Спробуємо поглянути на проблему політичного спектра з дещо несподіваного боку ставлення людини до праці та свого місця в ній. Пропонована точка зору не зовсім вкладається в нашу сформовану роками радянської політосвіти політичну свідомість і її зрівняльні стереотипи. Однак водночас та сама політосвіта й допоможе нам розібратись у пропонованих ідеях, бо вони грунтуються на самоцінності працьовитості, роботи, прямо не корельованої з винагородою за неї. Трудовий ентузіазм, настирливо пропагований у комуністичному суспільстві, дивовижно й несподівано опиняється безпосередньо близько до етичної шкали цінностей прямо протилежного, правого краю політичного спектра.
ТРУД — УСЬОМУ ГОЛОВА
Пропонована методологія грунтується на поділі людей на дві умовні групи за їхнім ставленням до праці. Перші — ті, хто любить працювати, не може не працювати. Вони активні в житті не тому, що потрібно жити, одягатись і їсти, а тому, що не можуть інакше. Це так звані працелюбні люди. Другі — це ті, хто працює вимушено, виконуючи вимоги навколишньої обстановки та свого організму, позаяк потрібно існувати й забезпечувати існування своєї родини. Це люди-виконавці.
Обидва типи людей украй необхідні для нормальної життєдіяльності й розвитку суспільства. Працелюбним потрібні виконавці для реалізації їхніх глобальних стратегічних планів, вивчення й опрацювання ситуації на локальному рівні. А виконавцям ніяк не обійтися без працелюбних, бо хтось повинен забезпечувати їх роботою і стежити, щоб вона вчасно виконувалася, хтось повинен давати початкові спонукання до праці.
Перша група людей утворює соціальну базу для правих партій, а друга — для лівих. Праві партії акцентують свою увагу головним чином на питаннях прогресу, розвитку суспільства та створення політичних умов, які забезпечують цей розвиток і його прискорення, (приміром, через зменшення податкового тягаря, нехай навіть на шкоду соціальним відрахуванням), то ліві партії у своїх програмах наголошують на обмеженні стимулів до прогресу через підвищення податків і збільшення соціальних відрахувань, виступають, скажімо, за зниження тривалості робочого тижня — це типові пункти їхніх вимог.
ПРАВІ ЛІВІШАЮТЬ, ЛІВІ — ПРАВІШАЮТЬ
Відзначимо одну важливу закономірність, яка спостерігається в наші дні. Постійно змінюючи одна одну в структурах влади партії правої та лівої орієнтацій помалу наближаються одна до одної в своїх політичних програмах і цим зменшують амплітуду коливань політичних процесів, знижують ризик екстремістських відхилень у яку-небудь зі сторін спектра.
Відхилень, яких було багато в першій половині нашого століття. Це був період вирування політичних поглядів людства, етап формування сучасного політичного спектра. Політична карта світу була повна екстремізму. Особливо показові в цьому деякі проміжки часу. Зокрема рубіж двадцятих і тридцятих років, коли ця карта різко полівішала. Пригадаємо хоча б спричинені світовою фінансовою кризою зміни політичного курсу США з приходом президента Ф.Д.Рузвельта, різкий крен ліворуч, у бік акценту на індустріалізацію та колективізацію й остаточне згортання непу І.В.Сталіним у Радянському Союзі. Проте, що далі, то помітнішим стає зниження розмаху таких коливань. Скажімо, крен праворуч у політичних курсах найбільш розвинених країн на рубежі сімдесятих-вісімдесятих років, ознаменовано приходом до влади Р.Рейгана в США, М.Тетчер у Великій Британії і Г.Коля в ФРН, мав, безумовно, значно меншу амплітуду, ніж те, що відбувалося за півстоліття до того. Сюди ж потрібно віднести й серйозне коригування своєї ідеології Соціалістичним Інтернаціоналом на Франкфуртському конгресі 1952 року. А класичний лібералізм тим часом трансформувався на значно більш м’який неолібералізм. Таким чином, дистанція між лібералами й соціал-демократами, тобто між правими й лівими, з часом неухильно зменшується. На місце «образу ворога», надаваного політичним суперникам, приходять нормальна політична конкуренція навколо конкретних приватних проблем економічного й політичного розвитку країн. Поступово виростає нове покоління людей, вихованих в умовах колосального зростання комунікативних можливостей людства. Ці люди з дитячих років тісно зв’язані одне з одним по всій планеті павутинням миттєвого обміну інформацією одне про одного. Найближчими роками це зробить ситуацію ще стабільнішою й надійнішою, зменшить коливання політичного маятника.
А щодо запропонованого вище базового поділу людей на працелюбних і виконавців, це означає певне змішування індивідуальних якостей і пріоритетів. Серед виконавців збільшується відсоток свідомого ставлення до праці, любов до самостійної роботи. Це є одним із супутніх так званому постіндустріальному розвитку цивілізації чинників. А серед працелюбної частини людства настає своєрідне заспокоєння, розслаблення і задоволення досягнутим рівнем прогресу. Тут є, безумовно, засновок до певних застійних явищ у суспільстві, й це ми, власне, спостерігаємо сьогодні в Європі й у Японії. Думається, в цьому приховано певну загрозу подальшому прогресу людства. Можливо, будуть потрібні спеціальні правові новації для підстьобування людей, для м’якої боротьби з цим розхолоджуючим впливом на них прогресу і зростання якості життя. Різниця між людьми була, є і завжди буде. І вона корисна для прогресу, без неї людство втрачає стимули до розвитку.
В СНД ПРИ ВЛАДІ «БЕЗБАРВНІ»
Тепер подивимося, що відбувається в посттоталітарних країнах. Зовні, вербально, так би мовити, усе гаразд. Промовляються завчені чи випадково підслухані на Заході слова, не перекладені політологічні терміни. Вже стільки років поспіль створюються партії, котрі намагаються вишикуватись у шеренгу й побудувати благовидий і цивілізований політичний спектр. Та насправді всього цього немає.
Поставимо питання, скажімо, чи є в країнах СНД праві? Сумарні податки, встановлені, здавалося б, правими («реформаторськими») лідерами, котрі перебувають при владі, як відомо, значно перевищують жахливу позначку — 80%. Як доводиться їх долати, а точніше, обходити незаконним тіньовим потоком лівого оподаткування з боку незліченних урядових, передусім силових структур, розповість із болем у серці будь-який бізнесмен, який працює на території СНД. І цей біль щирий, бо запровадь уряд своїм розпорядженням навіть не ліберальні, а найзвичайнісінькі соціалістичні ліві податки, і, переконаний, більшість підприємців зітхнуть з полегшенням і забудуть про принизливу змову з владою.
Адже найлівіший із соціалістичних урядів цивілізованих країн, шведський, приміром, про який у нас полюбляють так часто говорити, ніколи не встановлював рівень податків вищим від 65%. І це вважається великим, дуже яскраво вираженим виявом соціалізму в податковій політиці. Капітали при таких ставках як правило активно відпливають із країни. Певна річ, це забезпечує наявність наймогутнішої соціальної програми в країні, чим, власне, і забезпечуються успіхи соціалістів.
Інший, найважливіший компонент правих ліберальних політичних програм — боротьба з монополіями та підтримка конкуренції — цього найважливішого двигуна ринкової економіки. До чого привела свого часу ініціатива Б.Нємцова, котрий із натхненням почав проголошувати свої плани боротьби з монополіями, усім відомо — ні до чого. Отож і тут не видно слідів правої політики. Правда, наші власті на просторі СНД розпочали процес приватизації. Здавалося б, це є справжній лібералізм. Якщо зазвичай приватизація є шляхом, який веде до активізації капіталів, зростання й розширення виробництва, бурхливої інноваційної діяльності, то в наших країнах вона призвела до стагнації та вимирання цілих галузей, до зупинки промисловості. Чим же тоді є на цьому тлі «реформаторські уряди» в країнах СНД? Правими? Мабуть, ні.
Тоді, можливо, вони ліві й просто не знають цього, не розуміють? Ні, виявляється, що вони й не ліві. Про це говорить їхня соціальна політика: пенсії, зарплати бюджетникам, розмір, своєчасність і акуратність їх відрахувань. Думається, коментарі тут зайві. Величезні податки загадковим чином призводять до хронічно напівпорожнього бюджету та сміховинно низьких соціальних відрахувань. Отже, виходить, що наші правителі й не ліві. То хто ж вони?
Гадаю, що вони позбавлені звичного політичного забарвлення. Це абсолютно новий історичний феномен, який не знає аналогів. Ті безумовно доречні оцінки, які називають їх варіантом компрадорського режиму, віддзеркаленням суміші нової фінансової олігархії та старої радянської номенклатури, при всій своїй справедливості є неповними з політологічної точки зору. А вся справа в тому, що політичного спектра в нас поки що немає. Немає поки що тієї чіткої політичної лінійки, уздовж якої політичні партії мали б змогу вишикуватися зліва направо, так як це заведено у звичайних країнах з демократичними нормами й ринковими механізмами. Інше в нас поки що суспільство, не те. А коли так, то, очевидно, це суспільство потрібно вивчити і для нього слід відкрити іншу, свою шкалу політичного спектра.
«ПОСТРАДЯНСЬКИЙ ПРОСТІР» — НЕ ТЕРИТОРІЯ, А СПОСІБ ЖИТТЯ
Тоталітарне суспільство було унікальним породженням двадцятого століття. Світова економічна й політична думка просто не мають адекватних рецептів для його реформування. Завдання виявилося значно складнішим, ніж те її сприйняття, яке призвело до безглуздих нинішніх реформ. І що раніше ми все це зрозуміємо, то краще. Ніякий зарубіжний дослідник, хоч які доброзичливі наміри в нього не були б, не зрозуміє без нас наше суспільство. Ситуацію можна належним чином вивчити і промоделювати лише зусиллями наших фахівців за методичною допомогою фахівців зарубіжних.
А стосовно введеного вище визначення чинників ставлення людей до праці як визначальних при формуванні партій тієї чи іншої орієнтації, то ця модель, гадаю, застосовна і для нашої посттоталітарної ситуації. Цікаво те, що і в радянському суспільстві була певна проекція запропонованого поділу на дві групи працівників. У країні були активні, працьовиті люди. Ставлення до них було цілком неадекватним: їх часто переслідували, у кращому разі не помічали, прирікали на злидні. Проте всупереч усьому цьому таку верству людей у країні було виплекано. Інколи навпаки, влада ставилася до них з особливою увагою, опікувалася ними, у тому випадку, коли активність людей стосувалася стратегічних областей, які мали глобальне значення для країни. С.П.Корольов — класичний і блискучий приклад цього.
Це і є соціальна база створення верстви справді активних працьовитих людей у нових непростих умовах життя, з котрих складатиметься соціальна база нових корисних для суспільства підприємців, які, у свою чергу, породять рано чи пізно нові справжні праві політичні партії. Працьовиті люди і сформовані ними праві партії створять своєю активністю стратегічний простір для розвитку країни та сформують простір для найманої діяльності виконавців. І з розвитком цих процесів наймані виконавці, належно консолідувавшись, створять свої, справжні ліві партії.
Сьогодні ж і ті й інші, опинившись в умовах безпрецедентного натиску з боку держави, повинні, об’єднавшись, організуватись у певну протопартію, варіант народного фронту за перехід до нормального суспільного устрою, який забезпечить виробництво за легальними правилами гри, не примушуючи використовувати тіньові потоки грошей.
Про автора — викладач Київського інституту «Слов’янський університет», консультант Швейцарської східноєвропейської бібліотеки, нині працює над книжкою з робочою назвою «Після комунізму».
№215 10.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
