"Чудовими літніми днями багато дітей самостійно і з батьками відправляються тролейбусами до дитячої залізниці. Уже здалека видно незвичайний потяг із невеличкого паротяга та шести маленьких вагонів, заповнених веселими пасажирами". ("Київ". Путівник-довідник. 1962).
"Головне у навчанні кожного юного залізничника - працьовитість, ввічливість, висока культура праці й поведінки" (з "Правил поведінки юного залізничника").
- Ну чого ти туда заліз, у вагон? Ти ж нічого не побачиш. А ну, хлопці, посадіть журналіста в кабіну.
Так говорить Анатолій Якович Міщенко - начальник Київської дитячої залізниці, точніше того, що від неї залишилося. Мене проводять до кабіни маленького, майже іграшкового дизеля. Машиністу років 13. Він у залізничній формі й дуже серйозний. Я також намагаюся бути серйозним і, показуючи на двох п'ятирічних пасажирів на задньому сидінні, з металом у голосі запитую:
- Чому сторонні у кабіні?
Машиніст опускає очі й щось бурмоче.
- Тебе як звуть?
- Денис!
- Ну, вези, Денисе!
- Давай! - кричить Міщенко.
- "В комуне остановка"? - теж кричу я.
- Зупинок немає, - говорить юний машиніст. - Даємо повне коло.
І ми "злітаємо". За 40 копійок - дорослі, за 20 - діти.
Дитяча залізниця розташована на території парку розміром 30 га в районі Сирця. Спочатку мені здалося, що те, що я побачив, схоже на "Сталкер" Тарковського. А тепер усе більше схиляюся до джунглів Індокитаю. Поїзд іде крізь хащі, і здається, що зараз треба буде озброїтися мачете й рубати ліани, які оточують стрілки, світлофори та як отруйні змії проникають у все залізничне господарство. Зелень дуже швидко поглине небо, якщо, звичайно, американці не розсиплють з літаків "хімію", як у В'єтнамі.
Проїжджаємо повз колишню станцію "Комсомольська", яка загинула разом з однойменною організацією. Вікна забиті, платформа тріснула, а надписи розповідають про те, що Коля Любить Олю.
Праворуч відкриваються задвірки лікарні. На задвірках троє хворих розпивають спиртні напої.
- Прогуди їм! - кричу я машиністові. Машиніст гуде, хворі схоплюються, а дітвора на задньому сидінні сміється.
Під'їжджаємо до мосту. Міст являє собою приклад чиєїсь божевільної фантазії. Чому 1953 року в країні, де гостро не вистачало житла, збудували дитячу залізницю? Мабуть, для того, щоб готувати майбутніх залізничників. Проте чому збудували міст заввишки 19 метрів? Хіба лише, задля того, аби готувати юних партизанів до майбутньої залізничної війни. Не розумію.
Ліворуч відкривається кладовище старих вагонів. На вагончиках надпис "Малиш", і від цього робиться вдвічі сумніше. Назустріч вибігають занедбані станції "Яблунька" й "Технічна".
- Усе, приїхали, - оголошує юний машиніст. - Сподобалося?
- Навіть дуже, - кажу я. Однак у моєму тоні відчувається щось двозначне.
- Ну, що, сподобалося? - запитує Міщенко, хапаючи мене за рукав і допомагаючи зійти на платформу. І сам відповідає:
- Ще б не сподобалося! А тепер підемо поговоримо, якщо є час, звичайно.
- Час у мене, звичайно, є, і в кабінеті начальника станції "Піонерська" на тлі плаката "Тяжелое наследие царских железных дорог" ми обговорюємо завдання дитячої залізниці в перехідний період (перехідний не у розумінні від "дитячої" до "дорослої". - Авт.).
- Я на залізниці вже 27 років. Із них начальником - 5 років. Прийняв господарство 1993 року. Коли все почало тріщать і псуватися, як в Україні, так і на дорозі. Бачили вивіску з граніту? "Детской железной дороге 40 лет"? Я шикую святкову лінійку, поздоровляю з сорокаріччям, і мені приносять це саме, загорнуте. Відкриваю і бачу: "1953 - 1993". Народився, помер, ось тобі й на. Працювало нас тридцять шість. Зараз залишилося троє. Але я не нарікаю. Зарплату не затримують. І дизель відремонтували. Мені соромно, що залізниця на "каталку" перетворилася. Раніше була навчальна база, ми до Москви їздили, на змаганнях другі місця брали.
- А перші?
- А перші лише Москва. Москва нікому першості не віддавала. А все ж таки, я гадаю, що ми з цього круга дурацького таки виберемося. Люди приходять, ми держимося. Ведемо гуртки в школах.
- А що це за кафе у дворі і прокат дитячих автомобільчиків? Оренда?
- Нє, я безплатно віддав. Там туалети влаштували, я замучився їх забивати. А взагалі, я тут і столяр, і вантажник, і бухгалтер, і вчитель, і мати-годувальниця.
- А інвестори були?
- Були чехи, подивилися, рукою махнули і пішли собі. Воно й зрозуміло. Тут одразу грошей не буде. Треба вкласти, а що далі, біс його знає. Це має бути база технічної підготовки. Аби кожен, хто прийшов, зрозумів, куди і навіщо. А то приходить на велику дорогу машиніст. І куди і навіщо? Але я оптиміст. Як там кажуть: "Товарищ, верь, взойдет она, звезда пленительного счастья!"
Міщенко читає вірші, а я, не до ладу, ні до прикладу, пригадую фільм "Щорс": "Як умру, то похороніть мене біля Пушкіна, теж, кажуть, великий поет був".
Я прощаюся з Міщенком. Черговий поїзд відходить від станції "Піонерська". Відходить за розкладом. Я вже йду, але раптом Міщенко нахиляється до мене і різко кидає, вказуючи пальцем на машиніста і пасажирів: "Їх виховувати треба. Розумієш? Виховувати!"
Я повертаюся до тролейбуса, прорізуючи джунглі. Мене обганяє дизель. Я махаю рукою машиністові. Навколо - запустіння, вагітна кішка порпається на смітнику, хворі на задвірках закінчують другу пляшку.
- Це ти гудів на паровозі?
- Я.
- Ну й козел!
- Дуже хочеться пити. І я весь час думаю про Міщенка. Як він там, на платформі, без захисту від ворожих сил у нашому "прекрасному й шаленому світі"?..
