У моїй Україні є Росія. Багато Росії. Більше, ніж усіх інших факторів разом узятих. Іноді таке враження, що в моїй Україні більше Росії, ніж власне України. Тому писати таку книжку, як «Моя Україна», не згадуючи про Росію, невимовно складно, навіть несправедливо. У моїй Україні є Росія Лермонтова та Пушкіна, Достоєвського та Толстого. Такій Росії я кажу: «Ласкаво просимо!» Проте такої Росії зовсім мало. Вона — приваблива для таких, як я, обгортка. Розгортаю обгортку — всередині гірка лакриця імперіалізму. Кажу: «Це не та цукерка, що її сподівався!» У моїй Україні є Росія Мандельштама та Цвєтаєвой, Пастернака та Бродського. Такій Росії я кажу: «Ласкаво просимо!» Проте такої Росії зовсім мало, до того ж тепер вона переважно не в Росії, а поза нею — в Україні й не в Україні. Під цією не менш привабливою обгорткою — справжня цукерка. Я це знаю. Однак її мені ніхто не пропонує. Цей сорт цукерок не в моді й у самій Росії. Мода в Росії нагадує моду в Німеччині початку 30-х років XX століття. У моїй Україні є, зрештою, і така Росія: Гоголя та Короленка, Ахматової і Бабеля. Але чи така вона вже й Росія, ця Росія? Усі ці Росії стоять у моїй українській бібліотеці. Її в мене приблизно так само чи то багато, чи мало, як Франції й Іспанії, Англії й Польщі, Чехії та Японії. Це та Росія, про яку я кажу: «Це й моя Росія». Але ж не лише ця Росія є в моїй Україні? Не лише. У моїй Україні є Росія-як-частина-історії. Частина української історії. Або спільної історії. Нічого незвичайного тут немає. Такі частини історії є в багатьох країнах. В Індії є Англія-як- частина-історії, в Балкан — Туреччина, Іспанія є частиною історії різних материків і континентів, і цим вона подібна до Англії, навіть у Бразилії є Португалія, частина її історії. Та й в Україні була не лише Росія. Були й Австрія й Австро-Угорщина, Польща та Литва, Угорщина та Румунія як частини історії. Незвичайність Росії-як-частини-історії не лише в тому, що ця частина дуже велика і тривала, і не в тому, що про неї можна сказати, мовляв, вона брутальна. Брутальність притаманна всім колоніальним проектам. Незвичайність Росії-як-частини-історії — не лише в її присутності. Інші частини української історії також присутні в моїй Україні. Незвичайність Росії-як-частини-історії виявляється в способі її присутності. У моїй Україні є Росія, яка проклинає Івана Мазепу. Іван Мазепа — національний герой. Якби він був французьким героєм, йому присвячували б поеми. Зрештою, українському національному героєві Мазепі присвячували поеми. У Франції й Англії — Гюго й Байрон. У моїй Україні є Росія, яка проклинає Івана Мазепу. Це проклинання називається грецьким словом «анафема», і наклала його церква. Церква — це наречена Божа, з якою Господь безперервно одружується. Як наречена Бога, вона мала б бути рахманною, закликати до прощення та милосердя. У моїй Україні є Росія, яка проклинає оунівців і бандерівців, проклинає УПА. Виходить на вулиці та майдани, перетворюється на свинцеві літери щоденних газет і проклинає. Росія, яка є в моїй Україні, проклинає тільки оунівців, тільки бандерівців, тільки УПА. Росія, яка є в моїй Україні, каже, що Голодомору не було, відтак не було тих семи чи одинадцяти мільйонів селян, яких не стало. Росія, яка є в моїй Україні, каже, що нікого не кидала в криниці — вони самі туди впали. Йшли по воду, послизнулися і впали. Нікого не розстрілювала. Вони самі собі вистрілили в потилицю. Взяли револьвер, приклали ззаду і вистрілили. Росія, яка є в моїй Україні, каже, що не влаштовувала ГУЛАГів. Що слово «ГУЛАГ» винайшов Солженіцин, такий письменник, а письменникам, як ви знаєте, властиво брехати, це їхня професія така — брехати. Вони вигадники, покликані потішати і розважати, тому вірити їм не можна. Вони мають бурхливу уяву та фантазують. Росія, яка є в моїй Україні, говорить з екранів телебачення і з трибуни парламенту про утиски російської мови. Я уважно слухаю. Я уважний слухач, хоч іноді мені потрібно чимало зусиль зосередитися. Це останнє в мене ще зі школи. Послухавши і занепокоївшись, я виходжу на львівську вулицю. Львів — місто на крайньому заході моєї України. У Росії, яка є в моїй Україні, побутує думка, нібито в ньому живуть оунівці та бандерівці. Чому вона так думає, коли сама багато років тому рапортувала, що оунівців і бандерівців винищено, сказати важко. Я йду до першого-ліпшого газетного кіоску — вчора 80% газет і журналів у ньому були російською мовою, сьогодні фіфті-фіфті. Газет — фіфті-фіфті, журналів не фіфті-фіфті. Журналів десь так 70/30, 70 — російською, 30 — українською. Гарні журнали — кольорові обкладинки, VIP-обличчя, VIP фігури дівчат. Фільми в кінотеатрах йдуть винятково російською. За даними результатів Всеукраїнського перепису населення 2001 р., у Львівській області, адміністративним центром якої є місто Львів, 95,3% мешканців рідною мовою вважають українську. У Києві все навпаки: 95/5. 95% преси — російською, 5% — українською. Фільми в кінотеатрах так само, як у Львові, йдуть винятково російською. За тим самим переписом, у Києві 82,2% городян — українці, з них 85,8% вважають рідною мовою українську. «Нелади», — каже моя іноземна приятелька, яка володіє бездоганною українською і займається статистикою, до продавчині газетного кіоску, дебелої пенсіонерки. «Натє вам вашего Ющенка!» — кидає та з- під прилавка газету. Вмикаю телевізор. Я маю 13 каналів — усі на хатній антені. Кабельне телебачення для мене задороге, щоб оплачувати неякісні послуги, та й пропозиція не влаштовує. Я мало дивлюся телебачення. Багато читаю книжок, багато сиджу перед комп’ютером, трошки буваю на природі, хоча насправді мені здається, що книжок читаю мало. Хай там як — вмикаю телевізор. На одному каналі Владімір Жиріновскій, на іншому — Константін Затулін. Слухаю, що скажуть. Кажуть те саме, що й попереднього разу, кілька тижнів тому, коли востаннє вмикав телевізор. Кажуть, що кажеться. Вимикаю. Через тиждень вмикаю знову. На одному каналі Константін Затулін, на іншому — Владімір Жиріновскій. На тому, де минулого разу був Владімір Жиріновскій, тепер Константін Затулін. На тому, на якому минулого разу був Константін Затулін, тепер Владімір Жиріновскій. Кажуть те, що й минулого разу. «Та що це таке? У вас що, в Росії нікого іншого немає?» — «А що вам не подобається? Владімір Вольфовіч Жиріновскій — заступник голови Державної думи Російської Федерації, член Парламентської Асамблеї Ради Європи. Константін Фьодоровіч Затулін — член комісії Держдуми Російської Федерації у спра вах СНД, зв’язків зі співвітчизниками, член Центральної політради партії «Единая Россия». Люди, як бачите, високо поставлені та шановані». У моїй Україні є Росія, яка охороняє українські маяки, і Чорноморський флот, який у моїй Україні охороняє Росію. У моїй Україні є Росія, яка час від часу цитує кілька рядків Шевченка або співає перший куплет української народної пісні. Це — зізнання в любові. Цим Росія, яка є в моїй Україні, хоче сказати, що любить мою Україну та сподівається на взаємність. У моїй Україні є, звісно, не лише Росія. Є й Україна, яка каже, що це Росія. Що це Росія не виплачує зарплати. Що це Росія розбила дороги. Що це Росія розкидає сміття й отруює довкілля. Що це Росія розбазарює бюджетні кошти і використовує їх не за призначенням. Що це Росія бере хабарі. Що це Росія вирубала Карпати. Що це Росія не купує українських книжок і не дублює українською фільмів. Що це Росія розвалила наші вагони і не купує нам нових. Що це Росія зруйнувала комунальне господарство. Що це Росія, коли ніхто не бачить, відбиває львівські балкони, щоб були не такі гарні, як у Петербурзі. За політичною метушнею забувається, що є справжня Росія і справжня Україна, інша Росія й інша Україна. Але чи це так? Либонь, то вигадка письменників, брехунів і фантастів. Чого тільки немає в моїй Україні!
