Голодомор в Україні 1932—1933 років — незагоєна і досі рана в нашій національній свідомості. Ці роки, найжахливіші в історії України, гостро вимагають від кожного з нас не тільки морального визволення від стереотипів минулого, але й не меншою мірою правди суворого наукового пізнання. Документальні факти про таку страшну трагедію, як Голодомор, звісно, не полегшують того відчуття «вибуху совісті», що його переживає кожна нормальна людина, котра дізнається нарешті про те, що зробила з Україною сталінська злочинна зграя вбивць. Проте відчути (хочa б частково) біль того часу — святий обов’язок кожного.
Активну участь у величезній роботі з очищення національної пам’яті українців бере й Держкомархівів України. 15 липня на розширеному засіданні колегії цього відомства було обговорено питання «Про стан виконання державними архівами України Плану заходів на 2007—2008 роки у зв’язку з 75-ми роковинами Голодомору 1932—1933 років» за участю провідних українських архівістів, істориків та громадськості. Голова Держкомархівів України Олександр Удод зазначив, що критичний і об’єктивний аналіз зробленого у цій царині переконує в тому, що при всій величезній повазі до самовідданої праці архівістів — все ж таки зроблено ще вельми мало. — Ще менше ми інформуємо громадськість через ЗМІ про результати своєї роботи, — підкреслив Олександр Удод, — і це необхідно виправляти.
Необхідно розібратись, зауважив голова Держкомархівів України, як українське суспільство підійшло до переосмислення трагедії 1932— 1933 років. Адже спочатку (до середини 50-х років) тривала державна політика «примусової амнезії» (і навіть Хрущов не насмілився відчинити цю страшну завісу, бо ця тема була небезпечною для самого комуністичного режиму). Потім, після декількох років, тимчасової «відлиги», знову настала брежнівська ідеологічна реакція, і табу на історичну правду, здавалось, триватиме вічно. Лише 27 грудня 1987 року керівник ЦК КПУ Володимир Щербицький вперше публічно визнав факт голоду в Україні у 1933 році, і лише 26 січня 1990 року ЦК Компартії республіки прийняв відому постанову з цього питання. Але і період з 1991 року по 2004-й Олександр Удод схарактеризував як час «млявого ігнорування» цієї страшної теми, коли, по суті, «виношувалась ідея примирення з комуністичним минулим» (додамо, що сказане відноситься до державної влади тих років, але aж ніяк до таких вчених, як незабутній Джеймс Мейс, Юрій Шаповал, Станіслав Кульчицький, Василь Марочко...).
— Після ухвалення 28 листопада 2006 року Верховною Радою Закону «Про Голодомор в Україні 1932—1933 років» ми нарешті можемо сказати, — відзначив Олександр Удод, — що з’явилась державна політика у ставленні до великої трагедії. І оскільки система архівів — це державна система, перед архівною службою України постають винятково відповідальні завдання (особливо враховуючи 75-ті роковини Голодомору, відзначати які разом з українцями буде і європейська та світова громадськість).
Ні в якому разі тема Голодомору, на думку голови Держкомархівів України, не може бути обмежена лише 2008 роком — роботи вистачить на десятки років наперед. Що ж має бути зроблено передовсім, з урахуванням відповідних положень указу Президента України? Олександр Удод, а також начальник управління інформації та міжнародного співробітництва Держкомархівів України Юлія Прилепішева, яка виступила з доповіддю, визначили такі найбільш нагальні завдання. Це взяття на облік архівних документів, що висвітлюють причини, характер та наслідки Голодомору; дослідження демографічних наслідків Голодомору; збирання усних свідчень про трагедію; вивчення опору українців тоталітарній сталінській владі; поширення інформації про Голодомор для європейської тa світової спільноти. Серед архівних документів, на думку керівників відомства, на особливу увагу заслуговують книги реєстрації смертей та журнали реєстрації дітей у дитячих будинках (бо вилучення дітей, підтверджене документально, за міжнародними конвенціями є безперечною ознакою геноциду!).
І, нарешті, вражаючі цифри, які навела у своїй доповіді пані Юлія Прилепішева. Ось якою на сьогодні є документально доведена (на підставі метричних книг) кількість жертв Голодомору по областях України (звичайно, ці метричні книги дають лише порівняно обмежену картину трагедії!). По Донецькій області — 105 404 осіб, по Луганщині — 88 742 жертви, по Дніпропетровщині — 65 101, Сумщині — 55 793, Київщині — 40 140, Кіровоградщині — 40 132. Робота над виявленням жертв тільки розпочалася, вона триває; але дуже показово, що значна частина вказаних регіонів є електоральною базою тієї партії, котру очолює Віктор Янукович і лише два депутати котрої (зі 186) віддали свій голос за Закон України «Про Голодомор 1932—1933 років» від 28 листопада 2006 року.
Архівісти володіють наймогутнішою зброєю — зброєю документів та фактів. І ця зброя здатна сприяти (можливо, навіть вирішальною мірою) очищенню історичної пам’яті нації.
