З великим жалем прочитав статтю Анатолія Павленка «Плач Ярославни, або українська мова здатна себе самостійно захистити» («День» №100). Там багато правильних стверджень про нинішнє складне становище української мови в Україні. Але, як це часто буває у наших співвітчизників із претензією на інтелектуальність, із правильних посилань робляться докорінно неправильні висновки. Ось, приміром, такий: «Гаслами й примусами зробити українську мову єдиною і затребуваною в Україні неможливо». По-перше, навіщо єдиною? У сучасному світовому лінгвістичному Вавилоні це явно нереалістична мета. В Україні українська мова має бути не єдиною, але домінантною, панівною, основною. Звісно, це не робиться гаслами, але й вони важливі, коли за ними видно конкретні адміністративні зусилля. Надзвичайно характерним виступає цей панічний страх українських лібералів перед будь-яким примусом. Якщо вони хочуть жити без примусу, то повинні навчитися жити без держави. Щоправда, тоді функцію примусу візьмуть на себе окремі, до зубів озброєні індивіди, як, скажімо, це було у спонтанній державі великого антидержавника-анархіста Нестора Махна. Там Нестор Іванович вирішував спірні проблеми на місці, без бюрократії, але за допомогою «маузера» і спрощеної судової процедури, спрощеної вкрай. А будь-яка нормальна держава здійснює організований примус на користь суспільства або, принаймні, його більшості. Держава володіє потужним апаратом примусу. Вона, зокрема, примушує громадян сплачувати податки, виконувати закони, нести повинності і карає тих, хто цього робити не хоче. Зокрема, спонукає до використання державної мови. Ясна річ, у Франції людину, яка не вивчила французької мови, до в’язниці не запроторять, але на роботу не візьмуть, у політику не пустять, а в бюрократичній структурі її звернення іншою мовою проігнорують. А це і є примус. Ніхто не дозволить у французькому університеті впроваджувати іншу мову навчання, окрім французької. У США офіційно державної мови немає, оскільки формально в Конституції вона не прописана, лише останнім часом почали говорити про необхідність формалізації. Але спробуйте в США зробити кар’єру без англійської. Самі обставини є тут примусовими.
Специфіка ж України в тому, що упродовж 20 років у нас у мовній сфері не було ані найменшого примусу, а панувала така мила серцю пана Павленка добровільність. У нас можна отримати громадянство, не знаючи української мови, і можна стати головою уряду, не будучи спроможним зв’язати українською кількох слів. У сусідній Росії, яка постійно навчає нас демократії і прав людини, навіть таджик із кишлаку, щоб отримати мітлу і лопату для роботи в московському ЖЕКу, повинен скласти іспит із російської мови. Принаймні, російський закон цього вимагає. Отже, без примусу може бути лише те, що ми маємо: повна деградація державної мови і її капітуляція перед мовою сусідньої країни, що виступає знаряддям асиміляції і політичного тиску. Тим часом, саме поняття «державний» означає обов’язковий і, насамперед — для чиновників, політиків, публічних людей. У держапараті взагалі жодних умовлянь бути не повинно, тільки жорсткий примус, як в армії, де командир не повинен нікого вмовляти, а лише давати команди.
На превеликий жаль, ні Кравчук, ні Кучма, ні Ющенко (про нинішнього й не говорю) не проводили ніякої осудної і послідовної державної мовної політики. Її просто не було. У нас і нині немає жодного державного органу, який відповідав би за українську мову в її конституційному статусі. А щодо добровільності, то гарантую панові Павленку, що якщо КаКа (закон Колесніченка-Ківалова) переможе, то ми стикнемося з доволі брутальним адміністративним примусом до російськомовності. Ситуація проста — або в українській державі жорстко вимагатимуть знання української мови, або іншої. Хто не хоче законно і справедливо примушувати, сам буде незаконно і несправедливо змушений. Якщо не хочеш бути молотом, неминуче станеш ковадлом. Вимога щодо жителя Російської Федерації володіти українською мовою є антизаконною і несправедливою. Але подібна вимога щодо громадянина України — абсолютно природна і правомірна.
У тих, хто почне втілювати в життя закон Ківалова-Колесніченка, жодних докорів сумління щодо примусу, як у Анатолія Павленка, не буде. Держава, якщо вона життєздатна і виражає інтереси своєї нації, якщо вона не приречена на загибель, є жорсткою структурою, а не тим малоросійським «киселем», одним з апологетів якого виступає мій шанований опонент. Цікаво, що сам Анатолій Павленко в позитивних тонах описує мовний примус у сусідній Польщі і навіть якоюсь мірою до цього закликає, але вражаючим чином поєднує цей дискурс із загальноліберальним неприйняттям цього самого примусу...
Але понад усе вражає відважний і безвідповідальний заклик опонента перевести українську мову з кирилиці на латинську графіку. А не завадило б подумати про національно-культурні й історичні наслідки... Отже, пишемо по-українськи латинськими літерами. Прекрасно. Оригінально. Круто. Але вся культурна спадщина Київської Русі, козачої України, ХІХ і ХХ ст. одразу ж виявиться не нашою. Ну, ми ж усі прекрасно розуміємо, кому вона відійде.
«Слово про Закон і Благодать» митрополита Іларіона, «Повчання дітям» Володимира Мономаха, «Слово о полку Ігоревім» і безліч інших текстів давньої української літератури, література Острозько-Могилянського періоду, козачі літописи тощо написані кирилицею. Виникне негайне запитання: а який стосунок до всього цього має народ, який нині живе в Україні, але пише латиницею? Латинізація української мови стане ренесансом концепції російського історика Михайла Погодіна, який стверджував, що в древньому Києві жили великороси, але під тиском степових племен змушені були піти на північний схід, а в спорожнілий Київ спустилися з Карпатських гір «хитрі малороси».
Кирилиця — це більш ніж 1000 років нашої культури й історії. Це наше, а не щось штучно нав’язане. Галичина в ХІХ ст. витримала цілу «азбучну війну» за збереження кирилиці. Відмовлятися від неї лише тому, що на Заході користуються латиницею — недалекоглядно і безглуздо. Кирилиця — надзвичайно важлива частина нашої ментальності, нашої віри і культури, нашої традиції і самобутності. Власне, це частина нашого національного «Я».
У ХІХ ст. Маркс і Енгельс вважали чехів дивним уламком слов’янства в німецькому морі і настійно радили їм германізуватися, повністю перейти на німецьку мову, відмовившись від безперспективно-екзотичної чеської. Чехи проявили вражаючу впертість і глухоту щодо тодішньої лінгвістичної моди Центральної Європи (повна гегемонія німецької мови). Це врятувало їх як народ. А послухайся вони класиків — і не було б сьогодні ніяких чехів.
Так, є народи, які змінюють свою писемність, виходячи з якихось спеціальних міркувань. Але ми не повинні бігти за ними стрімголов.
А.Павленко заздрить узбекам, туркменам та іншим народам, які латинізували свої мови. Ну, якщо узбеки щасливі з латиницею, якщо завдяки їй Узбекистан став оазисом демократії і прогресу, то порадіймо за цю країну, як і за безліч африканських країн (майже всі, за винятком Півночі Африки та деяких на Сході), де теж латиниця. Щоправда, там особливих успіхів не видно... Тому що можна одягти європейський костюм, але при цьому залишатись абсолютно чужим Європі. А.Павленко переконаний, що варто нам узяти алфавіт успішних європейських націй, як ми самі станемо успішними європейцями. Це первісна логіка, коли з’їдали печінку вбитого сміливця з чужого племені, аби самим стати такими ж безстрашними, як він. Печінку з’їсти можна, але переселення духу це дійство не гарантує. Не в кирилиці причина наших лих. І не в латиниці щастя... Японці, китайці, араби Перської Затоки, південні корейці досягають успіху без латиниці. І є десятки націй із цією самою латиницею серед тих, хто бідує. А.Павленко часто суперечить сам собі. Наприклад, співає гімн мовній політиці Ізраїлю. Так, ізраїльтяни здійснили культурний подвиг, повноцінно відродивши мертву мову. Але, всупереч А.Павленку, не перевели її на латиницю, зберігши древню іудейську графіку, надзвичайно, між іншим, архаїчну й складну. Чимало наших земляків, які переїхали до Ізраїлю на постійне проживання, відчули всю цю складність на власній шкурі. І що ж? Ізраїль є однією з найбільш технологічно розвинених країн світу з неабиякою питомою вагою найбільш модерних високих технологій — «хай-тек» — у структурі економіки. А за А.Павленком, вони там без латиниці повинні були б зовсім здичавіти...
Не відмовляються від своєї писемності грузини й вірмени, не відмовляються греки, а Греція, між іншим — колиска європейської цивілізації... Погані у греків справи з економікою? А хіба в Португалії й Іспанії з їхньою латиницею вони йдуть набагато краще?
Але є в тексті опонента і просто, на моє переконання, шкідливі й небезпечні заклики. Скажімо, «не треба захищати українську мову — вона сама себе захистить». Ніде і ніколи мови не захищали себе самі. Завжди і скрізь їх захищали люди, для яких вони були дорогими. А заклик «не треба» означає відмову від боротьби — нехай, мовляв, українська сама за себе побореться, а ми посидимо в тиші й комфорті, склавши руки на пузі і солодко мріючи про загальне благо, яке досягається «без примусу». Це типовий малоросійський ескапізм, втеча від проблем. Але від проблем не можна втекти, бо тоді вони починають множитися в геометричній прогресії. Проблеми можна тільки вирішувати й долати. І тут ми не зможемо обдурити історію, пройти її школу за полегшеною, адаптованою до нас програмою. Не вийде мати свою державу, ні з ким не посварившись, не побивши горщики, нікому не наступивши на хвоста і не зазнавши жодних жертв. Не вийде під час зливи пройти між крапельками і залишитися сухим. Із цією золотою українською мрією час розпрощатися. Непротивлення антиукраїнській діяльності і відмова від боротьби за українську мову, прагнення сховатися від реального і неминучого протистояння в латинізації (можна ще безліч фантастичних рецептів вигадати) — все це елементи малоросійського світобачення, що забезпечило Україні століття підневільного існування. Може, вже досить?
Р.S. А негативні національно-культурні і політичні наслідки латинізації української мови у багато разів перевищать можливу користь від цієї авантюрної акції. І не слід звалювати на кирилицю «провину» за дискомфорт, що його переживає пан Павленко на Заході, треба просто володіти іноземними мовами, хоча б англійською, а кирилиця тут ні до чого.
