Розмова з міжнародним спостерігачем із України, главою Правозахисного центру в Донецьку Оленою ІГНАТЬЄВОЮ, яка нещодавно побувала в ролі міжнародного спостерігача під час виступів на Болотній площі, не мала мету показати політичну й соціальну картину протестуючої Москви, темою був «побут» мітингів. Але мова зайшла не лише про це.
— Як ти опинилася на мітингу?
— Нас, українців і білорусів, запросили на Болотну площу росіяни з ОГГС (Об’єднаної групи громадського спостереження) як міжнародних спостерігачів. Подібна ініціатива в Україні називається ОЗОН, в Білорусі — АГРАНА (асоціація громадянського спостереження). Вони об’єднані основною метою — спостереження за порядком проведення мирних зборів. Є, звісно, й інші завдання. В Україні та в Білорусі ОЗОН і АГРАНА займаються лише мирними зборами. Люди, які приходять на акції як спостерігачі, в Україні, наприклад, одягнені в жовті жилети з написом «Громадський спостерігач», у Росії використовують бейджі з фотографіями спостерігачів і написом, яка це організація, що це за людина. При цьому українці просто можуть прийти на акцію, нікого не повідомляючи заздалегідь. У Росії й Білорусі треба погоджувати це з МВС. До початку акції відправляють список людей з паспортними даними, щоб повідомити про те, що вони будуть присутні як спостерігачі. Під час мітингу ми розбиваємося на групи по чотири людини, є два мобільні штаби. Мене особливо вразило, що місце проведення заходу повністю огороджене металевими рамками у два ряди. Є певна кількість входів, на Болотній їх було три. При вході ти маєш пред’явити сумку. За необхідності в тебе можуть промацати кишені. По суті, усе це нагадує звичайний догляд. Звісно, протоколи не заповнюють. Росіяни довго наполягали на тому, щоб жінок оглядали жінки. Мене вся ця процедура шокує. На сьогодні Росія й Білорусь — єдині країни, в яких мирні збори обмежуються територіально.
— Хто стає учасником мітингів на Болотній?
— Ми звикли, що в Україні активні люди — до 35 років. У Росії на Болотну приходили абсолютно всі: починаючи від молодих сімей з дітьми з кульками й позитивним настроєм і закінчуючи літніми людьми. Звісно, були й молоді люди з айфонами, які фотографували себе біля металошукача й тут-таки відправляли фото в Інстаграм. «Ходити на мітинги — модно» — таке позиціювання є й зараз. Деяка молодь туди приходить, як мені здалося, не з якимись революційними настроями, а тому що це «модно» й «соціально правильно». Що стосується ідеологічних спрямувань, то там були й ліві, й представники ЛГБТ, і праві націоналісти, й досить агресивно налаштовані православні. Люди прийшли туди показати свою солідарність з в’язнями Болотної площі. Я б сказала, що цього разу це було не «на мітинг, як на свято», а «на мітинг, як на тусовку». Дуже цікаво було спостерігати за тим, як деякі люди спілкувалися по телефону. «Я стою тут, де минулого разу побили Колю». «Я вас чекаю там, де мене минулого разу пов’язали». При цьому вони поверталися й раділи життю.
— А чи є у людей страх, виходячи з розуміння того, чим їм це може загрожувати?
— Заявлено було 25 тисяч працівників поліції (це дані лише поліції). Стоїть бронетехніка, військові вантажівочки, дуже багато автозаків. І всі підходи до Болотної, по суті, перекриті військовою технікою та поліцією. Територія на вході повністю заблокована працівниками правоохоронних органів. Тобто це закритий простір, з якого вийти в якійсь точці не можна. Це дуже нагадує ситуацію ризику недотримання техніки безпеки. Наприклад, якщо ти перебуваєш у багатоповерхівці з одним виходом, то розумієш, що станеться, коли, не дай Бог, щось трапиться. У мене було таке ж враження, коли я побачила за день до мітингу план площі й усю ту техніку, що там стояла. Але люди на площу приходили абсолютно спокійно, відрепетирувано клали сумки біля працівників поліції, проходили через металошукач. У них це не викликало ні запитань, ні труднощів. Вони самостійно відкривали сумки й вивертали кишені. Склалося таке враження, що люди до цього звикли. Не можна сказати, що вони це схвалюють, але вони не сприймають це як щось ненормальне. Хоча для мене як для громадянки України це здавалося неможливим, неправильним і нереальним.
Мені здалося, що в Росії рух громадського контролю за поліцією ще не розвинений. В Україні ми просуваємо ці ідеї впродовж 3-4 років. Українська міліція помалу починає звикати до того, що в них можуть запитати про нагрудний знак, про книгу скарг і пропозицій і так далі Це такі «побутові» питання. У Росії, коли ми спробували запитати у поліцейських, навіщо вони вилучають медикаменти або воду, вони не змогли нам нічого відповісти. Реакція була дуже дивна, це їх бентежило. Але після таких запитань вони давали розпорядження цього не робити.
— Що тебе вразило найбільше?
— У Росії навіть найменшими поправками до закону прагнуть позбавити протест самої суті протесту. По суті, все це зводиться до того, що це замкнута коробка, захищена поліцією. Якщо хочете протестувати, приходьте в спеціально відведене місце й час і не в більшій кількості людей, ніж заявлено в повідомленні. І мене приголомшує, наскільки спокійно люди готові на це йти. Протест перестає бути протестом, а стає постановочною дією.
