Історія, безумовно, є частиною нинішнього життя. Та все ж, який вплив чинять події минулого на день сьогоднішній? «День» звернувся до експертів, кандидатів історичних наук Віктора Гусєва і Юрія Калінцева з такими запитаннями: 1. Наскільки доречний умовний спосіб, коли йдеться про аналіз історичних подій? 2. Що ви можете сказати про рівень історичної культури українських політиків, які дуже часто використовують публічно історичні метафори, аналогії, паралелі тощо?
1. Ще у давнину склалося уявлення про історію як учителя життя, чиї уроки дозволяють здобути мудрість, здатність орієнтуватися у стрімкому потоці суспільних подій. «Історія написана для того, — підкреслював німецький філософ Йоганн Гердер, — щоб після всього хаосу людина, нарешті довідалася, що щастя її роду базується не на випадковості, а на закладеному у ній природному законі: на розумі і справедливості».
Як і століття назад, світоглядні уявлення про значення історичних подій, що виробляються сьогодні, акумулюють конкретний досвід взаємозв’язку минулого і сьогодення. Вже з цієї констатації зрозуміло, що вживання умовного способу при аналізі і оцінці історичних подій видається нам недоречним.
Історія навчає, як не можна діяти. Вона застерігає бідами предків діяння їх нащадків. Та досвід історії, її уроки аж ніяк не кажуть про те, що, якщо ми робимо не так, як попередники, котрі помилялися, значить ми діємо правильно. Це було б так, якби у житті завжди було тільки два шляхи. Вибір за принципом: або — або. Однак навіть біля билинного каменя богатиреві пропонувалося більше варіантів для роздумів, для прийняття рішень.
Звідси ясно, що альтернативи в історії — це не тільки пізнавально цікава наукова проблема. Це й часто вузол напруження у суспільній свідомості. Тому треба не уникати їх розгляду, як це робилося недавно, а, навпаки, вчасно розкривати, намагатися зрозуміти, пізнати значення інваріантів. Бо сучасний науковий аналіз, не запізніле з’ясування людьми складних перипетій історії дуже важливі для сучасності, оскільки звернення до минулого — це завжди не тільки раціональне, а й емоційне.
І тут не можна під приводом необхідності пощадити самопочуття людини, груп людей, залишати складні історичні питання «каменем, що лежить на серці». Розуміння минулого і сьогодення, через яке б страждання воно не проходило, може «відбутися» тільки через знання, через звільнення від вантажу недоказаного, недодуманого, через усвідомлення безпредметності запитань, що формулюються, на зразок: а що б було, якби ...
2. Відповідь на поставлене запитання не може бути, на наш погляд, однозначною у визначенні цього рівня, бо грунтовні знання історичного минулого, на жаль, не є обов’язковими для сучасного політика. Спробуємо стисло обгрунтувати цю тезу.
Історія — це значною мірою хранителька духовних і етичних типів народу. Суттєва ж відмінність, а часто і протилежність державних і етичних цінностей очевидна, якщо мати на увазі принципову невідповідність «правил гри» політиків з етичними принципами. Політика — це мистецтво можливого у досягненні конкретних політичних (тобто тих, що стосуються влади, а не моралі) цілей. Етичні принципи — це вироблені багатовіковою людською практикою правила поведінки у суспільстві, що є концентрованим вираженням інстинкту самозбереження людського роду. Політика орієнтується на досягнення конкретних, часто тактичних, сьогоднішніх цілей і завдань. Мораль же піклується про виживання людей в історичній перспективі.
Звідси складність, суперечність, неоднозначність, багатоплановість історичного минулого, часто неприйнятна для політика, який не тільки не повинен сумніватися сам, але й покликаний і інших переконувати у слушності вибраного ним шляху. З іншого боку, він повинен уміти відмовлятися від істини і навіть справедливості на користь політичної доцільності. Інакше у нього нічого не вийде. Тому у публічних виступах політичних діячів використовуються лише ті факти і цитати, проводяться лише такі паралелі, приймаються до уваги лише ті явища (часто вирвані з загального контексту), які відповідають їх переконанням і можуть знадобитися в обгрунтуванні поставлених цілей.
Все сказане вище, на наш погляд, свідчить про глибоку життєву силу думки, висловлену ще у ХIХ столітті видатним російським вченим- істориком Василем Ключевським: «Політика має бути не більш і не менш ніж прикладною історією. Нині вона не більшe, ніж заперечення історії і не меншe, ніж її спотворення».
