Цій темі був присвячений круглий стіл, що проходив у Національній академії державного управління при Президенті України.
На думку президента Національної академії державного управління Віри Нанівської, прихованими причинами політичної кризи в Україні є нереформований апарат державного управління, тобто незавершена трансформація тоталітарного суспільства. За роки незалежності в Україні стався перехід від однопартійної до багатопартійної політичної системи, відродилася приватна власність, сформувалися нові суспільні класи, але державна машина й система державної служби зовсім не змінилися з радянських часів, тобто на сьогодні процес дерадянізації лишається актуальним.
Непрофесійний підхід до реформи державного управління породжує проблеми, які виникають на всіх рівнях, між усіма нововведеннями та незміненою виконавчою владою. У результаті, впевнена Віра Теодорівна, ми маємо дві державні служби в Україні. Одна з них — на сторінках звітів, яка дотримується всіх принципів законності, верховенства права, гласності, публічності, де відбувається зростання професіоналізму державних службовців, удосконалюється контроль над корупцією, формується розвиток законодавства тощо. Друга існує в реальному вимірі, де є місце корупції без страху покарання й легітимно прийняті рішення можуть не виконуватися. Отже, в державних органах утворилася велика прірва між звітами та реальністю.
Пані Нанівська стверджує: незважаючи на те, що Україна пройшла довгий шлях, спрямований на розділення гілок влади, у виконавчій її частині демократичні роботи не проводилися. Навіть якщо вони й мали місце, то процес реформування виконавчої влади в Україні як єдиного інструменту політичної влади організовано неправильно з самого початку. Існуюча система апарату виконавчої гілки не вписується в нове конкурентне середовище, бо лишається радянським державним апаратом. «У демократичних країнах уряд перебуває у жорстких рамках регулювання і чітко знає, що йому можна робити, а що — ні», — підкреслила Віра Теодорівна. В Україні ж, навпаки, легітимізовані групи інтересів конкурують між собою за право доступу до суспільних ресурсів без будь-яких обмежень правилами або процедурами. Як наслідок, в умовах повної відсутності регулювання й обмеження лобіювання державний апарат потопає у корупції.
Слід зазначити, що нарівні з величезними проблемами у державній службі управління існує також і проблема реформування нормативно-правової бази Української держави. Саме про це і говорив доповідач: що українське законодавство не створює ризику для державного службовця бути покараним і нести відповідальність за скоєні порушення. На відміну від західного законодавства, яке виступає в ролі сокири, — жорстко і безкомпромісно. Таким чином, пріоритетами реформ повинні бути дії, спрямовані на системне завершення демократизації, тобто дерадянізацію законодавства й державних інститутів.
Існуюча система адміністрування та фінансування в апараті державного управління, переконана президент Національної академії, перетворює своїх працівників або на дурнів, або на злодіїв. Бо «якщо ти не крадеш, то ти дурень і нічого не робиш, а якщо ти змушений красти, тоді ти злодій». На підтвердження цих слів виступив голова Бучацької райдержадміністрації Тернопільської області Тарас Пастух, який сказав, що оклад голови районної адміністрації сьогодні становить 3100 грн., а начальника відділу — 1060 грн., при тому, що оклад було підвищено за рахунок премій і надбавок. Окрім цього, промовець навів парадоксальний приклад, коли на рівні Києва створюються ті чи інші додаткові інститути в апараті державного управління, які повинні виконувати певні функції, але ці інститути не мають своїх представників на місцях, натомість відповідальність покладається на вже існуючі відділи в адміністраціях.
Що ж робити? Необхідна радикальна реформа державного апарату, яка б реорганізувала уряд — ліквідувала непотрібні органи. Наприклад, пані Нанівська переконана, що ліквідації мають підлягати Головне управління державної служби України (250 державних службовців, 70 млн. грн. на рік), Міністерство економіки (700 держслужбовців, 277 млн. грн. на рік) і Міністерство промислової політики (858 млн. грн. на рік). Так, перше не виконує необхідних для уряду функцій, дублюючи Управління кадрового забезпечення і персонал секретаріату Кабінету Міністрів, не займається розробкою кадрової політики і політики підготовки й підвищення кваліфікації держслужбовців, не створює нових демократичних стандартів для громадян і політиків. Друге дублює секретаріат Кабінету Міністрів і функцію макроекономічного прогнозу Міністерства фінансів України, продовжує виконувати господарські функції замість розробки державної політики, не займається зв’язком торгівля — промисловість — наука. Третє не займається найважливішим — корпоративним управлінням.
Натомість пропонується створити Міністерство торгівлі та промисловості, яке займалося б реалізацією наукового потенціалу нації. На основі Казначейства необхідно створити Міністерство бюджету й державної служби; у свою чергу Міністерство фінансів перейменувати на Міністерство економіки та фінансів, яке б виконувало дві функції: макроекономічного прогнозу й економічної політики. Також пропонується створити захищені від тиску виконавчої влади інспекції для запобігання політичній та економічній корупції.
Слід зазначити, що розглянуті вище зміни стосуються лише виконавчої гілки влади, при цьому пропоновані новини поки що лишаються тільки на папері й не мають практичного значення, хоча дослідження в цьому напрямі ведуться постійно. І головне — хоч хто б проводив необхідні зміни держапарату, кращий час для них — сьогоднішня фінансова криза. Тому що саме зараз і бізнес, і влада відчувають потребу реформування існуючої влади, а громадяни у свою чергу відчувають наслідки фінансової кризи, незалежно від того, проводиться реформа чи ні. Як підкреслив Енвер Джемалядінов, заступник голови Республіканського комітету із земельних ресурсів Автономної Республіки Крим, в умовах фінансової кризи настає час перерозподілу капіталу, отже, стійкі бізнесмени зацікавлені у стабільному управлінні державою.
Підсумувала Віра Нанівська, яка вважає, що першими рушіями реформи апарату держуправління стануть бізнесмени, які зрозуміють, що ціна їхнього капіталу може бути в десятки разів вища лише за добре налагодженого механізму управління державою. Другими зацікавленими особами будуть «великі політики», які прагнуть влади з функціонуючим держуправлінням і потребують підтримки населення на виборах. Третім важливим рушієм реформ може стати громадськість, яка повинна розуміти, що демократія — це безперервний контроль за владою, це «війна» окремих організацій, людей, спроможних будь-що відірвати собі шматок. Таким чином, основні теоретичні плани реформи держапарату окреслені, справа лише за практиками.
