«Жертвуйте на «Союз меча та орала», — зазивав на початку XX століття знаменитий аферист. «Здайте 20 копійок до Товариства тверезості і пийте на здоров’я», — хитрував профспілковий діяч наприкінці радянської доби. Наші сучасники порівняно нещодавно винайшли геніальний спосіб фінансування виборчих кампаній — так звані добродійні фонди, куди бізнесмени (більш або менш добровільно) несли гроші. У результаті там акумулювалися кошти, порівнювані, за словами одного з нинішніх міністрів, з бюджетом регіону.
Здавалося б, тим самим саме поняття «добродійності» дискредитовано в нашій країні надовго, якщо не назавжди. Сьогодні великий бізнес прокидається ночами від думок про реприватизацію, середній і дрібний у шоці від ревальвації гривні, парканів на кордонах і змін у податковому законодавстві.
Не сприяють роздумам підприємців «про вічне» й майбутні зміни до Конституції, зокрема перехід на суто пропорційну виборчу систему. До парламенту по «мажоритарці» тепер не проскочиш, а власну партію створювати — невигідно, та й гарантій ніяких.
Бізнес внаслідок торішніх виборів зрозумів неефективність безпосереднього підкупу влади. Де зараз ті «великі та жахливі» олігархи, які вважали, що в їхній кишені своя парламентська фракція, міністр, а то й, чого на світі не буває, Президент? «Иных уж нет…»
Що залишилося робити тим, хто не може чи не хоче дозволити собі раптово вирушити у відрядження до однієї з тих країн, з якою Україна не має договору про видачу злочинців, які розшукуються? Прокладати стежини з мішками грошей до представників нової влади — означає наражати себе на небезпеку натрапити на незвично чесного чиновника. Витрачати гроші на самопіар? Дорого, довго й ефект прорахувати заздалегідь неможливо. Намагатися з владою товаришувати? Треба вигадати собі гідне хобі — не можуть же всі як один збирати трипільські артефакти, кататися на лижах або відбудовувати Хортицю. Та й бджоли кусаються…
Не треба винаходити велосипед. З владою треба домовлятися, для початку — хоча б говорити однією мовою. Або використати для цього переекладачів. Чого хоче влада? Продовжити своє перебування біля стерна, а значить — треба почути виборця, який потім дружно піде до прозорих урн. Треба пояснити цьому ж виборцю, що влада все робить правильно та в його, виборця, інтересах. Чого хоче від влади бізнес? Державних рішень для своєї нормальної роботи. Спроби безпосередніх переговорів бізнесу та влади можливі, але здатні викликати корупцію.
У всьому світі для ілюстрування суспільних відносин використовують схему трикутника з вершинами «Влада», «Бізнес» і «Недержавні організації». За даними Міністерства юстиції, в Україні зареєстровано понад 10 тисяч громадських організацій, з них майже дві тисячі — всеукраїнських і міжнародних. Підрахувати кількість громадян, які в них працюють, практично неможливо. Що можливо — так це зрозуміти, що люди це ініціативні, активні, переважно недурні і, безумовно, впливові. Хоча б з погляду політичних процесів. Серед НДО — аналітичні центри, медіа-холдинги, моніторингові організації, мобілізаційні ініціативи, регіональні об’єднання. В Україні, проте, як і скрізь, спеціалізацій громадських організацій нескінченно багато. Наші колеги беруть участь в екологічних, культурних, освітніх програмах, борються зі СНІДом, досліджують економічні процеси, працюють замість профспілок, репрезентують національні та релігійні меншини тощо.
Протягом усіх років незалежності країни левова частка фінансування українських організацій «третього сектора» відбувалася з-за кордону. До речі, це давало привід комуністам у Верховній Раді і тим, хто співчуває їм, говорити про західне фінансування виборчих процесів (і навіть створювати комісії для перевірки власних домислів). Саме такі джерела фінансування мали як мінімум дві причини появи — відсутність готовності українського бізнесу давати гроші «незрозуміло кому» і давні традиції добродійності на Заході. Про коріння небажання вітчизняних багатих людей поділитися — дивіться на початку тексту. Для цивілізованих же країн бізнесмен, який не жертвує частину свого прибутку на суспільно значущі програми, — нонсенс, часто підозрілий. Серед відомих філантропів — Джордж Сорос, Білл Гейтс і персони королівської крові. Обсяги допомоги в світі вимірюються мільярдами доларів, на гроші благодійників функціонують наукові центри, галузі економіки й цілі країни. Премія від багатія Нобеля — не тільки найпрестижніша у світовій науці, але й «найважча» в грошовому обчисленні.
До фінансування вітчизняного «третього сектора» Заходом в нашій країні швидко звикли. Багатьох українських громадських діячів віра в те, що «закордон їм допоможе», просто розбестила. Написати гарний проект, а потім — не гірший звіт про здійснену роботу і використання коштів значно простіше, ніж власне працювати. Зовсім не випадково з’явився навіть спеціальний термін для такої практики — «грантоїдство».
Але все ж більшість громадських організацій зайняті реальною роботою і є серйозними гравцями у своїх галузях. І саме вони, на моє глибоке переконання, крім існуючих функцій, можуть стати своєрідними провідниками, перекладачами між владою і бізнесом в сучасних умовах. Адже за кожною НДО — інтереси тієї або іншої суспільної групи, адже саме громадські організації мають неоціненний досвід правового лобіювання потрібних «громаді» законопроектів, адже ми вміємо працювати з представниками влади пліч-о-пліч і її, владу, переконувати.
Громадські організації можуть швидко навчити вітчизняний бізнес ставити «третьому сектору» завдання, контролювати їхнє виконання і впроваджувати результати. Ми перекладемо на мову державних рішень ідеї людей, що зуміли побудувати власне виробництво та сімейні фінанси. Зрештою, є речі, на які просто не личить просити гроші у Заходу, наприклад, на євроінтеграцію.
Справа за малим — готовністю з боку бізнесу системно фінансувати програми конкретних громадських організацій. Українські НДО до співпраці готові.
