У 2001 році з невеликим інтервалом відзначаються дві круглі дати, що кардинально вплинули на долю не тільки Російської імперії, але й на хід всієї світової історії. 140 років тому, 19 лютого 1861 року (за старим стилем) російський імператор Олександр II (1818 — 1881) підписав Маніфест і «Загальне положення про селян, звільнених від кріпацтва». А через 20 років, 1 березня 1881 року цар-реформатор був убитий народовольцями після ретельно спланованого замаху.
Олександр II вступив на престол в 37 років. Російська імперія була принижена — епоха гучних перемог початку XIX століття завершилася ганебною поразкою в Кримській війні. Реформи, корінні перетворення були необхідні цій країні-фантому як повітря. Олександр II ясно усвідомив, що «краще почати знищувати кріпацтво зверху, ніж дочекатися того часу, коли воно почне знищуватися само собою знизу» . Противників на шляху реформ, а їх на рахунку вінценосця, крім Великої реформи, чимало — університетська (1863 р.), земська і судова (1864 р.), цензури (1865 р.), міська (1870 р.) і військова (1874 р.), було доволі.
З одного боку, революціонери не хотіли та й не могли хотіти ліберальних реформ, тому що вони передбачали поступальний рух країни до державної зрілості і давали мало шансів для втілення революційних ідей на практиці. Цей висновок не мав права на існування в радянську епоху, і зрозуміло чому. З іншого боку, в середовищі поміщиків реформи (і звичайно ж, звільнення селян) не могли отримати відгуку. Тим більше що переважна кількість чиновників, в основному дворян, постійно противилася ліберальним перетворенням.
Олександр II так і не наважився пожертвувати інтересами дворянства — станового хребта самодержавства — і реформа зрештою нікого не влаштувала. Поміщики позбулися джерел прибутку, звичних і, здавалося, непорушних. Селяни також вважали себе обдуреними і пограбованими, бачачи у викупних платежах і урізуванні їх земельних наділів явну дискримінацію. На тих землях України, що входили до складу Російської імперії, з березня 1861 р. протягом майже півтора року відбувалися масові заворушення селян — в Ніжинському, Новограді-Волинському, Валковському, Борзнянському повітах, у районі Корсуня і на Поділлі. У Бердичівському повіті повстали селяни сіл Катюжанка, Малий Чорнятин, Курава. Війська нещадно придушували заворушення — сотні людей були відправлені на каторгу.
Великий французький вчений-історик Алексіс де Токвіль у своїй книзі «Старий режим і революція» тонко і точно відзначив вразливість провідників реформ: «... Досвід вчить, що для поганого правління найбільш небезпечним є час, коли воно починає покращуватися. Саме тоді, скільки б не усувати зловживання, залишені уявляються важкими: зла поменшало, але чутливість до нього зросла. Феодалізм в період свого розквіту ніколи не викликав у французів такої ненависті, як напередодні свого зникнення» . Як зазначає російський історик Михайло Геллер, «.. реформи завжди здаються недостатніми сучасникам і на відміну від революції вони змінюють структуру держави і суспільства поступово» .
Але незважаючи на всі свої численні недоліки, Велика реформа принесла волю і статус громадян 22,5 млн. кріпосних селян (на території Російської імперії — 350 тис. миль — проживало майже 70 млн.чоловік). Багато в чому завдяки зусиллям ліберальних чиновників і суспільних діячів (Мілютін, Семенов- Тян-Шанський, Самарін) вона поклала початок розвитку капіталістичних відносин і в сільському господарстві, і в промисловості.
Знищення кріпацтва стало початком цілої низки реформ, що охопили всі сфери життєдіяльності Російської імперії. Як не парадоксально, але перший замах на царя (постріл Дмитра Каракозова пролунав 4 квітня 1866 року) став вироком йому, але не за недостатню дієвість або половинчатість перетворень, а саме за політику реформ. Звільнення селян було головною завадою революційному руху народників, який мав дуже багато спільного з анархізмом. Микола Ішутін, Сергій Нечаєв, Петро Ткачов, Софія Перовська — ось плеяда лідерів-народників. Якими ж послідовними у виконанні своїх ідей на ділі вони були! Так, Нечаєв, лідер екстремістського крила народників, в журналі «Народна розправа» в 1869 році викладає цілі народників і засоби для їх досягнення тоном, що викликає і зараз здригання: «... Ми вбережемо його (тобто царя) для страти болісної... Для початку загального народного повстання нам необхідно винищити цілу орду грабіжників скарбниці, підлих царських улесників, народних тиранів» . Елементи конспірації народників, їх методи дуже скоро перейняли їх більш вдалі учні — більшовики. Ткачов зазначав, що «народ ніколи не зможе сам себе врятувати», і тому необхідна партія «революційної меншості», яка і встановить диктатуру, при цьому винищивши всіх, хто «заважає щастю» . Чи не правда своєрідне, некрофільське розуміння щастя через нагромадження трупів своїх ворогів? Адже попередниками руху народників були Віссаріон Белінський і Микола Чернишевський!
Замах на царя і цілеспрямоване «полювання» на нього, викликали в Росії підйом патріотичних настроїв, паралельно велося і небезуспішне «полювання» на революціонерів. Була розгромлена більшість організацій народників, головним інструментом яких став масовий терор.
Розпочате ще на початку 70- х років XIX століття «ходіння в народ» різночинців, «що надихнулися соціалістичними ідеями», що закликали «темних» селян до бунту, до непокори владi, завершилося повною невдачею. Селяни бачили в молодих революціонерах лише бунтарів і... видавали їх владі.
У серпні 1879 року була створена таємна революційна організація «Народна воля» (розкол «Землі і волі», розчарованої результатами своєї діяльності, призвів до створення марксистської партії «Чорний переділ» пiд керiвництвом Георгія Плєханова) на чолі з С. Перовською, Андрієм Желябовим і Олександром Михайловим. Усі «засоби були гарні» для виконання вироку цареві — вибух залізничного шляху, по якому повинен пройти поїзд з Олександром II, підкоп під вулицю, де проїжджає його карета. І нарешті, сумнозвісний вибух в Зимовому палаці, організований робочим Степаном Халтуріним (загинули й були пораненi 67 ні в чому не винних солдат варти). Було здійснено 8 (!) замахів на царя. Але народовольці, які втратили вже, здавалося, останню надію, що були послаблені арештами, зуміли, завдяки залізній волі дочки губернатора Софії Перовської організувати 1 березня 1881 року замах, що став фатальним для Олександра II.
Бомба, кинута Ігнатієм Гриневицьким, незважаючи на те, що народовольці були незабаром остаточно розгромлені, стала їхньою перемогою, і перемогою реакції. Був убитий не тільки цар, але й знищені паростки нових реформ. Саме 1 березня 1881 року Олександр II повинен був підписати вже схвалену ним програму Михайла Лоріс- Мелікова, міністра внутрішніх справ, ліберала, прихильника конституційної монархії. Доповідна записка включила дві основні тези: створення підготовчих комісій для розробки реформи Державної Ради і залучення до роботи Загальної комісії, крім «посадових осіб урядових відомств», також представників земств і гласних міських дум. Хоч в документі, поданому Лоріс-Меліковим, жодного разу не було згадане слово «конституція», ставало очевидним, що це були перші паростки саме конституційної монархії. Лише в 1906 році ця ідея знайшла втілення в думській монархії при внукові Олександра II Миколі II.
Але ще не був похований в Петропавловському соборі Петербурга Олександр II, як його син — Олександр III скликав розширену нараду ради міністрів, де пiд час обговорення проекту Лоріс-Мелікова і були розставлені всі крапки над «і». Проект підтримали, і, на шкоду своїй кар’єрі, більшість з 25 учасників цих «похоронів конституції». Костянтин Побєдоносцев, обер- прокурор Святійшого Синоду став виразником сподівань противників реформ: «... У Росії хочуть ввести конституцію, і якщо не відразу, то принаймні зробити до неї перший крок». Плани «урядового «конституціоналізму» були згорнені. Мирна еволюція не вдалася. До влади прийшов бездарний консерватор, з «кругозором сільського поміщика», який створив у суспільстві критичний заряд такої сили, з яким його наступник не впорався. Шкода, що талановитого російського режисера Микиту Міхалкова привабив образ Олександра III, а не його батька — Олександра II, який розумів, що зміни необхідні. Російська імперія таким чином через 36 років прийшла до безодні революції 1917 року.
