Після відмови від гіпертрофії ідеології, яку насаджувала КПРС, маятник нашого суспільного життя гойднувся у бік ідеологічного вакууму. Нині багато які партії узагалі не мають ідеологій і програм дій та пропагандують тільки «хороших» лідерів, доказуючи, що коли ті змінять нинішніх «поганих», на Україну впаде манна небесна. Доти, поки цей ідеологічний вакуум буде зберігатися, нашій демократії на роду написано залишатися збитковою.
РОЛЬ ІДЕОЛОГІЇ В ДЕМОКРАТИЧНИХ КРАЇНАХ
У виборах візьмуть участь понад 30 партій і блоків, що сподіваються отримати представництво у майбутньому парламенті. Але куди нові депутати поведуть країну, залишається загадкою. Яка ж ідеологія потрібна Україні? Ідеологічні кулібіни світу винайшли, по суті, всього три програми виведення людства з похмурого сьогодення у світле майбутнє.
Маркс і Ленін вважали, що для загального благоденства треба розділити майно багатих між бідними, заборонити приватну власність і критику комуністичних догм. Але ще у 50-х роках минулого століття стало зрозуміло, що «досягнення» комуністів — планово-розподільна економічна система — набагато гірша за ринкову. Зараз лідери партій, які зберегли вірність цій ідеології, декларують прихильність принципам демократії та ринкової економіки і навіть роблять своїх дітей бізнесменами. Як пов’язати все це, зрозуміти важко, але багато пенсіонерів їм вірять.
Ліберальна ідеологія передбачає невтручання держави в економіку, фетишизуючи закони вільного ринку. Щоправда, у 1929 році вони не спрацювали, підхльоснута конвеєризацією продуктивність праці набагато обігнала попит на зроблені товари, що й призвело до світової «великої депресії». Це змусило скоректувати ліберальний підхід. Але ідеологія лібералізму не постраждала, — її і сьогодні сповідають чимало багатих країн світу, насамперед США.
Соціал-демократична ідеологія за 150 років відійшла від спільного з комунізмом предка — марксизму — до близьких лібералам поглядiв на ринок і приватний бізнес, визнавши їх головними двигунами прогресу. Але, на відміну від ліберальної, вона передбачає збалансування прибутків. Вона найбільш поширена в Європі.
Такі ідеології, як консерватизм і націоналізм, на відміну від попередніх, звернені у минуле, тому вимушені крок за кроком здавати свої позиції.
У демократичних країнах політична боротьба йде як змагання ідеологічних підходів до вирішення наявних проблем. Головну роль у ній грають партії, а не лідери, яких можуть відправляти у відставку, незважаючи на колишні заслуги. Цієї долі не уникли навіть такі генії від політики, як де Голль, Черчілль, Тетчер, Коль. Це набагато зменшує можливості чорного піару в політиці, — часто він не досягає мети. Прикладом можуть слугувати звинувачення на адресу Клінтона, які так і не призвели до його відставки.
ДЖЕРЕЛА ІДЕОЛОГІЧНОГО ВАКУУМУ УКРАЇНИ
Коли прагматична частина правлячої еліти республік колишнього СРСР відмовилася від знехтуваних життям комуністичних догм, останні нічим на замінили. Пізніше, на відміну від Польщі та країн Балтії, де дисиденти, які прийшли до влади, лібералізували економіку, в Україні стара правляча еліта цього зробити не змогла. Дисиденти також не дуже-то пропагандували ринкові реформи, оскільки також були продуктом радянської епохи і мали про них лише смутне уявлення. Унаслідок своєї нечисленності й відірваності від реального життя, до влади вони прийти не могли, але зробили владі послугу, заповнивши на час ідеологічний вакуум ідеєю створення національної держави.
У перші роки незалежності вона відіграла свою роль, але коли незалежна Україна відсвяткувала своє десятиріччя і стало зрозуміло, що на наш суверенітет ніхто зі світових держав і сусідів не посягає, поступово почала втрачати актуальність. А якщо Україна, вслід за Європою, не прийде до розуміння необхідності з часом частково відмовитися від незалежності, то безнадійно відстане. Звичайно, відмова повинна бути добровільною, а об’єднання, до якого відійде частина нашого суверенітету, — рівноправним, але це, чесно кажучи, погано узгодиться з націоналістичною ідеологією.
Наслідки зневаги проблеми ідеології позначилися, частково, у період перебування на чолі уряду Віктора Ющенка. Його імідж демократа і «націонал-патріота західної орієнтації» зіграв певну позитивну роль. Але реальні дії уряду в сфері управління енергокомплексом нічого спільного з ринковою економікою не мали, оскільки були проведені за рецептами з архіву Держплану.
У ЧОМУ НЕБЕЗПЕКА?
Лідери великих, за нашими мірками, центристських партій, які активно борються за владу, у публічних виступах намагаються підкреслити свій прагматизм і неприйняття відомих ідеологій. Такий же тон «ідеологічного нігілізму» властивий вищим посадовим особам України, Росії, країн СНД, які «стоять над партіями». Тоді як у Польщі, країнах Балтії, як і у країнах з давніми демократичними традиціями, за владу борються, як правило, два блоки партій — переважно ліберальних і соціал-демократичних поглядів.
Небезпека заперечення ідеологій на державному рівні полягає у тому, що відповідальність влади перед суспільством залишається умовною, оскільки виявляється тільки під час виборів, і її можна уникнути, не беручи участь у виборах (що демонстрували глави окремих держави СНД). Це викликає відому недовіру до моделі влади республік колишнього Союзу з боку міжнародної громадськості, оскільки ця модель більш характерна для авторитарних, а не демократичних країн.
Не менш негативно впливає ідеологічний вакуум і на суспільні відносини у самій Україні, зберігаючи традиційне відчуження народної маси від правлячої еліти і влади. Тому підтвердження — «касетний скандал»: маси ніяк не відреагували на заклик групи політиків, які рвуться до влади. Не довіряють люди і політичним партіям. Спроби якось виправити становище, зробивши партії додатком до окремих «розкручених» політиків, можливо, допоможуть деяким із них створити свої фракції у парламенті, але мало будуть сприяти становленню демократії. Більш перспективним є об’єднання партій у великі виборчі блоки, але відсутність у цих об’єднань спільної ідеологічної основи викликає сумнів у їх «довголітті».
ЩО РОБИТИ?
Навряд чи Україні потрібно винаходити свій «ідеологічний велосипед». Світова практика показує, що найбільш ефективний шлях — створення великих партій не на особовій, а на ідеологічній основі. Але поки з тих некомуністичних партій, які входять до першої десятки, тільки одна СДПУ(о) створена за таким принципом і послідовно декларує свою відданість найбільш поширеній у світі соціал-демократичній ідеології.
Другій поширеній у демократичних країнах світу ідеології — ліберальній — в Україні пощастило менше. Вона знайшла відображення у назві лише однієї невеликої партій, що явно не «робить погоди»; окремі принципи лібералізму декларує також «Яблуко». Але, на відміну від свого російського побратима, наша «фруктова» партія занадто часто і ситуативно блокується, що ставить під сумнів послідовність відстоювання нею ідей лібералізму. Певні надії на появу в Україні авторитетних прихильників лібералізму вселяє те, що у приватних бесідах ліберальні погляди висловлюють деякі лідери великих центристських партій. Але оскільки існує думка, що народу України вони чужі, у публічних виступах напередодні виборів наші політики таких пасажів уникають.
Тому про «заповнення» цього ідеологічного вакууму сьогодні можна, на жаль, тільки мріяти. Підготовка до виборів йде у звичних умовах, за великої кількості партій- близнюків, і новообраний парламент буде дуже схожий на нинішній.
