Антиколгоспні заворушення не вибухнули раптом, несподівано, на початку 1930 року. Численними були факти селянських заворушень 20-х років, спрямованих проти більшовицького «землевпорядкування» й «землеустрою». Українські селяни стали господарями землі в ході національної революції 1917—1920 рр., коли було фактично ліквідоване польське та російське поміщицьке землеволодіння. Більшовицький режим став відбирати в них цю землю для організації комун та державних цукрових латифундій. Влада стала силою вилучати хліб у селян (а для непокірних запроваджувалися хлібні «ревтрибунали»), громити непокірні села, брати заручників, здійснювати «розкуркулювання». Податковий прес, насильство над селянами, вилучення хліба, наруга над церквою — все це викликало народне обурення. Місцеві органи влади з різних округ України доповідали про виступи селянства в тодішню столицю — Харків. У травні 1929 р. під час проведення так званого землевпорядкування вибухнули заворушення в с. Володіївці Могилів- Подільської округи. «Бий, це не влада, а бандити». Масові арешти обурених селян відбулися в с. Бишеві Київської округи.
Наприкінці 20-х років більшовицький режим став запроваджувати жорстку антирелігійну політику. Закриття храмів, арешти священиків, галасливі пропагандистські антирелігійні кампанії посилилися. Колгоспний лад на селі був несумісний з церквою. Українське селянство активно боронило храми від сваволі. 4 травня 1929 р. відбулося масове заворушення в с. Тернівці Шевченківської округи під час спроби міліції заарештувати місцевого священика. В Березівці Долинського району Криворізької округи селяни вперто боронили церкву, вимагали під час заворушень звільнити заарештованих — дяка та регента церковного хору. 16 травня відбувся масовий виступ у Старобільську на Донеччині, а наприкінці червня — в с. Рикове Артемівської округи під час закриття церков. Тоді було заарештовано 60 активних членів місцевої церковної громади. Загалом, за даними ГПУ, за час з 1 травня по 15 грудня 1929 р. було зафіксовано 32 випадки заворушень, пов’язаних із закриттям храмів, зняттям дзвонів та інших виявів глуму над церквою. «Останнім часом ексцеси стали набувати майже хронічного характеру», — доповідав у ЦК КП(б)У у грудні 1929 заступник голови ГПУ Карлсон.
Звіти партійних комітетів з місць дають змогу оцінити ті методи запровадження суцільної колективізації, до яких вдавалися в 1929—1930 рр. Наприклад, у повідомленні Тульчинського округового комітету КП(б)У читаємо: «В Ладыжинском районе на собраниях в селах агитацию за коллективизацию начинали с зачитывания списков СМЕРТНИКОВ, в отношении коих указывали, что «это те люди, которых живыми в землю закопаем, у которых все заберем, которые воды в селе не достанут, и так будет с теми, кто не запишется в СОЗ». В Бершадском районе предлагали «добровольно» записываться в один из трех списков: а) в кулаки, б) на Соловки, в) в СОЗ». В Крижопільському районі на зборах більшовицькі організатори заявляли: «тех, кто не запишется в СОЗ, заберем, вывезем на Черное море, посадим на баржи и потопим». Помимо этих запугиваний, везде и всюду заявляли также о том, что не записавшимся в СОЗы кооперация не будет отпускать никаких товаров, и такую линию во многих местах уже стали проводить в жизнь. На практике это выходило так: приходит крестьянин в лавку что-либо купить, он не вступил в СОЗ, ему сразу показывают на то, что он записан в список врагов соввласти, тут же висящий на стенке, и форменным образом выбрасывают из лавки...»
Отже, в українському селі мав бути встановлений новий режим. Земля, худоба й реманент підлягали усуспільненню. Селянство з господарів мало перетворитися на дармову робочу силу. Вирощене руками селян на колгоспних полях підлягало вилученню в державний фонд. Ті, хто пережив ті роки, пам’ятають, як відбувалося «розкуркулювання», як «усуспільнені» бездоглядні коні перетворилися на живі скелети й бродили полями, шукаючи поживи. Слід мати на увазі, що поняття «куркуль», зовсім не обов’язково означало глитаїв, які наживалися чужою працею. Воно часто застосовувалося до селян, які були добрими господарями або ж осуджували політику влади на селі. Пара коней, хата під жерстю чи навіть хромові чоботи могли стати причиною зарахування до «куркулів» чи «підкуркульників».
У запровадженні колгоспного ладу влада вбачала найважливіше завдання своєї політики на селі. Українське село вчинило жорсткий опір колективізації. У тодішніх партійних документах та доповідних записках ГПУ йдеться не про поодинокі виступи й прояви невдоволення, а про їх масовий характер, який охоплював всі округи України. Поширення листівок, протидія владі в організації зборів для запровадження колгоспів, побиття активістів, комуністів та комсомольців, опір арештам селян, приречених на виселення та розкуркулення, виступи в оборону храмів та духовенства, а також збройні виступи та організація повстанських загонів, спрямованих проти більшовицького режиму, — такою була відповідь українського села на політику цього режиму. «Массовый характер кулацкого сопротивления коллективизации особенно подтверждается тем, что в январе отмечено 15 массовых выступлений на почве коллективизации с участием 2500 человек», — читаємо в одному з документів 1930 р. Надалі цей опір набував ще ширших масштабів.
В с. Катеринівці Проскурівської округи були розкидані листівки такого змісту: «Батьку Петлюро, встань, прокинься, подивися, як стогне Україна». У с. Терлиці Монастирищенського району на Уманщині 31 січня на стіні сільради було виявлено листівку: «Ні в якому разі не слухайте тих, хто підманює вас до колгоспу. Колгосп — це стара панщина. Найкраще — це зробити повстання, знищити радянську владу». Наприкінці січня в Рижанівці Ладижинського району на Поділлі були розклеєні гасла: «Геть СРСР», «Геть радвладу», «Геть колективізацію й кооперацію», «Геть комуністів».
Особливо активно народні заворушення відбувалися в березні 1930 р., коли близько 900 тис. чол. взяли участь у масових протестах проти політики влади. 12 березня почалися значні заворушення в окремих населених пунктах Хортицького району Запорізької округи. Селяни висували вимоги ліквідувати СОЗи (так спочатку називалися колгоспи) й повернути усуспільнене майно. Люди перешкоджали здійснювати розкуркулення. З довколишніх сіл прибули делегації для спільного обговорення подальших дій. У селі Федорівці Запорізького району в кімнаті сільради було виявлено листівку такого змісту: «На треба нам СОЗу, а дайте нам волю і свободу, войни ми ждемо, бо цей СОЗ послєдню кров п’є... Ой Совєт горить-розгорається, ніхто не потуше, прийде батько Махно, комуну подуше».
У Могилівській окрузі на Поділлі заворушення охопили 13 районів, вони відбувалися у 76 селах, або на 28 відсотках території округи. Вони відбувалися, зокрема, і в Лучинецькому районі, оголошеному районом суцільної колективізації. З такої назви випливало особливо жорстоке виконання акцій розкуркулювання, крайні методи тиску на селян у проведенні колективізації. У Шаргородському районі цієї округи поштовхом до заворушень стало свавілля ГПУ. В ніч на 11 березня уповноважений округового відділу ГПУ провадив арешти чотирьох «куркулів» у с. Плебанівці. Під час цієї операції дружина одного з них вибігла на двір і здійняла крик. На крик піднялося все село. Уранці з Плебанівки до районного центру рушило до 700 селян. Від плебанівців пішли посланці до сусідніх сіл — Носиківки, Маслівки, Слободи Шаргородської, Руданського й Гибалівки із закликом приєднуватися до повстання. Натовп у 1500 осіб прибув до Шаргорода. Селяни намагалися силою звільнити арештованих з приміщення міліції (їх було до 40 осіб). Оперативна група вбила пострілом одного з селян. Загиблого понесли з собою до райвиконкому. Райвиконком було розгромлено, папери спалено. Оперативний загін у складі тридцяти осіб змусив селян розійтися.
Майже водночас розгорталися схожі події і в суміжному Мурафському районі, куди дійшли посланці з Шаргорода. В ті дні заворушеннями були охоплені 7 із 17 сіл Мурафського району: Слобода, Мурафа, Травна, Клекотина, Заячівка, Копистирин, Михайлівка. У багатьох селах вихід з колгоспу був масовим. Селянські вимоги були відповіддю на насильство, допущене владою: «Не чіпайте нашої землі, не розорюйте меж, хай селяни господарюють на своїй землі».
У зведенні ГПУ за 14 березня вказується, що в «найбільш уражені» райони Тульчинської округи — Бершадський, Джуринський та Ободівський — було вислано війська в складі півескадрону для придушення заворушень. Через день ГПУ вказувало на погіршання ситуації. Особливо тривожило владу становище в с. Глибочку, де селяни виставили гасла: «Геть радянську владу», «Хай живе самостійна Україна». Більшовицькі керівники округи доповідали у ЦК про тривожне становище: тут проти влади піднялися 189 з 278 сіл. Повстанці розгромили й ліквідували 62 сільради, у восьми селах обрано старшин. Побито 65 активістів, 45 колгоспних господарств розгромлено, а майно було розібрано селянами. Зафіксовано 8 випадків збройних сутичок (Гарячківка, Вільшанка, Баланівка та ін.). Було зареєстровано дві «банди» повстанців.
Тульчинський округовий партійний комітет інформував ЦК, що «під час заворушень довкола деяких сіл було вирито окопи, зайняті озброєними повстанцями, які не пропускають до села. В с. Конаші Ободівського району було відслужено панахиду по радянській владі. У с. Козинцях Ободівського району, де обрано жінку старостою, з музикою вивели сільраду й актив за село, змушують активістів на колінах стояти перед церквою». Такою була народна оцінка більшовицької політики в українському селі.
За повідомленням Дніпропетровського округового відділу ГПУ від 5 квітня 1930 р. повстанський загін чисельністю 80 осіб був організований у Близнецівському та Петропавлівському районах. Його гасло було: «Давайте завойовувати іншу свободу, геть комуну». Цим загоном було вчинено низку нападів на села згаданих районів та Павлоградського району, які супроводжувалися розгромом колгоспів, убивствами комуністів та сільських активістів. Повстанський загін поповнювався головним чином молоддю. Для ліквідації повстанського загону було виділено оперативну групу від округового ГПУ з 15 осіб та три озброєних загони міліції у складі 230 бійців. Повстанський загін вступив у нерівний бій з каральними загонами і, зазнавши втрат убитими й пораненими, був розпорошений.
Для придушення заворушень було сформовано озброєні загони з комуністів та комсомольців. Але головну роль тут відіграли збройні загони ГПУ, міліції та армійські підрозділи. Придушенням селянського руху на Поділлі, у Шепетівській та Бердичівській округах керував сам голова ГПУ УСРР В.Балицький. Про придушення заворушень у Тульчинській окрузі він доповідав у ЦК: «Вжито найрішучіших заходів до ліквідації заворушень. Туди терміново вислано представника ГПУ УРСР з групою оперативних працівників. Їм надано кавалерійський ескадрон. Перекидаються додатково 75 працівників ГПУ».
За підрахунками ГПУ, за час з 20 лютого по 2 квітня 1930 р. в Україні відбулося понад 1700 масових виступів, з яких 15 кваліфікувалися як збройні повстання (Тульчинська та Одеська округи). Організовані повстанські загони діяли в Бердичівській — 1, Харківській — 1, Роменській — 2, Тульчинській — 3, Шепетівській — 11. Перебуваючи в цей час на Україні, відомий більшовицький діяч Г. Орджонікідзе зазначив у своїх записах: «…в трех округах: Тульчинском, Шепетовском и Могилевском — настоящее восстание крестьян. Восстание подавлено вооруженной силой, пустив в ход пулеметы, и, в некоторых местах, пушки. Убитых и расстрелянных — 100, раненых несколько сотен. Это районы с преобладающим бедняцким населением. В других районах (Коростеньском, Винницком, Криворожском, Харьковском, Мелитопольском) такие же бунты. Причины: скоропалительная коллективизация, погоня за процентами, обобществление коров, зверский режим при сборе семян, издевательство над религией и церковью. Обыски, снимание крыш, полов, печей и т. д…»
Селянський опір тривав і в наступні місяці. Як свідчить доповідна записка заступника голови ГПУ УСРР Карлсона до ЦК КП(б)У від 20 жовтня 1930 р., восени відбувалися масові заворушення на грунті хлібозаготівель. Він вказує, що за період від 5 по 15 жовтня відбулося 26 масових виступів, що охопили 22 населених пункти у двадцяти районах. У них брало участь 3400 осіб.
Після придушення заворушень сила опору селянства була значно ослаблена. Масове запровадження колгоспів стало неминучим. Реальної сили, яка могла б вчинити спротив «второму крепостному праву большевиков», не було. Внаслідок приборкання цієї широкої, всеукраїнської хвилі розрізнених заворушень селянство України, яке так прагнуло власної землі й власного господарства, було заведене в колгоспне рабство.
Українське селянство було розчавлене колесом чужого їй режиму.
