Нещодавно я сидів у компанії молодих людей. Симпатичних, доволі освідчених, сучасних в найсприятливішому значенні цього слова. Розмова наша, як це зазвичай і буває, перетікала з однієї теми на іншу. Вони були мені надзвичайно симпатичні, я ним, здається, теж. Спілкувалися ми більш-менш однією мовою, незважаючи на істотну різницю у віці. А тому і ця різниця в якийсь момент рішуче забулася. І ними, і мною. Але в якийсь момент — не пам’ятаю, в якому контексті, — я сказав, що добре пам’ятаю день смерті Сталіна. Що я пам’ятаю цей день дуже яскраво, хоча був зовсім малий — мені тільки-но виповнилося шість років. І тут виникла незручна, трохи здивована пауза. Я зрозумів її значення: ось сидить поряд з ними людина, хоча й немолода, але все таки їхній сучасник, і при цьому пам’ятає живих динозаврів.
Так, саме динозаврів. І справа давно вже не в самому Сталіні. Для декількох поколінь він давно вже оселився у загальному музейному підвалі, де порошаться меч Чингісхана, посох Івана Грозного, треуголка Бонапарта і хрущовська «кузькіна мать».
Сталін давно вже не реальний — з крові й плоті — персонаж історії, не її суб’єкт. «Сталін» — саме так, в лапках, — вже давно став темним, потаємним міфом, бабусиною казкою, заповітним символом барачно-слобідської «справедливості» й іншої сивушно-візантійської «величі». І все це, якими б новомодними «сенсами», «проектами» й шулерськими геополітичними пасами воно не прикривалося, все одно зводиться до старої, але надійної у своїй «останній прямоті» формули, до тієї самої, де «в тісноті та не в образі зате п’ятирічка в чотири роки і яку війну виграли ну і що з того що самі без штанів залишилися нам і так добре тому що жила б країна рідна і немає інших турбот і гагарін з білкою-стрілкою а у них там лише педики та бітли патлаті а у нас духовність і криголам ленін і по четвергах рибний день і сусіда за махінації посадили а ми живемо чесно тому що навіть красти як слід не навчилися а товариш сталін таких як ви між іншим болотяних засранців відразу б до стінки і сонце б назавжди засяяло над районом якби звичайно не зима дев’ять місяців і чорний дим та і хер з ним з димом отці-діди жили і ми проживемо і чурбани з лопатами тоді по кишлаках ховалися тому що фонтан дружба народів на сільськогосподарській виставці а весь світ нас боявся і лише ніс затискав тому що мудаки і це правильно і ми їм ще і не таке можемо влаштувати якщо товариш сталин артилеристам дасть наказ і досить блять годувати кавказ і ех раз та ще раз американець підарас».
Саме це все й укладається в коротке слово «сталін». І не треба дивуватися такій його вражаючій живучості. Це слово живуче рівно настільки, наскільки живуча приведена вище формула, яку можна за бажання подовжити до кількох товстих томів, а можна й стиснути до двох виразних слів, які викрикнув одного дня на всі телеекрани світу російський футболіст, запулившим м’яча в європейське віконце з бездуховною геранню.
А вона, ця формула, — так, живуча. Тому що вона цілісна, єдина і неділима, як чавунна гиря, прикована до ніг і без того малорухливої російській історії. І ця гиря надзвичайно живуча, навіть якщо вона до наших днів настільки «модернізувалася», що свій темно-сірий колгоспно-воєнно-промисловий колір змінила на вестернізоване джинсове забарвлення, отримала доступ до інтернету, навчилася користуватися китайськими паличками і з ходу відрізняти віскі від кальвадосу.
В наші дні книжкові магазини буквально кишать, неначе комуналки мого дитинства кишіли рудими прусаками, книгами про товариша Сталіна. Їх багато, і назви їх цілком однотипні.
Пишуть всі кому не ліньки. Товар, мабуть, ходовий — інакше не видавали б. Ринок все-таки. Який-неякий, але ринок.
Дуже багато авторів змальовують вождя у веселкових, щоб не сказати іскристих тонах. Справа, звичайно, не в тому, що ці автори такі вже зовсім уперті сталіністи. В більшості випадків цілком очевидно, що їм все одно. І логіка проста: з будь-якими викриттями та наругою вже жах як набридли, тому й товар цей якось не йде. Скільки ж, типу, можна? Досить вже. Тепер давайте-но ось так: стільки років носили коротке і в талію, а тепер настав час широкого і довгого.
Попит на «хорошого Сталіна» і справді великий. Тому що населенню потрібний позитивний герой на всі часи. Суворий, справедливий, у вусах, погонах і з ласкавим примруженням незбагненних очей. Такий, якого колись у ранньому дитинстві ти бачив вирізаним із старого «Вогника» на стіні у бабусиному селі, де ти проводив канікули. Щоб цей загадковий образ перемішувався в твоїй пам’яті із запахом парного молока і прілої соломи.
Деякі мислителі наших днів з різних «аналітичних центрів з боротьби з історією» полюбляють говорити про те, що час «об’єктивно» оцінити особистість і діяльність «кого слід», тому що, бачте, «наш народ» хочее може. Любить, значить, є за що.
Не можна сказати, що він й досі не помер. Помер, зрозуміло. Але так і не похований. І його скелет покоїться в казенній шафі з інвентарною биркою на дубових дверцятах, зловісно постукуючи сухими кістками при будь-якій спробі зрушити цю шафу з місця.
grani.ru, Росія
