Сьогодні, коли відлунали фанфари з приводу славної перемоги над Павлом Лазаренком, уже всім зрозуміло, що була вона пірровою. Майже з усіх поглядів, насамперед із морального, бо перемога цілого кагалу над однією людиною, навіть якщо це зроблено під благородними гаслами, залишає поганий присмак. І він стає особливо відчутним, коли не видно конкретних результатів перемоги. А їх немає. Мало того, те, що зовсім недавно здавалося досягненням, у недалекому майбутньому може виявитися своєю прямою протилежністю.
Почнімо з головного «фігуранта» — Павла Лазаренка. Він, звичайно, програв. Його таки витурили з країни, перервали доволі болісний для нього процес перетворення з тіньового «хазяїна» на публічного політика, який претендував на лідерство в безкомпромісній опозиції. Завдано Лазаренку й матеріальних збитків: підконтрольні йому структури, рятуючись від державного пресу, «лягли» під інших, доводиться платити адвокатам тощо.
Однак хоч як це дивно, але останні події навколо П.Лазаренка свідчать, що саме він незабаром може отримати найбільші дивіденди. Особливо коли його не видадуть США, які доклали чи ненайбільше зусиль, щоб на початку 1997 року створити з Лазаренка «головного корупціонера України» і на цій підставі домогтися його відставки.
Проблеми виникли сьогодні, коли Лазаренко заговорив про політичні переслідування на Батьківщині, про замах на його життя, про загрози родичам. Американці змушені до цього прислухатися та реагувати, бо хоч яким парадоксальним це видається, але якщо видадуть вони Лазаренка, то й громадській свідомості може бути завдано удару по найфундаментальнішому — по їхньому іміджу «оплоту демократії» і «захисника прав людини». А якщо Лазаренко залишиться в США, то це автоматично підтвердить його опозиційність і він для багатьох українців стане черговою «жертвою режиму». І цілком можливо, що депутатам у Верховній Раді, як і в «справі Звягільського», доведеться вибачатися перед екс-прем’єром.
Саме в цій перспективі — розшаркуватися, вибачаючись перед «несправедливо ображеним колегою», — суть поразки українського парламенту в «справі Лазаренка». Не все врахували, не в усьому розібралися, хтось дуже тиснув — ці аргументи нічого не будуть варті, якщо за кілька місяців (років?) Павло Іванович з’явиться в Києві на білому коні. До речі, саме такі кульбіти в діяльності парламенту тільки підривають довіру до нього, а разом із ним і до парламентаризму в цілому, що й дозволяє, наприклад, Президентові Л.Кучмі зневажливо говорити про депутатів і «стимулювати» їх у різні заборонені способи.
Однак ідеться не про це, а про те, що Лазаренко може-таки повернутися. І не тільки в ореолі «мученика-опозиціонера». Якщо чутки про його особисту фінансову могутність правдиві хоча б на 20%, то є всі підстави стверджувати, що його капітали ніде не зачеплять. Західні банки не такі дурні і не такі безкорисливі, як думають у Генпрокуратурі України, щоб розкривати таємниці багатомільйонних рахунків грошовитих клієнтів і віддавати їхні кошти навіть у руки держави. Банки міцно стоять на цьому принципі століттями, і вони не будуть від нього відступати тільки через те, що десь у якійсь країні президентські вибори. А не знайдуть достеменно підтверджених рахунків Лазаренка — як мильна бульбашка луснуть і звинувачення українських правоохоронців проти нього.
Навряд чи можуть святкувати перемогу й новоявлені союзники, завдяки яким і «завалили» Лазаренка, тобто президентське оточення і депутати-комуністі. Їхній союз проти Лазаренка виник суто ситуативно. Заради однієї спільної мети — усунути з політичної арени конкурентів: Павла Лазаренка і — що найголовніше — Олександра Мороза, який міг би надійно спертися на «громадiвські» капітали першого. Президентське оточення вже давно і традиційно боїться О.Мороза, як чорт ладану, а комуністам, особливо ортодоксам, соціалістичний екс-спікер не потрібний як єдиний кандидат у президенти від лівих сил. Їм сниться Петро Симоненко.
Проте вже найближчі події засвідчили: переможний союз не надовго. П.Симоненко, якому відверто, а тому смішно віддячили за Лазаренка званням «Політик року» і премією «Прометей-престиж», навіть не з’явився за «українським Оскаром». І це було ще й символом: скільки комуніста-ленінця не підгодовуй у президентській їдальні — він усе одно на весь Зимовий палац дивиться...
Та й узагалі союз між комуністами і кучмівцями в принципі неможливий. Вони — представники різних світоглядних систем. Л.Кучма будує хоч і дикий, але все-таки капіталізм, а комуністи — прихильники соціалізму, іншого суспільного ладу. «Білі кістки» цього союзу виперли негайно, майже відразу після переможного голосування щодо Лазаренка. Наступного дня один із лідерів комуністів Георгій Крючков публічно заявив, що, мовляв, для них «справа Лазаренка» — то лише показовий епізод, який свідчить, що корумпований весь режим Л.Кучми і що саме з режимом і треба боротися. Тож здаючи Лазаренка, комуністи тільки здобували ще один агітаційно-пропагандистський аргумент проти влади. І не більше. Л. Кучма їм — до лампочки, про що й засвідчила пропозиція депутата-комуніста Володимира Моїсеєнка — оголосити імпічмент Президентові. Давно вже відомо: що в Моїсеєнка на язиці, те в комуністів у голові.
Не кращий, щоправда, і другий союзник. Саме оточення Л.Кучми і досі робить усе, щоб на президентських виборах цього року розіграти російський сценарій «Голосуй або програєш!» Іншими словами, Л.Кучму хочуть виставити як «єдиного кандидата, здатного перемогти лівих, зупинити комуністичний реванш» тощо. А отже, на Банковій готуються до боротьби з комуністами і закликають до цього всіх бажаючих. Погодьтеся, такий обопільно «ввічливий» підхід один до одного — це не найкраща основа для тривалого союзництва, а тим більше для наступних спільних перемог.
І, нарешті, абсолютно мають рацію ті, хто стверджує, що не виграла в цій ситуації держава Україна. Тільки бездумні оптимісти можуть думати, що Україна після розбірок із Лазаренком позбулась іміджу корумпованої держави або стала привабливішою для іноземних партнерів.
Однак головна поразка України не лише в тому, що в ній мало що змінилося. Найстрашнішою може виявитися ситуація, коли і в майбутньому нічого не зміниться. І не тільки тому, що Л.Кучма знову може перемогти. Є й інші варіанти і передумови для того, щоб усе залишилося як є.
І в ситуації, коли найсильніші гравці на політичній арені знекровлюють один одного в безплідній боротьбі, саме час, як на мене, згадати відому китайську притчу про мавпу, яка злазить з дерева тільки для того, щоб добити знесилених у взаємній боротьбі двох левів. Іншими словами, в цій ситуації просто необхідно шукати того, хто ж найкраще може нею скористатися. Шукати того, кому вона вигідна, бо дає перспективу.
І ось тут у нашій розповіді і з’являється постать голови парламенту Олександра Ткаченка. До речі, він теж був нагороджений «Прометей-престижем» і теж по статуетку не прийшов. Схоже, йому теж відзнаки режиму ні до чого. Він і сам дивиться далі, і його теж бачать у новій ролі.
Як на мене, політичне майбутнє О. Ткаченка було визначене ще під час обрання його головою ВР. Ним він став теж завдяки ситуативному союзу між президентськими прихильниками і лівими. Для Банкової вже тоді було важливо: будь-хто, аби не Мороз і не лазаренківець. Тоді й зійшлися на компромісній постаті О.Ткаченка.
А сьогодні стає дедалі очевиднішим, що Ткаченко — це не тільки компромісна, а й перспективна постать, бо сила його — саме в цій компромісності, в тому, що він об’єктивно може задовольняти багатьох. Але головне — він може задовольнити основних суперників сучасної України — доморощених капіталістів і, звичайно, комуністів.
З одного боку, він — лівий політик, який любить колгоспи-радгоспи, планування, державне регулювання, не хоче бачити землю товаром і ненавидить будь-яку приватну власність, окрім своєї. Із другого боку — він сам таку власність уже має і зарекомендував себе як доволі успішний бізнесмен періоду Л.Кучми, що може плідно працювати і в «тіні», і на «світлі». Так само «дуалістичний» О.Ткаченко і в державницькому плані: він присягається на вірність незалежній Україні, і йому в цьому можна вірити, бо саме унезалежнення від московської еліти дало йому можливість посісти чільне місце в керівному політикумі держави. І водночас він закликає до тіснішої інтеграції в рамках СНД і на слов’янському просторі, бо це подобається його електоратові і союзникам, а тому й силоміць змушує колег-депутатів проголосувати за приєднання Верховної Ради до МПА СНД.
Про себе О.Ткаченко вже досить символічно зауважив, що він — «не перший, але й не другий». Над цією казуїстичною формулою варто було б замислитися тим, хто думає, що використав О.Ткаченка в своїй грі. І насамперед — Петрові Симоненку і, звичайно, Леонідові Кучмі, прихильники яких до того ж сваряться між собою.
Саме їм обом сьогодні ніхто в Україні не дасть гарантії політичної перспективи, якщо станеться так, що частина прагматично налаштованих комуністичних і кучминих «генералів», виходячи, звісно, з різних ідеологічних міркувань, поставлять у майбутній президентській гонці не на своїх одіозних господарів, а на «комуніста-капіталіста» О.Ткаченка. Сьогодні в Україні така ситуація, що багатьох зігрівають тільки надії, нехай і протилежні за змістом. Праві сподіваються, що можна продовжувати капіталістичні перетворення з новим керманичем. Ліві думають, що зміниться глава держави і можна буде з МВФ і Світовим банком говорити за принципом «чемодан — вокзал — Америка». Дарує надії О.Ткаченко і безпосередньо промислово-підприємницькій еліті. «Червоним директорам» — як людина, що веде мову про захист вітчизняного товаровиробника, про опору на власні сили, про підконтрольні державі реформування економіки і захист внутрішнього ринку від закордонного ширнепотребу. Бізнесмени — «нові українці» сподіваються на те, що Ткаченко вже не захоче жити на одну зарплату, а отже, не допустить націоналізації і після Кучминих хитань у різні боки, як розважливий консерватор, задля елементарного самозбереження все-таки виробить єдині правила гри для вітчизняного бізнесу. Коли немає нічого іншого, то, повторю, і надії — добре...
Сьогодні складається враження, що О.Ткаченко завжди був готовий грати свою гру, але не грав, бо йому не давали. Він пройшов майже всі щаблі парт-радянської і комуністичної кар’єри і скрізь зарекомендував себе як вольовий, владний лідер, який знає, чого хоче, а нестачу харизми чи неточне бачення шляхів досягнення мети цілком компенсує натиском і жорсткістю. Не слід забувати й те, що Ткаченко «свій хлопець», який повністю відповідає ментальним уявленням пересічного українця про «начальника»: мовляв, зірок із неба не хапає, але хазяйновитий і країну в унітаз не спустить.
І якщо глянути збоку на всі плюси і мінуси Ткаченка, то мимоволі спадає на думку, що десь колись усе це бачив і все це було кимось уже сказано. І що був уже в Україні політик, якого називали «хазяїном» і «бульдозером», який діяв за принципом «Якщо ворог не здається — його знищують». І що звали цього політика... Павло Іванович Лазаренко, з яким і довелося боротися всім політичним істеблішментом. Усе, коло замкнулося.
У цій ситуації залишається тільки розмірковувати: чи то всі не помічають пришестя «другого видання Лазаренка», тільки на 15 років старшого, чи це комусь вигідно. Наприклад, тій частині номенклатури, яка за ширмою виборів готує плавну передачу влади від структур Кучми структурам Ткаченка і для якої Ткаченко на відміну від Лазаренка — не вискочка, а плоть від плоті, знайомий і передбачуваний «брат по класу». І якщо це справді так, то справа Лазаренка — Кучми живе й перемагає. А чого після виборів в Україні буде більше — «ізоляціонізму» Лазаренка чи «відкритості економіки» Кучми — покаже майбутнє, коли до влади прийде Ткаченко. Проте, схоже, за такого розвитку подій на багато позитивних змін розраховувати не випадає, а отже, і перемогу Україні святкувати зарано.
А те, що голова парламенту ще не стартував у президентській гонці, пояснюється вродженою обережністю і чітким прорахунком, які цілком можна подати як законослухняність: мовляв, не поспішає поперед батька в пекло в непередбачений законами час. До того ж троянського коня, як відомо, не готують на очах у противника, це справа інтимна, її не роблять поспіхом. О.Ткаченко вже натякнув, що сам балотуватися не хоче, але якщо народ попросить, то йому він відмовити не зможе. І коли проаналізувати останні промови спікера, які він виголошує, сидячи з «гарантом Конституції» в одних президіях, то можна стверджувати, що це вже не «спічі ввічливості», а виважені і всебічні тези лідера, який прагне дивитися на розвиток держави комплексно. І чіткіше за Президента, який, як завжди, збивається або на погрози, або на нудне моралізаторство. І те і друге вже нікого не лякає, не вражає...
