Пам’ятаєте, був такий роман: «Три кольори часу» Анатолія Виноградова. Але ж тепер мало хто романи читає, усі сидять у Твітері, відлежуються на Фейсбуці, заплутавшись у соціальних мережах. Шкода, що інтернет не сприяє суспільному прогресові. У ньому викладають свої безглузді програми різноманітні монстри на кшталт Брейвіка, насильники-педофіли чи мисливці на ні в чому не винних таджиків. Усе ж у XIX і XX століттях усілякій шушвалі й покидькам було складніше виставити свою потворність і свої вади на загальний огляд. Дебілів жодне видавництво не друкувало б: вони прибутків не давали. Інтернет, за всього свого пізнавального значення, став чи то смітником, чи то пунктом здачі макулатури, тому що немає фейс-контролю та інтелект-контролю і ніхто не вимірює рівень. За радянських часів журнал «Проблеми миру і соціалізму» змушували передплачувати співробітників НДІ. Та тільки ніхто його не відкривав і ніхто додому не приносив, тому що навіть папір був жорсткий, не туалетний.
До того ж у наш інтернет поліз, підкоряючись загальній моді, офіціоз, проте сказати йому нічого. Слово — не найсильніший їхній бік, вони більш звикли долучатися до справи за допомогою наручників, кийків та в’язниць. Але ж роман «Три кольори часу» має до нас безпосередній стосунок. Частина пострадянського простору потонула одразу, навіть не намагаючись борсатися. Каменем пішли на дно, не роблячи спроб виплисти, Таджикистан, Узбекистан, Туркменія, Азербайджан, Казахстан (хоч і провів блискучі економічні реформи).
Ми з Білоруссю борсалися певний час. Білорусь потонула першою, затягнута на дно вусатим русалом — адже не назвеш Луку русалонькою. Дуже мало там було западенців, нащадків Кастуся Калиновського (таких, як Ірина Халіп, Володимир Некляєв чи Олександр Козулін), що піднімали зброю проти Російської Імперії у складі Речі Посполитої ще 1863 року. Як утекти від самодержавства і його поплічників: російського православ’я і охотнорядської народності? У Білорусі було дуже мало ресурсів, вона раніше від нас захлинулася ковтком свободи. Ще один потопельник.
Ми борсалися довше завдяки Єльцину, який хоч би нас каменями у воді не закидав. І все ж таки була нафтова й газова амортизація удару, коли сліпих радянських кошенят викинуло на простір річкової хвилі, на сувору милість свободи.
Але не стало Єльцина, і ми стали здобиччю першого-ліпшого Дракона, до того ж уціненого, б/у. Недовго мучилася старенька в чекістських досвідчених руках. Нині ми плавно опускаємося на дно, а «Лівий фронт», комуністи й нацисти — камінь на нашій гнучкій шиї, і так до червоноти натертої радянським ярмом. Нещодавно народ знову запитали, і він, щирий, відповів. Кого б ви підтримали 1917 року? 32% — червоних, 8% — білих, і 60% — нікого! Просто запитали б, чия влада в місті, — і приєдналися б. Ці самі 60% сиділи вдома 1991-го і 1993-го. Вони ж правильно піднімали руку на зборах в радянську епоху. Не «проти», звісно, а «за». Вони ж голосували за Путіна. Матрацовий електорат, амеби. Партія тих, хто поважає начальство будь-якого штибу. А 32% на 8% — тепер ви розумієте, чому ми програли і реформи, і громадянську війну?
Отже, два кольори часу у нас є: обидва білі. Один одразу, а другий викинув білий прапор у процесі, коли поборсався трохи. Місце зустрічі змінити було неможливо. Воно на дні. Чи ж вам не мокро, любі росіяни? Країни Балтії одразу пішли в політ, європейські й назавжди недоступні. Те, що вони лебеді, було зрозуміло від самого початку. А наша біда в тому, що не з кожного бридкого каченяти утворюється лебідь. Каченя може бути просто виродком. З роду в рід, від качки до селезня, за 70 з гаком років плюс путінська ера.
А ось Молдова має шанс. Дуже вже грубо їх потягли назад у зашморг, дуже нахабно відняли Придністров’я.
Грузія у великій небезпеці, але це не через звичку до рабства. Навпаки, через звичку до гордого беззаконня, гірської вольниці, бездержавного життя, абреків і абрагів з роману «Дата Туташхіа». Грузини — обранці свободи, що відбилися від персів і турків, нащадки Прометея (цю теорію пропонував Звіад Гамсахурдіа). Будь-яка держава їм видається тягарем. Спочатку вони скинули Звіада і втягнули країну в громадянську війну; потім скинули Шеварднадзе. Ті, хто пішов проти Михаїла Саакашвілі, чудового президента, йшли проти тяжкого тягаря сучасної цивілізації: закони, податки, чисті руки, ремінь пристебни, на червоне світло не можна, за 100 доларів хабара 9 років в’язниці. Закони сучасної європейської цивілізації натерли мозолі Грузії. Це кепсько. Вільна країна має вміти себе організовувати, захищати, годувати й одягати. Але рабство грузинам не властиве.
А Україна неоднорідна, вона не змінилася з XIV століття, вона не лише наша Україна, вона ще й окраїна Заходу, Польщі. Був батько Хміль, але був і батко Мазепа. Шляхетські вольності були притаманні і жадані для Червоної України (мається на увазі Червона Русь. — Ред.) і таємничої Галичини. У XIV столітті, коли проти Москви бився і гинув Великий Новгород, Марфа-Посадниця встигла послати по захист до київського князя, Михайла Олельковича, союзника Польщі. УПА і ОУН — це була українська молодь Заходу, приєднана 1939 року. Вона вижила, у Польщі голодомору не було, а на Сході був, бо він одразу 1919 року дістався Москві. Ось як ми в XX столітті підтримали поділ України на Східну й Західну. Могильною землею. До сибірських таборів українську молодь везли ешелонами. Читайте Євгенію Гінзбург і Олександра Солженіцина. Звідси і «Свобода», прихід якої до Ради так обурює деяких європейців. Коріння «Свободи» в тих часах, коли лунало гасло «Комуняку на гілляку». «Свобода», на додачу до «Батьківщини», принесе до парламенту сліпучу ненависть до радянської історії. Нічого страшного. Вони без кулемета. Але Партія регіонів і Путін у Кремлі вже пригнулися. Український Захід наступає на український Схід. Це нормальний процес. Так колись помер Третій рейх. Шкода, що західні війська зупинилися на Рейні, а не на Волзі і не добили Сталіна в його лігві. Отже, найошатніший колір нашого часу — це червоно-чорний, з тризубом, символікою ОУН і УПА.
grani.ru, 13.11.2012
