещадно били. Рятуючись від лютих морозів, штрафні у храмі лягали спати штабелями, й не всі, хто опинявся в нижніх рядах, доживали до ранку...
Українські прочани, які щороку відвідують Соловки й поминають убієнних, вкопали були хреста на узбіччі дороги біля підніжжя гори. Під час цьогорічної поїздки делегації української громадськості до Біломор’я отець Володимир, настоятель Покровської церкви, що в Києві на Подолі, зміг показати землякам тільки заглибину в землі, де колись стояв хрест... «Не всім подобається, що в місцях поховань людей різних віросповідань встановлюють православні символи», — пояснила співробітниця музею-заповідника Ольга Бочкарьова. На схилі є один поклінний хрест і цього, вважається, досить.
Пошуковець Юрій Дмитрієв, який у 2005—2006 роках мав змогу працювати на Сікирці, розповів, що 19 липня 2006 року (на сайті www.solovki-monastyr.ru вказано дату — 20 липня) було виявлено яму з останками 26-ти людей. Кістяки лежали безладно один на одному кількома шарами. На частині черепів залишилися сліди вхідних отворів від куль. У ямі знайдено також гільзи (одна з них від «браунінга»), кілька пістолетних куль та неметалеві побутові речі — взуття, ґудзики, гребінець. Того ж дня пошуковці-дослідники, оглянувши й описавши виявлені останки, після панахиди, яку відслужили насельники Свято-Вознесенського скиту, опустили кістки у двох домовинах до ями; місце розкопу засипали землею.
«Захоронения были обнаружены 20 июля, — пише автор публікації на офіційному сайті Спасо-Преображенського Соловецького ставропігійного чоловічого монастиря. — Это очень значительный день в истории Соловецкой обители. В этот день в 1854 году монастырь подвергся обстрелу двух английских судов. Обитель выстояла под ураганным огнем, который, по словам английского капитана, мог бы разрушить несколько городов средней величины. Последнее вражеское ядро пробило икону Божией Матери «Знамение», находящуюся над входом в Спасо-Преображенский собор, обстрел сразу прекратился. Пресвятая Богородица приняла на себя последний удар, вымолив у Своего Сына спасение обители от разрушения и поругания. Об этом говорил пробитый, простреленный лик над входом в главный храм. И совсем не случайно именно в этот день были найдены останки соловецких мучеников, также с простреленными навылет головами».
Слід додати також, що в інші дні в інших місцях розкопів на Сікирці ті самі карельські пошуковці виявили ще кілька ям, заповнених трупами людей зі слідами насильницької смерті (постріли з вогнепальної зброї в потилицю).
ТАБІРНЕ ЗАДЗЕРКАЛЛЯ
У листах, спогадах, архівних справах дослідникам нерідко відкриваються факти, в реальність яких важко повірити. Відомий учений, організатор Єдиної гідрометеослужби СРСР професор Олексій Вангенгейм, голландець родом, тільки на четвертий рік ув’язнення у Соловецькому таборі домігся нарешті відповіді на запитання, за якою статтею його звинувачено.
На Сікирці в ізоляторі мав нещастя сидіти українець Микола Павлушков. Разом з іншими фігурантами сфальсифікованої ГПУ кримінальної справи його засудили в Харкові до 10 років позбавлення волі за участь у міфічній організації «Спілка визволення України». У цьому процесі СВУ, як писала 1930 року газета «Більшовик України», пролетарський суд судив «весь український націоналізм, націоналістичні партії, ... їхні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України». Потрапивши до табору, 30-річний в’язень через сім місяців надіслав заяву в Колегію ОГПУ СРСР (квітень 1934 року): «Лишь с переводом нашего изолятора с горы Секирной в Савватьево жизненные условия для меня приняли приемлемый характер». Але в умовах безмежної сваволі пролетарських «вихователів» ця «прийнятність» була відносною: Павлушкову не давали змоги ні листуватися, ні бачитися зі своїми близькими. Його та інших в’язнів спочатку «годували» обіцянками, казали, що взимку поганий зв’язок з материком.
«Ведь я же прибыл в Соловки за два с половиной месяца до закрытия навигации, — обурювався Павлушков. — ...Ведь была же возможность доставить на самолете партию посылок, когда явилась потребность вручить содержащейся вместе со мной группе поляков-ксендзов рождественские и пасхальные подарки!
Ведь был же по какой-то случайности доставлен моему сопроцесснику профессору Удовенко денежный перевод!..
Я заявляю, что больше терпеть подобного положения не могу.»
Павлушков, захищаючи власні права, оголосив голодування й лише на 18-й день протесту дізнався, що листуватися йому заборонено. Ким, коли й чому заборонено — ніхто не пояснив. Нічого не змінилось у його долі й за рік. У заяві начальникові 3-го відділу Біломорсько- Балтійського комбінату НКВС Перцову в’язень Павлушков написав: «...я снова обращаюсь к Вам с той же просьбой: ликвидировать наконец это нетерпимое положение...» Становище «виправили» в роки Великого терору: ліквідували і Миколу Павлушкова, і Олексія Вангенгейма, і більш як 1800 інших політв’язнів-соловчан...
Масові розстріли на початку листопада 37-го передували святкуванню ювілею — 20-річчя більшовицького жовтневого перевороту. «Влада соловецька» була уособленням влади імперської з хибною комуністичною ідеологією. У незалежній Україні маємо пам’ятати про це — про Сікирну гору, Сандармох, Биківню, про сибіри й магадани, про голодомор-геноцид, про страхіття терору й політичного варварства. Пам’ятати, щоб запобігти небезпеці повторень.
Президент України Віктор Ющенко в Указі № 431/2007 «Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами Великого терору — масових політичних репресій 1937—1938 років» зобов’язав Раду Міністрів АР Крим, обласні, Київську та Севастопольську міські держа вні адміністрації забезпечити проведення 3—4 листопада 2007 року жалобних мітингів у місцях поховань жертв репресій, церемоній покладання вінків до пам’ятників тощо. Один з таких заходів — панахиду й мітинг — столична громадськість проводить у Києві 2 листопада о 17.00 на перехресті вулиць Пушкінської і Прорізної — біля пам’ятника Лесеві Курбасу. За традицією, хто не може прийти — ставить свічку вдома.
