Закінчення. Початок у № 167
УКРАЇНЦІ І РОСІЯНИ ПЕРЕД ТРИКОЛЬОРОВИМ ВИКЛИКОМ
У цій війні на ворожій стороні воюють чеченці, але ми називаємо їх кадировцями. Героїчною війною за незалежність чеченці заслужили на таку відмінність у термінології. Але у нас, українців і росіян, немає подібного досвіду. Охоплює тривога: не дай Боже, якщо почнеться розлом між двома національностями, які в сукупності становлять 95% громадян України. Існує й інший компонент цієї тривоги: сусідство України та Росії, переплетення сімей, близькість мови, релігійна єдність і багато іншого. Невже треба рвати все це? І, нарешті, не зникає третій компонент, який я бачу як дослідник природи радянського комунізму. Саме з нього слід почати цю тему.
Людина має дві характеристики, що не зливаються: національність і соціальне становище. Відповідно, громадяни однієї держави об’єднуються в єдине ціле як політична нація, якщо говорити про їхнє етнічне походження, і як громадянське суспільство, якщо йдеться про соціально-політичне обличчя такого співтовариства. Політична нація й громадянське суспільство — два виміри одного й того ж.
За комунізму громадянського суспільства не існувало. Адже воно є мережею економічно незалежних від держави громадських організацій з горизонтальними зв’язками між собою. Про яку незалежність можна говорити, коли держава поневолила суспільство? Про які горизонтальні зв’язки йдеться, якщо всі організації будувалися за принципом «демократичного централізму?» В.Леніну належить честь винаходу не раз уже згаданого терміну, але зміст його вичерпно виражений у російському прислів’ї: «Ти начальник — я дурень, я начальник — ти дурень». Перші незалежні від парткомів і КДБ організації з’явилися за М.Горбачова з виразною назвою — «неформальні».
Як же більшовики вирішували національне питання за відсутності громадянського суспільства? Зовсім просто: введенням поняття «Титульна нація», тобто етнонації, ім’ям якої називалася територіальна одиниця в політико-адміністративному діленні. Етнонацією № 1 були росіяни, № 2 — нації союзних республік, № 3 — автономних республік, № 4 — народності національних округів (ханти й мансі, наприклад), № 5 — національності поза власною територіальною одиницею, № 6 — національності без національно-територіальних одиниць у складі СРСР. У Голодомор репресувалися українці під № 2, а на українців під № 5 (у Москві, наприклад) влада не звертає уваги. Теоретично всі нації були рівні, але ця нумерація визначала й величину привілеїв, що надавалися конкретній етнонації, й ступінь небезпеки для держави, що походила від представника тієї чи іншої національності.
1991 р. український народ, визначений за Конституцією як «громадяни України всіх національностей», здобув суверенітет. Але радянське заполітизування етнічності не могло зникнути одразу. Процес «злипання» людей різного етнічного походження в єдину політичну націю відбувався досить тяжко. Тим паче що знайшлися сили, які прагнули отримати депутатські мандати під гаслами боротьби з українізацією або русифікацією. Тим паче що путінська Росія взяла на озброєння термін «співвітчизники», тобто негромадяни РФ з рідною російською мовою, і вела серед них, особливо в Донбасі, активну організаційну роботу.
Аби відбулася держава, що будується в ситуації війни, треба переслідувати усілякі фобії в національному питанні. І особливо берегти єдність українців, російськомовних українців і росіян. Трикольоровий виклик не має національного забарвлення, як не мав його й Червоний виклик. Наша війна — це війна демократії проти нового різновиду фашизму, що раптово винирнув з напівзабутого минулого.
ВІДПОВІДЬ ЗАХОДУ НА ТРИКОЛЬОРОВИЙ ВИКЛИК
Ми звикли до того, що історичний процес — це прогрес. Коли прогрес перетворюється на регрес, це викликає шок. Але шок минає, а на виклики історії треба відповідати.
Не думаю, що динаміка відносин між державою й суспільством у СРСР і в пострадянських країнах була невідома керівництву США. Думаю, проте, що якісний стрибок у діях Російської Федерації на міжнародній арені, що виразився в анексії Криму, став для всього Заходу несподіваним. Знайшовся керівник країни, який перевершив у територіальних претензіях Й.Сталіна. Як відомо, Сталін приєднався до Атлантичної хартії. 1 січня 1942 р. 26 країн, що воювали з гітлерівською Німеччиною, задекларували згоду з її принципами й підписалися під декларацією двома словами: Об’єднані Нації. Це словосполучення було використане в назві організації, що тепер стежить за дотриманням трьох принципів світопорядку.
Путін відновив у Російській Федерації політичну диктатуру в її найодіознішій формі — одноосібній. Він має право вето в Раді Безпеки ООН. І він же контролює другий у світі за потугою ракетно-ядерний потенціал. У відповідь на спроби керівників країн Заходу зупинити вторгнення в сусідню країну його телевізійний підголосок Дмитро Кисельов натякнув на можливість перетворення США на радіоактивний пил. У відповідь на спроби стримати проникнення російських військ на схід України координатор управління генеральних інспекторів міністерства оборони РФ генерал Юрій Якубов заявив 3 вересня агентству Інтерфакс про необхідність визначитися з головним противником країни в новій версії воєнної доктрини, а також чітко позначити умови для завдання превентивного удару російськими силами ядерного стримування. На думку генерала, недоліком воєнної доктрини, чинної з 2010 р., є відсутність вказівки на те, що «головний наш противник — це США і Північноатлантичний блок».
Справа не лише в Путіні та його підлеглих, а в політичній культурі всього радянського й пострадянського керівництва, що отримало в свої руки ядерну зброю. Можу навести разючий приклад. 1 липня 1962 р. в президії ЦК КПРС відбулася дискусія з берлінського питання. Остання пропозиція в протоколі звучала так: «Привчити населення, що атомна війна буде». (Президія ЦК КПРС. 1954—1964. Том 1. Чорнові протокольні записи засідань. Стенограми. — М., 2004. — С. 569.). Це не шантаж держав Заходу, якою була, наприклад, Карибська криза. Протоколи ЦК КПРС були документами найвищого рівня секретності. Тут холоднокровний розрахунок на перемогу за будь-яку ціну, навіть ціну загибелі більшої частини людства.
Ніхто не хоче воювати ні в Україні, ні на Заході. Навіть зомбовані російським телебаченням люди двічі подумають, чи хочуть росіяни війни. Радіоактивний пил дуже швидко поширюється всією планетою. Та й навіщо воювати в XXI столітті? Але знайшлася людина, впевнена, що воювати треба. І навіть якщо усунути її від влади, її може підібрати хтось інший, не менш небезпечний. Бо в Росії об’єктивно склалася економічна й політична ситуація, що породжує Трикольоровий виклик людству. Не менш небезпечний за Червоний виклик і споріднений з ним.
Підозрюю, що боязкі заяви керівних кіл США про постачання Україні нелетальної зброї маскують вельми серйозні, розраховані на роки й сотні мільярдів доларів плани створення надійних систем глобального захисту від ядерної зброї. Але нам від цього не легше. Американцям навіть вигідніше, якщо Росія поглине Україну цілком, тоді легше буде вибивати з бюджету шукані мільярди. Нікому й ніколи не хотілося воювати. Америка двічі вступала у світові війни лише тоді, коли її громадськість ставала готовою до такого рішення.
Звісно, ризик ядерної війни невеликий. Багато хто в США це розуміє і готовий допомогти Україні не лише оксимороном, що міститься у висловлюванні «нелетальна зброя». Багато хто, але не всі. На людей, які ухвалюють рішення, громадськість має чинити тиск.
Пригадується акція «Листя трави», коли до Конгресу США почали надходити десятки тисяч листів на підтримку створення комісії з розслідування українського голоду 1932—1933 рр. Кампанія увінчалася успіхом, комісія Джеймса Мейса була створена, й у грудні 1987 р. В.Щербицький під впливом неспростовних доказів визнав факт голоду, що замовчувався з 1933 р.
Від фонду Омеляна й Тетяни Антоновичів я отримав 2011 р. премію за свої дослідження Голодомору з грошовим еквівалентом в 10 тис. доларів США. Відкладав цю суму «на чорний день», але обійшовся без неї, коли цей день настав. Тому віддаю ці гроші на потреби української армії. Адже «чорний день» прийшов до моєї країни. Я відчуваю велике задоволення, що гроші української діаспори згодяться в цей буремний час.
І звертаюся з проханням до тих людей у діаспорі, яких знаю з 1990 р.: організуйте акцію, подібну до «Листя трави!» Допоможіть Україні!
* * *
Прем’єр-міністрові України А.П. Яценюку.
Шановний Арсенію Петровичу! Прошу Вас прийняти мій дарчий внесок у розмірі 10 тис. доларів США на потреби української армії.
