Про появу українських озброєнь у гарячих точках на Чорному континенті останнім часом згадок було чимало. Ось лиш декілька. Грудень 1998 року — «Рейтерс» повідомляє про експорт в Уганду 90 танків з України. Січень 1999 року — повідомлення Бi-бi-сi про постачання вертольотів Мі-8 повстанцям у Сьєрра-Леоне. Далі агенція «Africa news service» твердить про постачання трьох українських гелікоптерів та ракет ангольській повстанській організації УНІТА. У травні йоганнесбурзька газета «Mail and Guardian» з посиланням на південно-африканські розвідувальні джерела повідомила, що УНІТА для боротьби з урядом Анголи одержала з України ще винищувачі та 6 вертольотів російського виробництва через Уганду, що допомагає ангольському повстанському руху.
Звісно, на ці публікації можна було б не зважати. Як кажуть, є попит — буде й пропозиція. Проте українським зброєносцям вже довелось мати непрості переговори як з представниками ООН, так і з США. Тих також цікавило — «Чи мають ці факти місце?» За постачання озброєнь у гарячі регіони всупереч санкціям ООН країна- порушник сама ризикує наразитись на певні санкції — на кшталт обмеження співпраці з нею у військово-технічній сфері вкупі з економічною допомогою. Київ звинувачення в несанкціонованій діяльності заперечував. «Цей класичний приклад брудної пропаганди, що спеціально запускають із відповідних центрів. Поки витрачається час на перевірку інформації, вона вже має своє життя і шкодить державі», — наголошував місяць тому Борис Тарасюк. «Ці звинувачення не спираються на перевірені факти і в більшій частині спрямовані на компрометацію України, як можливого конкурента на нових для нас ринках зброї», — стверджують у Державній службі експортного контролю. «Ми ледве вирвали в Африці одну країну для наших озброєнь з-під носа в «Росвооружения», як одразу на нас посипалася лавина звинувачень у несанкціонованих поставках», — пояснюють у «Укрспецекспорті». Тільки-но у мас-медіа з'явилась інформація про нашу зброю начебто таки в Уганді, як вже через день-другий у Київ прийшла нота протесту з сусідньої до Уганди країни, а проробку збройових контрактів з протестуючою країною було припинено. Пояснення Києва, що ці танки — транзитні, хоч і відправили їх з миколаївського порту Октябрськ, виявилися запізнілими.
Відтак нині українська сторона — хоч і під тиском зовнішніх обставин — нарешті обрала стратегію на випередження в інформаційній війні на збройовому фронті. Саме так хотілося б сприймати роз'яснюючий візит наших дипломатів до ласого на зброю Чорного континенту. Щоправда, самі українські продавці озброєнь дипломатів вважають за союзників з натяжкою: «Це великі перестрахувальники — на найменший ризик не йдуть. А який без цього бізнес». Щоправда, коли в наших зброярів питаєш, чому через їхню неповороткість у такій бажаній для національного ВПК Африці часом не виконуються вже укладені і безризикові контракти з серйозними й законослухняними партнерами — у відповідь вони надувають щоки й говорять, що розголошувати такі речі — шкодити іміджеві України.
