Немало суспільств після бурхливих революційних подій переживали процеси відновлення, реставрації того, проти чого ще недавно відчайдушно боролися. Пам’ять підказує прецеденти реставрації монархії в Англії після буржуазної революції XVII століття, коли із землі було вирито тіло революційного вождя Олівера Кромвеля і в науку всім іншим антимонархістам ритуально повішене, знаменитий термідоріанський переворот у революційній Франції, коли генерал Бонапарт реставрував монархію у власній особі, проголосивши себе імператором. Йосиф Сталін реставрував багато імперських елементів політики старої Росії у політиці СРСР (нестримна зовнішня експансія, уявлення про Москву як про «Третій Рим» — столицю прогресивного людства, не випадково ж жартував Карл Радек: «Не вийшло в нас «Третього Рима», проте вийшов Третій Інтернаціонал», відновлення кадетських корпусів — суворовці й нахімовці, відродження офіцерських звань і золотих погонів після лютої пролетарської ненависті до «золотопогонників» тощо).
Нинішня Російська Федерація також переживає процес реставрації і синтезування ідеології московсько-петербурзької імперії та комуністичного тоталітарного монстра. Це дуже непросте завдання — з’єднати образ героїчного чекіста з образом героїчного білогвардійця. Але ще складніше ввести в пантеон сучасних російських героїв осіб із досить одіозною репутацією, діяння яких, що явно їх не прикрашають, добре відомі.
І тут на допомогу приходять технології відмивання. Загалом вони не дуже мудровані. Досить змінити ракурс, кут зору й душогуб, кат з’являється милою людиною, хорошим чоловіком і батьком, що, однак, ніскільки не зменшує масштаб його лиходійств. Можна взяти на озброєння ще й «дитячу літературу», тобто спогади номенклатурних дітей про своїх батьків, у переважній більшості зовсім апологетичні. Наприклад, якщо погортати книгу Серго Гегечкорі «Мій батько — Лаврентій Берія», то Лаврентій Павлович постане великим лібералом і гуманістом, а крім того, дуже прогресивним реформатором.
Таким самим був показаний на російському «Первом телеканале» шеф однієї з найжорстокіших у історії людства таємних поліцій. У фільмі «Юрій Андропов. П’ятнадцять місяців надії» глядачі побачили споглядального філософа на чекістському троні, поета, автора дотепних епіграм, трохи загадкового кремлівського відлюдника. Автори фільму гранично доброзичливі до свого героя, навіть найоднозначніші в своїй негативності вчинки чекіста №1 тлумачаться ними надзвичайно поблажливо. Ну, подумаєш, душив дисидентів, навіть спеціальне управління в КДБ створив, так це для їхньої ж користі, он при Сталіні розстрілювали, а при Андропові — саджали, та й то не завжди. Ну, подумаєш, створив у країні систему тотального розшуку й доносительства, так робота в нього така...
У відмивному екстазі творчий колектив перестарався, заявляючи, що, мовляв, Андропов не був причетний до переслідування Солженіцина та Сахарова. Був. Зобов’язаний був бути причетним з обов’язку служби й положення. Оповідаючи про тонку душевну організацію спадкоємця «залізного Фелікса», оповідачі ухитрилися нічого не сказати про дисидентські процеси, про погроми національної інтелігенції у республіках, про замах на Папу Івана Павла ІІ, про вбивство болгарського письменника — емігранта Георгія Маркова (радянський генерал КДБ Олег Калугін, за його словами, за це навіть орден отримав), про створення під заступництвом КДБ психіатричних катівень (саме тоді СРСР звинуватив у використанні психіатрії у політичних цілях). Забули й про багато іншого, нерозривно пов’язаного з особистістю Юрія Андропова. Саме ця людина була граничним втіленням «чекізму», про який постгорбачовський шеф КДБ Вадим Бакатін сказав так: «Чекізм» — це постійний нічим не обмежений розшук і насильство над кожним, хто не вкладається в жорстку схему ідеології партії більшовиків. Це повне злиття ідеології спецслужби не із законом, а з ідеологією правлячої партії». А нам намагаються підсунути такого «романтика», поета, меланхолійного мислителя, який важко все життя переживав будапештську травму, коли радянський партійний бонза, посол СРСР в Угорській Народній Республіці, споглядаючи тамтешній події 1956 року, до свого жаху раптом усвідомив, що не лише партія може репресувати народ, але й народ може репресувати партію. До речі, багато антидисидентських акцій Юрія Андропова автори фільму схильні пояснювати стійким переляком будапештського походження, коли на очах посла СРСР народний гнів обрушився на голови комуністів. Саме тоді важко захворіла дружина Андропова. Дійсно, милуватися «будівниками комунізму», які гірляндами висять на ліхтарях, — подібну «розвагу» не кожна психіка витримає. Після угорських драм душу Юрія Володимировича вже ніколи не залишав страх, пов’язаний із повною відсутністю ілюзій щодо ніжної любові мас до свого «революційного авангарду». На жаль, замість глибокого дослідження феномена Юрія Андропова та його часу, глядачам запропонували рутинну агітку, чи то «житіє святого», чи то сюжет із серії «життя чудових людей». Ні, щоб потрудитися пояснити, чому навіть після всього того, що Андропов натворив у КДБ, у середовищі ліберальної інтелігенції СРСР були ілюзії щодо «таємного лібералізму» Андропова, його майже демократичного реформізму. Осягнути природу цих ілюзій було б дуже цікаво. Але авторам фільму це просто не під силу. Та й не для того їх наймали.
Цікаву оцінку Андропову дав Серго Гегечкорі-Берія:
«Я досі вважаю, що це був один із найрозумніших людей, якого Радянська влада могла мати на чолі держави. Звичайно, я не можу схвалити його поведінку в Угорщині 1956 року, його участь у боротьбі з інакомисленням. Досить пригадати, що творилося в посольстві в Будапешті, коли він був Надзвичайним і Повноважним Послом Радянського Союзу. Адже там розстрілювали людей, які не погоджувалися з політикою Хрущова й партійної верхівки стосовно Угорщини. На кому ця кров? Звичайно, не Андропов віддавав накази, але він їх виконував. Згодом, коли прибрали Семичастного, його зробили головою КДБ. Значить, ця фігура вписувалася в Систему. Проте в особовому плані це був аналітик, який розумів, що цю Систему потрібно підкріпити. Маючи сумний досвід мого батька, він віддав перевагу косметичним заходам, не зачіпаючи інтереси партійної номенклатури. І це також була помилка. Змінити Систему, не змінюючи головного, було неможливо».
Великий розум Юрія Володимировича в період його перебування на посаді генсека ЦК КПРС на практиці втілився лише в полювання за радянськими громадянами, які відвідували в робочий час кінотеатри, магазини, перукарні та сауни. Але загалом творці фільму замовлення виконали, віртуально відмивши репутацію людини, на відновленні меморіальної дошки якого на будівлі ФСБ на Луб’янці особисто був присутній В.В. Путін. Ну, а мені важко уявити посольство навіть не найцивілізованішої країни, де здійснювалися б страти... Ще один яскравий мазок на портреті «великої країни, яку ми втратили».
На каналі RTVI добре нам відомий нардеп і кремлівський політолог Сергій Марков клеймив Україну. Виявляється, в нас людям «забороняють розмовляти російською мовою». Йому заперечив ведучий передачі — колишній керівник Центру громадських зв’язків (ЦГС) ФСБ РФ генерал-майор запасу Юрій Кобаладзе: «Я буваю в Україні, в Києві, там люди скрізь вільно висловлюються російською мовою». І тут з’ясувалося, що С. Марков переживає за права не широких мас українських громадян, яким ніхто не заважає використовувати російську мову. Його душа болить за українських президентів, прем’єрів, міністрів та генералів, яких «примушують розмовляти українською мовою». Юрій Кобаладзе знову не зрозумів С. Маркова, сказавши, «природно, це ж державна мова». «Але державних мов в Україні повинно бути дві!», — заволав думець і політолог. Особливо розчулювало, що С. Марков постійно докоряв американському журналістові, який сидів поруч із ним, «у втручанні у внутрішні справи України»... Справді, Росію маркових, затуліних, жириновських і рогозіних розумом не зрозуміти.
У передачі «Особое мнение» все того ж каналу RTVI відома «зірка» «Первого российского национального» Максим Шевченко обурювався і убивався стосовно того, що в Києві міська влада вирішила перейменувати вулицю Комінтерна у вулицю Симона Петлюри. Розумна та єхидна ведуча Ольга Бичкова поцікавилася, а чому, власне, Денікіна шанувати можна, а Петлюру — ні. У відповідь пішов вибух емоцій, який зводився до того, що, мовляв, і порівнювати їх грішно, оскільки Денікін наш, російський державник, а Петлюра для Росії ніхто й звати його ніяк. При цьому пан Шевченко з незрозумілою впевненістю стверджував, що проти вулиці Петлюри встане на диби весь Київ (невже вже встигли дати інструкцію київським структурам?), а Харків та інші міста південного сходу ніколи цього не сприймуть. Настільки тонке знання почуттів і відчуттів українців московськими оракулами не перестає дивувати.
На тому ж самому RTVI, який, вочевидь, вирішив довести, що дає ефір не лише «гнилим проєвропейським лібералам», але й «здоровим силам» нинішнього російського суспільства, пани Затулін і Митрофанов перемивали кісточки Олександру Лукашенку й клеймили «русофобію», що несподівано в нього виявилася.
Особливо старався Затулін. Лукашенко в його спічі з’являвся і як «паразит», який об’їдає Росію, і як «підступний зрадник», який поглядає на Захід, і як глибоко невдячна особа. Судячи з усього, перехідний вимпел «головного антиросійського мерзотника» від України та Грузії плавно передають Білорусі. Розвеселив телеглядач, який зателефонував до студії і поцікавився, коли в Кремлі планують посваритися з Казахстаном, як то кажуть, для комплекту...
Споглядання російських телеканалів постійно переконує в тому, що ми належимо до дуже різних суспільств. Правий був Віссаріон Бєлінський, коли писав: «Таємниця національності кожного народу полягає не в його одязі та кухні, а в його, так би мовити, манері розуміти речі». Сьогодні це називають менталітетом...
