Київ, лише 15 хвилин їзди автобусом від центру,
загиджений лісопарк. Величезний щит із написом «Прокляття тому, хто тут
висипає сміття!» Вражає. Але не відповідає закону. Прокляття як міра покарання
не передбачене. А головне — сміття як скидали, так і скидають. Схоже, що
прокляття (та ще заклинання) стали єдиною зброєю влади. Проте, не відчувається
й нестачі голосіння.
Наше державне древо має три гілки, на кожній із яких беззахисний громадянин
може повіситися. Влади немає. Ну, ну, каже бізнесмен, а кому ж я ношу свої
кревні грошенята? Влади багато. Якщо влади ніби немає й водночас її ніби
забагато, громадянин починає мріяти про «сильну руку». Уособленням таких
мріянь є, зокрема, політик-генерал — фігура, виборчий імідж якої добре
відомий світові. «I like Ike» — «Я люблю Айка» було написано на значках
численних прихильників генерала Д. Ейзенхауера (не пам’ятаю, кого він переміг
на президентських виборах у США). Тут криється важливий психологічний феномен.
Виборець любить (або не любить) не зірки на погонах, а конкретного Айка.
Громадянин мріє про персону, яка влада, і про владу, яка персона. Такі
настрої властиві всім виборцям світу. У нас вони особливо сильні. Пригадаємо
«батька-генералісимуса», якого, на жаль, не викреслити з історії. Проте,
не всіх генералісимусів історія запам’ятовує, у підручниках немає зображень
південноамериканських диктаторів із кокардами. Стоп! Слово сказане: «диктатор»
— незмінна тіньова маска політика-генерала. Є ще одна, називається «солдафон».
Кажуть, у С.М. Будьонного запитали про автора знаменитої «Кінармії»: «Вам
подобається Бабель?» Кавалерист покрутив вуса: «Якщо хороша бабель, то
подобається». Не смішно! Третя тіньова маска — «генерал, якого немає».
Є лише мундир. Улюблений Айк на президентському посту прославився грою
в гольф, а країною керували «ад’ютанти». Нам більше знайомий, наприклад,
генерал Мартиросян, радник Президента. Щирий, активний, але у політиці
чужорідний, що особливо ясно після його вінчання із трупом УНА-УНСО. А
ось ще генерал Мулява: у нього красиві вуса.
«Нульові» політики не страшні в благополучній Америці, але у нас небезпечні.
Державне древо підточує номенклатура. На вулицях хулігани, насильники й
бабусі з безакцизними сигаретами. На кордонах контрабанда і наркотики.
Гарант Конституції гарантує лише свої щовечірні портрети в УТН. Все це
— головна причина, з якої імідж політика-генерала може мати прохідний бал
на президентських виборах. Друга причина — психологічна. Такої фігури на
вул. Банковій ми ще не бачили, чому б не спробувати? Третя причина —
самі погони. «Силовикам» (армія, СБУ, МВС, нацгвардія) дуже зрозуміло,
що генерал армії старший, скажімо, за генерал-полковника. Психологія професійного
офіцера будується на підкоренні старшим за званням не всупереч власній
гідності, а у згоді з нею. З цієї точки зору Президенту і Верховному головнокомандуючому
широкі лампаси не завадять. Не даремно Черчилль надів погони під час війни.
Отже — генерали, вперед!
Тут читач має право мене зупинити й заявити з усією електоральною прямотою:
«Побійтеся Бога! У вас гуманітарний диплом, і це вам-то подобаються генерали?»
По-перше, йдеться не про мене, а про виборчі настрої, які я намагаюся оцінити.
По-друге, особисто я дотримуюся точки зору Будьонного: якщо генерали хороші,
то мені подобаються. Наприклад, генерал-гетьман Павло Скоропадський, з
ініціативи якого засновано Український університет і Національну академію
наук. Подобається мені генерал Шарль де Голль, який повернув Франції державну
самоповагу, не забравши у французів особистої. Подобається — страшно сказати!
— генерал Бонапарт, нововведення якого в конструкцію державної влади не
застаріли й досі. Читач має право гмикнути: де вони у нас, ці Бонапарти?
Як знати, давайте пошукаємо. Як на мою гуманітарну освіту, хорошим президентом
може стати генерал, що відповідає лише трьом умовам: розумний і вольовий;
не воює із пресою; цивілізовано бореться за владу й готовий цивілізовано
піти, якщо повторно не оберуть. Одним словом, політик європейського типу,
а не Чингізхан.
При всьому при цьому залишається проблема рольової маски кандидата у
президенти, його зовнішньо-мовного амплуа. Генерал О. Лєбєдь на трибуні
гарчить, не розтуляючи губ (акустична загадка!). Його суперник на майбутніх
президентських виборах у Росії генерал А. Ніколаєв — «зовсім навпаки»,
схожий на вчителя математики. Хто росіянам ближчий? У чині красноярського
губернатора О. Лєбєдь вийшов на публіку в смокінгу та «метелику». У поєднанні
з його десантною фізіономією це вбрання кумедне, але запам’ятовується.
Про
А. Ніколаєва поки пам’ятати нічого. Зараз між ними йде гра «хто з нас
більш штатський». Ближче до виборів почнеться змагання «Хто з нас більш
генерал». Час і місце виходу на публіку в кітелі та погонах — найважливіша
позиція виборчої кампанії політика-генерала. Тут не можуть себе виправдати
коливання й подвійність. Як кажуть шахісти, «п’єс туше — п’єс жуе»: торкнувся
фігури — ходи. Лампаси на піжамі виборцям не цікаві. У психологічному плані
це досить складно: не змішувати механічно рольові маски політика і генерала,
а органічно об’єднати їхні маски можуть лише претенденти, дійсно гідні
президентського крісла.
Соціологи запитують, а народ відповідає. «Чи згодні ви із тим, що декілька
сильних керівників можуть зробити більше, ніж всі закони й дискусії?» 45
% наших співгромадян згодні, а таких, що не згодні лише 16 %. Залишається
39 % тих, хто не визначився. За їхні голоси повинен боротися той, хто вважає
себе сильним керівником. Щодо диктаторів, то один із найстрашніших був
усього лише відставним єфрейтором.
