Якщо дикун одягається і розмовляє, як китаєць, то він китаєць.
Якщо китаєць одягається і розмовляє, як дикун, то він — дикун.
Останнім часом багато чуємо про виборчі технології — і «чисті», і «брудні», про іміджмейкерів, ньюсмейкерів і фахівців у царині PR. Що ж, про цей PR (від Public Relations, мистецтво контакту з електоральними масами) варто знати, варто удосконалювати і варто застосовувати його — кожне мистецтво маємо шанувати. Чого, одначе, треба уникати — за новими термінами не бачити старих проблем. Бо буквами P та R починається ще й латинське слово propaganda. А у нас, колишніх «будівничих комунізму», пропаганда сидить у печінках. У такому контексті пропоную ознайомитись із тезами, які я виписав із двох різних першоджерел.
1. «В сучасних умовах ідеологічна пропаганда оформилась в особливу сферу духовної діяльності; вона є системою організацій, засобів і методів ійдейно-психологічного впливу на маси».
2. «Наша пропаганда за змістом і формою повинна сприйматися широкими народними масами. Мистецтво полягає у тому, щоб не подрібнювати увагу мас, а завжди концентрувати її».
3. «Характерними рисами пропаганди є цілеспрямованість, диференційованість, безперервність дії, масовість».
4. «Ми працюватимемо над тим, щоб сформувати у молоді почуття відповідальності. Щоб долучити маси до ідеї національного відродження, ніякі соціальні негаразди не можуть вважатися завеликими».
5. «Розробляючи завдання політичної, економічної та ідеологічної роботи, партія визначає завдання і в області пропаганди, принципові позиції щодо її організаційних форм».
6. «Правильність пропаганди перевіряється лише її успіхом. Успіх всякої пропаганди визначає наполегливе, рівномірне і тривале застосування».
Тут чергуються тези, які я виписав (і переклав на українську) із нацистської катехизи «Майн кампф» А. Гітлера і «Философского энциклопедического словаря», який вийшов друком 1983 року під редакцією секретаря ЦК КПРС Л.Ф. Ільїчова. Прошу читачів угадати, де Гітлер, а де Ільїчов. Звичайно, їх легко розрізнити, якщо йдеться про конкретний зміст пропагандистських гасел. Якщо ж мова йде про загальні принципи організації пропаганди, ми й сьогодні можемо — не лякайтеся! — погодитись із більшістю цих тез. Пропаганда — це технологія. Пропаганда це сокира, якою можна і витесати хрест, і зарубати матір. За таких обставин є лише один арбітр між добром і злом — громадянин. Але ж у нас він несе на собі психологічне тавро тоталітарного режиму. І «він» — це «ми», бо ніхто того не позбувся повною мірою. Навіть ті, що не марширували з барабанами і не ходили на «ленінські суботники» (бо ментальність формується інертною атмосферою сім’ї та суспільства).
Для читачів, яких це цікавить, наведу джерела тез про організацію пропаганди: 1-ша, 3-тя і 5-та — секретар ЦК КПРС, 2-га, 4-та і 6-та — фюрер «третього рейху». Формально важелі впливу на маси можна поділити на три складники: 1) PR — реклама певної особи, 2) Пропаганда — реклама певної ідеології, 3) Зовні некерований інформаційний хаос, який має здатність до самоорганізації на комерційних засадах (приклад — численні радіостанції у діапазоні FM чи газети бульварного типу). Це — сумнозвісні «мас-медіа», які спричиняють головний біль у культурологів усього світу. Наші «мас-медіа» мають ту особливість, що до читачів і слухачів промовляють переважно мовою не свого народу.
ПЕРШИЙ ПОВЕРХ
Сьогодні найактивнішими учасниками політичних змагань в Україні є зрусифіковані елементи, які поняття «культура» розуміють лише як «російська культура», а про своє українство згадують, торгуючись з тіткою на базарі.
Не маю нічого проти російської культури; люблю Чехова і Блока, схиляю голову перед Толстим і Достоєвським. Але чи ж вони, класики, визначають інтелектуальний клімат у середовищі наших росіян і російськомовних українців? Якщо йдеться не про тонкий прошарок насправді культурних людей, а про російськомовний загал, то найвульгарніша «попса» є їх основною поживою. «Я тогда поняла, че те надо, но не дам я тебе че ты хошь». Не чули такого шановний читачу? Не повірю; принаймні весь Київ просякнутий таким непотребом — і, як з’ясувалося у зв’язку зі смертю Юрія Білозора, не вільний від того і Львів. Російська культура до того непричетна: йдеться про експансію маргінальної російськомовної дикості епохи Путіна і геноциду в Чечні. Наша проблема полягає у бракові відпорності таким впливам (хоча, якщо йдеться, власне, про «попсу», то її українські варіанти ніколи не опускаються до такого хамського рівня). Пишу про цю нещасну «попсу» виключно тому, що нею «харчується» молодь.
Апофеозом культурного здичавіння можна вважати фестиваль (чи збіговисько, чи шабаш) маргіналів, який цього літа відбувся поблизу Судака (акція «KaZантип»). Алкоголь, наркота і публічний секс — хіба ж це не пропаганда певного стилю життя і певної системи моральних цінностей? Хтось на цьому заробляє гроші, але йдеться насамперед про антиукраїнську ідеологічну диверсію. Зрозуміло, що така тусовка московського люмпена відбулася саме у Криму; чи можна уявити собі щось подібне у Галичині? Якщо комусь здається, що мова йде лише про «шалости молодых», прошу взяти до уваги дванадцять пунктів, у яких «шалуны» могли випорожнити кишковик — всі убиральні були пофарбовані у кольори українського прапору.
ДРУГИЙ ПОВЕРХ
Не варто посилатися лише на молодь. Мене шокувала «доросла» публіка, котра вшанувала ювілей однієї газети. Не зачіпає мене, що на її шпальтах бачимо гарно одягнених і гарно роздягнених жінок — такі газети є в усьому світі, а читати їх чи ні — справа особиста. Але ж, панове, таку кількість режисерів, поетів, футболістів, композиторів, музикантів і співаків, як на ювілеї цього тижневика, побачити можна нечасто. Чи варто говорити, про сумний рівень жартиків, котрими гості звеселяли один одного? Української мови на цій акції не було. І слава Богу, що не було! П’ять хвилин такого телевидовища ставлять під сумнів походження слова «Інтелігенція» від слова «інтелект».
Насправді йдеться про сутності засадничі: невід’ємною ознакою нашої доби є девальвація моралі, культури і освіти. Пошлюся на дослідження, проведені Інститутом соціології НАН України. Питання: «Чого вам не вистачає?». Відповіді: Державного захисту від зниження рівня життя 1-е місце Екологічної безпеки 2-е місце Керівників, здатних керувати державою 3-є місце Можливості гарно харчуватися 4-е місце Автомобіля 19-е місце Сучасних науково-технічних знань 32-е місце Політичних свобод 43-є місце
Це вже діагноз хвороби, виліковність якої є проблематичною. Суспільство, яке брак науково-технічних знань ставить на 32-е місце, не може перейматися проблемою політичних свобод — і ставить їх на 43 ємісце. Отже: на свій рахунок мусимо записати зросійщеного хама, котрий не цікавиться освітою, але сподівається, що держава його захистить, нагодує і влаштує йому автомобільчик. Щоб застерегтися від пересмикувань, наголошую: йдеться не про російську культуру взагалі і не про російську мову взагалі — йдеться про те, що сьогодні російськомовне етичне й естетичне дикунство загрожує нашому майбуттю. До речі, російська мова більшості наших росіян — а особливо тих, що називають себе «російськомовними» — є знущання над дійсно прекрасною літературною російською мовою; зростанню культури вона загрожує не менше, ніж відвертий плебейський суржик. Ті, хто домагається державної двомовності, насправді не знають жодної із двох мов.
Не можу, одначе, погодитися з такою тезою: «Гарячим залізом треба випікати з душі нашого народу російську мову. А може й англійську, німецьку, французьку, що стали нам рідніші своєї, і ми ще й горді з того» («Українське слово», №31, 2000 р.). Українська мова мені рідна і найрідніша, але не хочу і не буду випікати з душі ні російської (яку, сподіваюся, знаю добре), ні польської чи німецької (які я знаю гірше, ніж хотілося б). Мусимо бути присутніми в усьому світі — відтак мусимо знати мови, якими послуговується світ. Наша проблема не у російській мові як такій, а у тому, хто, де і за яких обставин по-російськи говорить. На міжнародному науковому форумі російська — це норма, а у Верховній Раді — дикість.
ТРЕТІЙ ПОВЕРХ
З великою приємністю я прочитав статтю Л. Качковського «Кесарева боротьба. Для чого, власне, потрібно об’єднання Церков в Україні?» («День» за 6.09.2000) і щиро позаздрив її авторові, котрий не бачить сенсу у вирішенні поточних міжконфесійних проблем в Україні, а дивиться у стратегічну глибочінь: «І замість того, щоб витрачати свій пасіонарний запал на далекі від духовного життя тимчасові і суто провінційні проблеми ще несформованого суспільства молодої незалежної держави, було б краще, якби православні священики зосередилися на духовних запитаннях своєї пастви. Сьогодні для Православ’я значно важливішими є проблеми сучасного богословського рівня та екуменічного руху».
Отже, пані та панове, мусимо позбутися «суто провінційних проблем» сьогодення і зосередитись на великій стратегії: «Інша проблема. Яка теж витікає з нових умов сучасного світу, пов’язана з об’єднанням усієї Християнської Ойкумени. Сприяти цьому — чи не більш гідне служіння Богові, ніж кесарева боротьба за єдину державну Церкву в Україні?».
Чи можна щось сказати проти «об’єднання цієї Християнської Ойкумени»? Ні, не можна (хоча варто усвідомлювати, що жоден читач цих рядків до того об’єднання не доживе). Але варто Л. Качковському нагадати такі прозаїчні речі, які проголосив у Одесі клірик храму св. Рівноапостольської Марії Магдалини о. Андрій: «Сейчас проводится дискуссия по поводу вот Украины и т.д. Так я вам скажу, что, исходя из церковной точки зрения, так вести дискуссии нет никаких оснований. Поскольку ничего украинского в истории церкви мы не замечаем: ни украинских святынь, ничего подобного. Может быть, лет через 200— 300 действительно создастся такое государство, которое можно было бы назвать этим именем. Но в современной истории ничего подобного сказать нельзя». Щоб усім усе було зрозуміло, о. Римко, викладач Одеської духовної семінарії, на зборах духовенства проголосив: «Только возрождение Российской империи спасет эту землю. Ведь Одесса и Украина в целом — составные части империи». Чи не хотів Л. Качковський з о. Андрієм і о. Римком обговорити свої погляди щодо об’єднання християнства? Боюся, що пастирі його не зрозуміють — їм не треба Ойкумена, їм треба імперія. І не будемо від цієї проблеми ховатися за кадилом і ладаном: різні православні конфесії в Україні поводять себе, як різні партії. Що, зрештою, є віддзеркаленням візантійської традиції цезаропанізму: самодержець автоматично вважається і ПАПОЮ (якщо хочете, і МАМОЮ) покірної пастви.
І мені, і вам, шановний читачу, не раз доводилося чути про те, що міжконфесійну ситуацію в Україні політизують сили, котрі перебувають поза Церквою, а віруючі до цього непричетні. Пишуть і говорять про це так, наче «віруючі» є якоюсь позасуспільною верствою, байдужою до всього, що відбувається за стінами храму. Варто, одначе, порівняти кількість голосів, поданих на парламентських виборах за КПУ (а на президентських за П. Симоненка), з кількістю «московських» єпархій у різних регіонах, щоб пересвідчитись у помилковості цієї тези. Свідомо чи ні, навмисне чи випадково, але сьогодні тов. Петро (Симоненко) і отець Володимир (Сабодан) трудяться на одній ниві, засіваючи її малоросійством. Предстоятель Російської Православної Церкви Алексій II у офіційному протоколі Москви стійко тримається на шостій позиції (не першій, але й не двадцятій). Тов. Зюганову таке і не сниться. Не ризикуючи помилитися, можемо прогнозувати подальше падіння авторитету КПУ і зростання політико-ідеологічної ролі церкви Московського патріархату у розхитуванні основ нашої державності.
І ще раз — про мову. Архієрей УПЦ МП Агафангел видав Указ про «відлучення від Святого Причастя» одного з підлеглих йому священиків за проповіді українською мовою. Нічого дивного — Московському Патріархатові потрібна не українська, а «хохлацько-малоросійська» церква — і він її має. Це, звичайно, не може вплинути на об’єднання Християнської Ойкумени — але вплине на наслідки нових парламентських і президентських виборів. Який піп, така його й молитва... Про антиукраїнську діяльність митрополита Агафангела вітчизняна преса вже повідомляла (див. наприклад, «Україна молода» за 8 вересня ц.р.). Вочевидь, саме за таку діяльність українська влада спромоглася нещодавно нагородити його державним орденом «За заслуги». Це вже, здається, четвертий поверх... Не уверх.
