«День» продовжує полеміку на тему реформи вітчизняної політичної системи. Більшість експертів «Дня» не раз висловлювалися на його сторінках на користь пропорціональної виборчої системи як більш прогресивної, ніж мажоритарна та змішана. Однак, виявляється, є й інша думка: а навіщо, власне, нам структуризувати химери?
Коли думка ЦК КПУ раптом починає співпадати з думкою влади, якось стає ніяково. Занадто дивним виглядає збіг поглядів у принципових питаннях. У цьому випадку таким питанням є нова виборча система, підтримана більшістю депутатів.
ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ (ТЕОРІЯ)
Звичайно, коли говорять про пропорційне законодавство, висувають кілька стандартних тез, які повинні підтвердити або спростувати доцільність даної системи. На погляд автора, дані тези стосуються швидше області політичної теорії і вельми мало співвідносяться з українськими реаліями.
Головними перевагами пропорційної системи її апологети називають:
1) Те, що дана система сприяє більшій визначеності політичного вибору і отже, — партійно-політичної структуризації суспільства і парламенту. Більш структуризований парламент більш ефективний.
Насправді цей аргумент абсолютно химерний. З одного боку, навіщо нам насильно структурувати виборців? Це дуже нагадує схему радянських часів, коли всіх людей було чітко структуровано між КПРС та «громадськими організаціями».
А щодо «структуризації» парламенту, то помилковість установки видно з підсумків виборів-2002. Ідея партійної системи полягає в деперсоналізації ідеології й політичній позиції. А найкращий результат отримав блок, що, по суті, не має ані ідеології, ані політичної позиції, але вкрай персоналізований, як «колективний Ющенко».
2) Така система розвиває партії і підвищує рівень їхньої відповідальності.
Запитання. А чи треба нам їх розвивати? Ми звикли до того, що партія — обов’язковий інститут демократичного суспільства. XIX століття. Постіндустріальна партія — це зовсім не те, що існує в Україні. Це широкий громадський рух, об’єднаний на основі конкретних інтересів і програм. Нам ніщо не заважає розвивати такі рухи через їхніх кращих представників. На основі конкретних ідеологій і «вождів» створюються радикальні групки та тоталітарні секти. А специфіка таких структур у тому, що їхні рядові члени не несуть персональної відповідальності. «Не треба думати — з нами той, хто все за нас вирішить».
Серед недоліків пропорційної системи називають:
1) Нерозвиненість партійної системи в Україні, надлишок партій.
Відверто кажучи, ця проблема швидше психологічна, не кажучи вже про її очевидну тимчасовість. Навіть поверхневий аналіз результатів виборів 1998 і 2002 років дозволяє говорити про поступове формування ядра «ефективних партій». По суті, результати голосування за партії майже не змінилися, причому це стосується навіть блоків (крім НУ). Наприклад, за рідкісним винятком результати блоку «За ЄдУ», отримані в областях у 2002 році, співпадають із результатами, отриманими сумою складових блоку в 1998 році. Сильна різниця наявна в Донецькій області, але ми знаємо чому.
2) Проблема формування партійного списку. Оскільки список формують партії та блоки, то місце в ньому можна просто купити.
Тут ідеться про ту ж структурованість. До списку потрапляють люди, які не мають відношення до структури й ідеології партії, а це погано. Залишається тільки незрозумілим, чому, власне. З усіх інших точок зору, в одномандатному округу точно так само може пройти людина, яку виборці в очі не бачили, але яка їх купила. Причому, коштує округ анітрохи не дорожче, ніж місце в прохідній частині списку.
ПЕРЕВАГИ ТА НЕДОЛІКИ (РЕАЛЬНІ)
Із представленого вище списку прихильники «пропорціоналки» старанно виключають перевагу, яка, на мій погляд, є єдино реальною. А саме, така система дозволяє задовольнити побутовий соціологічний інтерес. На мій погляд, саме можливість з’ясувати на базі генеральної сукупності (тобто всіх громадян, які брали участь у голосуванні) популярність ідей і лідерів може виправдати використання цієї системи.
Щоб зрозуміти недоліки пропорційної системи, треба спробувати зрозуміти, що таке партія і що таке депутат ВР для пересічного українського виборця. Враховуючи, що цей виборець є сьогодні, і буде ще довгий час, істотою, скажімо так, небагатою в матеріальному, а часто і в духовному плані.
Для радянського громадянина партія була інститутом влади. Партія, що не має прямого відношення до влади, цього, вже пострадянського, громадянина не цікавить. Тим більше, що самі партії аж ніяк не послідовні в своєму прагненні бути корисними суспільству.
Чи часто йдуть люди до парткому, щоб отримати доступ до члена партії в органах влади? Ні. Так, є люди, які на засадах партійної активності намагаються здійснювати суспільно-корисну діяльність (наприклад, програма ПРП у Дніпропетровську зі сприяння створенню товариств власників житла). Однак, таких ще небагато. Частіше член партії на владній посаді партію ігнорує. Найбільш суцільною в цьому відношенні виступає роль КПУ, яка здійснює функцію швидше гуманітарну, послаблюючи психологічний тиск капіталістичного середовища на немолодих людей.
А депутат у наших умовах нерідко є останньою інстанцією, куди може звернутися людина за допомогою. Як юридичною, так і матеріальною. А останнє дуже важливе, оскільки допомога держави не може бути більш ніж юридичною (навіть якщо наслідки її надання цілком матеріальні). У наших умовах саме депутати є значущою частиною механізму перерозподілу прибутків. Депутати асфальтують дороги, дають газ і т.п. Але стосується це тільки тих депутатів, які чітко прив’язані до свого регіону і до своїх виборців. З погляду пересічного виборця, депутат-списковик — це людина, яка у його місті буває раз на пару років. І, звичайно, зовсім не для того, щоб поспілкуватися з електоратом.
Закономірне запитання, чи буде краще виборцям від того, що стане менше людей, до яких можна звернутися за допомогою? Чи буде краще місцевій владі, якщо буде ліквідовано такий простий шлях перерозподілу прибутків, як допомога своєму округу? Чи буде краще країні, якщо її регіони представлятимуть у парламенті партії, які представляють їхні інтереси настільки, настільки вони цікаві партіям? Чи не втратять таке представництво бідні в матеріальному й електоральному плані регіони? Адже в Україні є не тільки Київ, Галичина, Донбас і Придніпров’я, але й Крим, Закарпаття та Буковина…
Я вже не кажу про суто політичні наслідки введення нової системи. Так, наприклад, різко збільшиться наявність в парламенті представників безвідповідальної опозиції. А вони й сьогодні замість законодавчої роботи вважають за краще ночувати в будинку на Банківській. Знову ж, відбувається різка політизація країни та влади — всі боротимуться «за ідею», а як же конкретні виборці, регіони, галузі? Губернатори не зможуть манкірувати пропиханням списку «партії влади», мотивуючи це витратою адмінресурсу на мажоритарників. І т.д., і т.п., і т.ін.
НАВІЩО ЦЕ ЇМ?
Що ж об’єднує політиків? Правильно. Об’єднує їх бажання влади, за повної відсутності бажання нести відповідальність за реалізацію цієї влади.
Справді, сьогодні за невиконання передвиборних обіцянок треба виправдовуватися. Причому всім заважає парламент — і виконавчій владі, і самим депутатам. У парламенті 450 чоловік, у всіх різні погляди, ось і не вдається створити стійку більшість. «Винні» за такої схеми і самі депутати (а чому ви не можете об’єднатися?), і Президент (а чому ви їх не об’єднаєте?). А «пропорціоналка» з цього погляду більш вигідна, оскільки у всьому стають винні самі виборці. Якщо раніше розмови про це вважалися нецивілізованими, то нині О. Мороз та Ю. Тимошенко відкрито лають дніпропетровців за те, що вони висунули із своїх рядів Кучму і проголосували за представників «антинародного режиму». Те, що ці ж дніпропетровці висунули саму Тимошенко, а на виборах підтримали здебільшого КПУ, тільки підстава для нових обвинувачень.
Цікаво, що до комуністів і «антинародного режиму» тут примикають і ті ж сили, які у нас вважають європейськими і ліберальними, як, наприклад, «Наша Україна». І тут міркування ті ж самі. Навіщо, наприклад, ПРП чи ЛПУ думати про реалізацію якоїсь суспільно-корисної програми, якщо можна просто «в’їхати» у парламент на плечах якого-небудь «месії» чи, на крайній випадок, ліберальної ідеології.
Загалом, усе тут зрозуміло. Головною перевагою пропорційної системи, з погляду її апологетів, є те, що вона цілком знімає відповідальність за що-небудь, крім партійних інтересів, з політиків, та покладає її на виборців.
ЩО ТРЕБА НАМ?
А нам потрібна система, орієнтована на конкретні потреби українців, що забезпечує хоч би мінімальну відповідальність влади перед виборцями. Навіть при тому, що отримана схема може і не задовольняти чиїсь смаки стосовно естетики інституційного дизайну.
Мені уявляється абсолютно очевидним, що основним елементом тут повинна бути прив’язка (якщо хочете — «кріпосна») депутата до певної території, до реальних виборців. Найбільш очевидним способом такої прив’язки є система мажоритарна або змішана. Якщо дуже хочеться партійності депутатів, можна залишити право їх висунення тільки для політичних об’єднань, що, загалом, правильно.
Не хочеться очевидності? Можна ввести відповідні механізми персональної відповідальності до пропорційної системи. Наприклад, зобов’язати партії формувати списки за прозорою процедурою, де простежувалася б відповідальність кандидата за свою територію. У Німеччині, наприклад, цю прив’язку вирішено за допомогою голосування за земельні списки.
Можна і не змінювати пропорційну систему, але істотно змінити всю розстановку сил. Зокрема, суто пропорційний закон вимагає введення другої палати і посилення функцій обласних рад. При формуванні верхньої палати доцільно звернутися до чистої «мажоритарки», а у випадку з обласними і великими міськими радами доцільно звернутися до змішаної системи сучасного зразка. До речі, якщо вже ми прагнемо до розвитку партійної системи, то введення елементів пропорційності слід би починати з місцевого рівня, там, де інтереси партій найменше відірвані від інтересів виборців.
