«Орды безжалостных захватчиков йуужань-вонгов — пришельцев из другой галактики вторглись в пределы Новой Республики. Один за другим миры Внешних территорий сдаются под натиском противника.
И вот, когда перед народами Республики встала необходимость сплотиться перед миром опасности, в их рядах намечается раскол. И причиной во многом становятся джедаи: они оказываются не в состоянии что-либо противопоставить захватчикам (…). И среди самих джедаев царит смятение: некоторые из них (…) готовы отколоться от Ордена и действовать на свое усмотрение».
(Майкл Стэкпол. Star Wars. Темный прилив II: руины)
ДЕЩО ПРО НАДІЙНІСТЬ ПРОГНОЗІВ. ЩОДО РОСІЇ
Перебираючи свій дипломатичний архів, наштовхнувся на один цікавий документ: результати дослідження, проведеного експертами США, України, Росії, Білорусі, Грузії та Казахстану в 1996 р., присвяченого оцінці майбутнього пострадянського простору в 2006 році, тобто в наш час (Thomas J. Watson, Institute for International Studies Brown University. Four scenarios for 2006: reports from Almaty, Moscow, Kiev and Tbilisi, 1996).
Не знаю, як кого, але мене завжди спокушала можливість звірити прогнози (науковців, політиків, астрологів, послідовників Нострадамуса і т.п.) з реальністю, переконатися зайвий раз у принциповій неможливості передбачити майбутнє в його алогічних, неочікуваних, якісно нових вимірах… Мені здалося цікавим згадати деякі особливості розвитку подій на великій євразійській шахівниці, які призвели до сьогоднішнього геостратегічного протистояння, в центрі якого опинилася Україна.
Отож учасникам інтелектуальної гри 1996 року було запропоновано чотири можливих сценарії майбутнього, яке могло прийти через десять років:
1. Інтеграція пострадянських країн під російським домінуванням, причому не виключалося, що під впливом внутрішнього і зовнішнього тиску може відбутися розпад деяких держав (Казахстану або України) і включення частини їхньої території до складу Росії.
2. Інтеграція на базі співробітництва, за якої держави-учасники зберігають свій базовий суверенітет, маючи можливість делегувати його частину спільним, багатостороннім інститутам. При чому жодна окрема країна не могла б домінувати у цих наднаціональних органах. Такий собі своєрідний Європейський Союз на пострадянському просторі.
3. Нерегульована дезінтеграція. Російський експансіонізм може бути нейтралізований тільки завдяки активному опору. Ціна незалежності включає ризик того, що дезінтеграція відбуватиметься у нерегульований, конфліктний чи навіть хаотичний спосіб, зі зростанням суперечок чи навіть збройних конфліктів на багатьох рівнях: між різними етнічними групами, всередині держав, між державами.
4. Незалежність в рамках співробітництва. Пострадянські країни зможуть зміцнити свою незалежність і повний суверенітет над територією і не будуть підпорядковані комусь іззовні. Окремим етнонаціональним регіонам у середині держав може бути наданий значний ступінь автономії. На відміну від сценарію № 2, держави будуть співробітничати одна з другою, але без принесення в жертву їхньої незалежності і суверенітету.
Неважко помітити, що жоден з чотирьох сценаріїв майбутнього для країн СНД не був реалізований у чистому вигляді, хоча елементи кожного з цих сценаріїв були присутні в політичному розвитку пострадянського простору останнього десятиліття (згадаємо відносини Росія — Білорусь, Росія — Грузія, Росія – Україна, проекти ЄЕП, ЄврАзЕС, Ташкентського військового договору, ГУАМ і т.д.). Росія не схотіла реалізовувати сценарії № 2 чи № 4, а на втілення в життя сценарію № 1 не вистачало сил. До пори, до часу.
Прогноз експертів щодо майбутнього розвитку Росії був просто провальним: вважалося, що в 2006 році Росію спіткає невдача у проведенні економічних реформ, пророкувалося зростання етнічного націоналізму та сепаратизму, посилення організованої злочинності; не виключалося, що поєднання слабкості Росії та зростаючий опір російському домінуванню можуть викликати зіткнення і подальшу дезінтеграцію Російської Федерації.
У прогнозі містилося попередження урядам та багатонаціональним інституціям Заходу — зрозуміти складність ситуації в Росії й утриматися від гострого реагування на російські зусилля захистити інтереси РФ в пострадянському регіоні — припинити ставлення до Росії в дусі холодної війни і — що дуже цікаво для нас сьогодні — намагатися уникнути розширення НАТО ближче до російських кордонів і нацьковування таких пострадянських держав, як Росія та Україна одне проти одного.
У 1996 р. вважалося, що Росія більше не має ресурсів для реалізації навіть мінімальної імперської політики. Мабуть, тому в прогнозі містився заклик до Заходу, особливо до США, не втручатися у відносини між країнами СНД, бути надзвичайно обережними у стимулюванні російсько- українського суперництва і підтримці України в її зусиллях дистанціюватися від Росії та СНД.
Через десять років після появи таких прогнозів та рекомендацій можемо констатувати, що метод екстраполяції — переносу існуючої в 1996 р. ситуації у майбутнє — не витримує жодної критики. Будучи досить точними в деталях, експерти не змогли своїм логічно-раціональним мисленням передбачити якісні стрибки історії — появу такого феномена, як президент РФ В.Путін та його команда «силовиків», переродження слабкої, переможеної в холодній війні Росії на потужну енергетичну супердержаву, члена «вісімки», зростання шовіністичних, ксенофобських настроїв у суспільстві, посилення великодержавницької, імперської лінії у внутрішній і зовнішній політиці, загострення відносин з «непокірними» країнами СНД — Україною, Грузією, Молдовою.
А ЩО З УКРАЇНОЮ?
Парадоксально, але факт: українські експерти, які також не змогли передбачити такої історичної події, як початок Великого очищення (помаранчеву революцію 2004—2005 рр.), набагато точніше і реалістичніше оцінили ситуацію 1996 — 2006 рр.:
— було згадано сепаратистський рух уздовж етнолінгвістичних ліній розколу між «націоналістичними» (так у тексті) українцями на Заході та етнічними росіянами та російськомовними українцями, що живуть в східних регіонах, переважно в Донбасі та Криму. Найбільш серйозною проблемою названо інтеграцію частин незалежної України, консолідацію громадян країни і створення суверенної та об’єднаної нації;
— серед зовнішніх загроз найчастіше згадувалася Росія. Багато експертів зазначали, що росіяни не визнали досі реальності незалежності України і все ще намагаються відновити єдність як мінімум слов’янських країн колишньої радянської імперії. Звідси переконання, що Росія обере сценарій № 1 для реінтеграції простору колишнього СРСР. Більшість вважала, що Росія домагається економічного домінування в Україні. Наївно звучало переконання, що Росія не буде експлуатувати проблему Криму, боячись зростання сепаратистських рухів усередині РФ;
— швидке розширення НАТО було визнано потенційно небезпечним в залежності від того, як воно реалізовуватиметься. Особливу стурбованість викликало можливе розміщення ядерної зброї і військових баз НАТО на кордонах України. Найбільшу небезпеку для України, на думку експертів 1996 року, становило перетворення нашої країни на буферну зону між НАТО на західних кордонах та об’єднаним і сконсолідованим ташкентським блоком на північному і східному кордонах України.
З огляду на це, багато хто наполягав на встановленні особливих відносин Україна — НАТО;
— значна частина експертів вірила, що в 2006 р. Україна буде достатньо сильною і незалежною країною, здатною протистояти російському тиску; більшість висловилася на користь сценарію № 4 — як найбільш бажаному для України 2006 р.;
— великими були десять років тому сподівання на широку економічну допомогу Заходу з метою уникнення залежності України від російського капіталу та енергетичних ресурсів.
Сьогодні, з висоти нашого розуміння нинішньої ситуації, читач може оцінити інтелектуальну проникливість і прогностичний дар українських експертів. Не треба при цьому забувати реалії України 1996 року — року, коли була прийнята Конституція держави.
В аналітичній записці Українського центру економічних і політичних досліджень (тепер — Центр О.Розумкова) «Проблеми забезпечення політичної та соціальної стабільності в умовах трансформації суспільства» (грудень 1996 р.), зазначалося, що «є всі підстави стверджувати, що в Україні накопичений вибухонебезпечний потенціал соціальної невдоволеності населення. Сучасний стан справ у країні робить соціальний конфлікт реальною загрозою». Йшлося про такі фактори, як економічна деградація України, знедолення переважної частини її населення; 2/3 учасників опитувань були переконані, що все, що відбувається в Україні, йде в неправильному напрямку. 62% респондентів вважали, що в депутати йдуть заради власних інтересів, і лише 5% — для того щоб принести користь людям. Близько 40% співвітчизників хотіли повернутися в соціалістичне минуле; понад 40% бажали об’єднатися в єдину державу з республіками СНД. І лише 20% бажали рухатися до капіталізму.
Записка УЦЕПД вперше сигналізувала про зародження, повільне, але невблаганне, того урагану, який виплеснувся на майдани і вулиці України в 2004 р: «Перехід основної частини суспільства в опозицію до влади — це не тільки загроза нинішнім можновладцям. Це — фактор дострокового впливу із значним політичним ефектом». Немовби передбачаючи сценарій помаранчевої революції, автори записки попереджали, що «в Києві до 150 тис. чоловік можуть вийти на вулиці і паралізувати роботу вищих органів влади». Значна роль каталізатора соціальних виступів відводилась «зовнішньому фактору». За цим евфемізмом крилася Росія. Нагадавши про залежність України від російських енергоносіїв, автори в обережних, але цілком зрозумілих висловах підкреслювали, що «спроби наших партнерів шляхом зміни режиму економічних відносин простимулювати ті чи інші зміни зовнішньоекономічних пріоритетів можуть не тільки загострити внутрішньоекономічну ситуацію, але й опосередковано спровокувати соціальні виступи населення».
І хоча в 1996 р ще збереглися певні ілюзії щодо інтеграції країн СНД, ряд експертів достатньо чітко відчули початок незворотного розколу постімперської території на окремі самодостатні частини. Я притримувався аналогічної думки: у своїй, виданій у США книзі «The Strategic Role of Ukraine» (1998), я виділяв країни (групи країн) з різними політичними системами, економічними потенціалами та різновекторними національними цілями (Україна; Росія — Білорусь; Молдова, країни Балтії; країни Закавказзя і Центральної Азії).
ГЕОПОЛІТИЧНИЙ РОЗКОЛ ТА ЙОГО ПРИЧИНИ
Нещодавно міністр закордонних справ РФ С. Лавров сердито заявив, що приєднання України і Грузії до НАТО означатиме «колосальне геополітичне зрушення».
Він абсолютно правий. Адже вихід Північноатлантичного Альянсу на українсько-російський і грузино-російський кордони означатиме остаточний розкол поствізантійського, великодержавно-московського політичного, військово-промислового та бюрократичного простору, який упродовж віків утверджувався зброєю, великою кров’ю і масовими репресіями на територіях, що лежать між Китаєм та Центральною Європою.
В чому кремлівські лідери фатально помиляються, так це в тому, що:
— цей простір по праву і навічно належить Росії;
— будь-які зміни геополітичних орієнтацій є результатом не природного історичного внутрішнього розвитку, а наслідком зовнішнього втручання у вигляді спецоперацій Заходу, особливо США, з метою знищення (чи значного послаблення) Росії.
Між тим, вже в 1996 р. Україна і Росія, незважаючи на всі подібності пострадянської долі і спільну ґенезу посткомуністичних еліт, почали свій автономний рух різними траєкторіями: Москва — поступово повертаючись до майже монархічної моделі «керованої» демократії, сировинно-експортного типу державно-капіталістичної економіки, придушення свободи слова і значного обмеження дій неурядових організацій, використання газу і нафти як зброї у глобальних змаганнях тощо.
Київ — зміцнюючи своє небажання повернення до складу імперії, розвиваючи принципово інший тип економіки (про що свідчать такі авторитетні економісти, як О. Пасхавер, А. Гальчинський), усвідомлюючи свою приналежність до європейського, а не євразійського культурно- духовного простору, повертаючись до напіванархічного (махновського) ідеалу народної волі (що добре видно з подій у Верховній Раді і на місцях), здобуваючи нічим і ніким не обмежену свободу слова і право на стихійні публічні протести.
Це, звичайно, ще не демократія в її традиційному європейсько-дисциплінованому правовому вигляді, але це — не мертвий абсолютизм кремлівського типу, який все більше і більше нагадує одну з історій Салтикова-Щедріна. Цікава деталь: у статті, опублікованій у Москві, що пояснює причини арешту і надто жорстокого покарання М. Ходорковського, останньому ставиться за вину ідея перетворення Росії на парламентську республіку, тобто те, до чого поволі прямує Україна. Несумісність двох різних типів державності стає надто очевидною.
Важливо, що в Києві на політичну арену вийшло нове покоління політиків, які не знають, що таке москвоцентризм, не пам’ятають часів, коли діячі УРСР, бажаючи побудувати публічний туалет, змушені були повзати на колінах у московських коридорах влади аби отримати необхідні кошти і ліміти на будівельні матеріали.
Так, розкол, розпад єдиного колись імперського простору — це завжди непроста геополітична проблема — чи то для Австро-Угорщини, Великобританії чи Росії: ще довго фантомні болі, гіркота від втраченої величі, ностальгія (особливо в людей старшого покоління) не дають змоги тверезо і об’єктивно оцінити ситуацію, погодитись з новими реаліями. Російські діячі, які маніпулюють громадською думкою, виховуючи, виплекуючи образ ворога в особі України, нацьковуючи ЗМІ на все українське (так, у солідній газеті «Известия» після першого програшу збірної України іспанцям з’явився злобно- політизований заголовок «С такой игрой в НАТО не берут»!), не хочуть визнати очевидного факту: дрейф України в бік ЄС і НАТО — це об’єктивний, обумовлений історичними причинами (в тому числі голодомором і Чорнобилем) процес, а не результат розвідувальних операцій ЦРУ та дій американських політтехнологів. Хоча відкрита політична підтримка Заходу справді має для нас велике значення.
Той процес відчуження Росії від Європи (попри всі газові зв’язки), що його спостерігаємо тепер, зростання антиамериканізму на тлі реставрації імперських цінностей та великоруської ідеології А.І. Денікіна, заміни секретарів КПРС з ідеології на попів Московського патріархату — все це веде велику країну в черговий глухий кут.
Це тим більш прикро, що сьогодні у світі йде активний процес розстановки сил перед глобальним енергетичним конфліктом, який, ще невідомо в якій конкретній формі, — може розпочатися через десять років, десь у 2016— 2020 рр. (хто цікавиться процесами народження світових катаклізмів, може проаналізувати міжнародні угоди та інші документи 1905—1914 та 1930—1939 рр.). Загравання Росії з азійськими авторитарними режимами, іранськими аятолами та бойовиками ХАМАСу, гра нафтогазовими мускулами в Європі, приховані погрози спрямувати енергопотоки на Схід, посилена антиамериканська риторика — все це дуже небезпечні ознаки стратегічної сліпоти держави, в якій припинилися вільні дискусії з фундаментальних проблем національної безпеки (що все частіше підміняється звичним для КДБ поняттям «державна безпека»), а прийняті рішення не підлягають обговоренню.
Повторюючи найгірші радянські стереотипи, Росія вигадує собі ворогів. Сьогодні — це В.Ющенко, М.Саакашвілі, Ю.Тимошенко, Б.Тарасюк, А.Гриценко (як півстоліття тому ними були Й.Б.Тіто, В.Гомулка, І.Надь, А.Дубчек, Л.Валенса, які, виражаючи інтереси своїх народів, не схотіли бути кремлівськими маріонетками). Замість того, щоб шукати геополітичний компроміс з Україною, який є в інтересах обох держав, Росія сьогодні сповідує брутальний імперський принцип «той, хто не з нами, той проти нас». Але навіть заміна названих діячів («ворогів Москви») на інших (згадаймо заміну Л. Кравчука на Л. Кучму) не дає жодної гарантії повернення України до стану царської провінції: цього не допустить, по-перше, національний капітал, зацікавлений у західних ринках і вільному розвитку, та правляча державно-політична еліта, і, по-друге, з цим уже (на відміну від 1996 р.) не погодяться Європейський Союз і Сполучені Штати Америки. Україна, яка в минулому стала полем крові, полем всеєвропейських битв, має в собі особливу геополітичну цінність — не лише як територія, що лежить на межі Центральної Європи і Євразії, і не тільки як нафтогазовий коридор, а як простір свободи, небезпечний для будь-якої диктатури, так само як колись польський дух вольності був небезпечний для Росії і вірнопідданої Малоросії. Вірус свободи, яким уражене нове покоління євроукраїнців, є стійким і має тенденцію до поширення. Ми ще побачимо не одну «кольорову революцію».
