«Струси з себе рабський
дух і навчися більше
шанувати себе,
українська суспільносте,
коли хочеш жити по-людськи
і бути по-людськи шанована».
Читаю про це «мишаче шемрання» довкола присвоєння імені Василя Стуса Донецькому університету — і стає боляче до краю. Кого «не пущать»? Проти кого війну влаштували? В. Стус — це Лицар свободи, кращий представник нашого народу, як й інші сини Донеччини — Іван Світличний, Олекса Тихий, Іван Дзюба... Ними треба пишатися, у них треба вчитися любити Україну. Бо вони ставили оцю любов вище всіх благ у житті. Вони, якщо хочете, захистили честь української нації в планетарному масштабі тим, що явили взірець служіння своєму народові, високою планкою Правди і Честі.
Василь Стус із гіркотою й болем звертався до свого народу:
Народе мій, коли
тобі проститься
крик передсмертний
і тяжка сльоза
розстріляних, замучених,
забитих
по соловках, сибірах,
магаданах...
А ми сьогодні нічого не осмислили й продовжуємо грішити... То що виходить: «діячі» з Донецька не сприймають В. Стуса, а значить, і Україну? Ще один доказ до моїх переконань: серед величезної кількості політичних партій сьогодні фактично існують дві: проукраїнська й антиукраїнська. Бо «наполовину бути патріотом неможливо», як сказав колись В. Липинський. Врешті Стусові й не потрібне наше визнання й пошанування: він зайняв свою нішу в українській історії. Це більше потрібно нам, сучасним, щоб утверджувати незалежність України, беручи за ідеал таких людей — чистих і сильних Духом. Чи не бачимо, що в нашому суспільстві сьогодні панує саме духовна криза: розпуста, жадоба до збагачення будь-якою ціною, брехня, лицемірство?..
Пам’ятаю, як сурмили всі сурми на початку 1990-х років: «Оці діти, ровесники Незалежності України, вже виростуть справжніми патріотами!..» Але ж само собою нічого не буває! Треба щось вкладати в цих дітей. От і почали «вкладати»: ні мультфільмів українських, ні книг для підлітків, ні телепередачі про мову, ні порад батькам щодо виховання дітей... І виросли наші діти: розумні, меркантильні, з розмитими життєвими ідеалами, які й не дуже розуміють тих «диваків», що жертвували своїм життям заради України.
То що, й надалі бабратимемось у цій сірості й бідності (багатство матеріальне аж ніяк не замінить багатства духовного!)? В нашому суспільстві так укоренилося оте жалюгідне «Надо сначала накормить народ!», що ніяк люди (як кажуть, пересічні українці) не можуть зрозуміти, де тут зв’язок: духовність і добробут. Між тим І. Дзюба на IV Міжнародному конгресі україністів сказав: «Майбутнє України вирішуватиметься в сфері культури».
Думаю, що хтось не спить і працює добре, щоб ми не виходили зі стану малоросійства. Для цього й бузини насіяли повно, і сердючок розвели, і «шароварщину» критикуємо...
Не піддаваймося! Будьмо Українцями! Прислухаймося до Василя Стуса:
Тримай над головою свічку,
допоки стомиться рука, —
ціле життя.
