Нещодавно Майдан-симулякр святкував симулякр-революцію. Симулякру радісного народу показали симулякр-єдину команду, яка була тлом для дивної промови, з якою виступив симулякр-президент. Пізніше симулякр-опозиція розкритикувала те, що сказав симулякр-президент, а симулякр-експерти зробили симулякр-аналізи, які розповсюдили симулякр- журналісти. Ласкаво просимо до країни-симулякр — України.
Симулякр (від латин. simulatio — видимість, удавання) — явище, поведінка, предмет, що імітує з якоюсь метою інше явище, поведінку, предмет.
Понад місяць тому я побував на одному з експертних «столів», присвяченому російсько-українським взаємовідносинам. Після того, як пішли журналісти, експерти почали обговорювати ситуацію в країні. Найбільше мене приголомшила одна річ — усі, абсолютно всі, визнавали, що Україна скочується у велику яму. «І коли настане час, ми повинні виступити зі спільною позицією», — погодилися знов-таки всі. Подібна постановка питання особисто мене просто вбила наповал. Вона нагадувала мені старий радянський анекдот: запитання вірменському радіо — «що робити в разі ядерної війни?» Відповідь — «загорнутися в біле простирадло і повільно повзти на кладовище». «А чому повільно?» — «Щоб не створювати паніки».
Очевидно, що така позиція явно програшна, бо бездіяльність у нашій ситуації гірша за неправильну дію. Якщо ми діятимемо, принаймні ми матимемо мінімальний шанс вийти на правильний шлях.
Насамперед треба зрозуміти та поховати будь-які надії на те, що нинішня влада здатна вирішити проблему сповзання України в болото в’язкого внутрішнього конфлікту. Нова влада, а після парламентських виборів — стара-нова влада принципово не здатні вирішити проблем розвитку країни. Дуже яскраво ця теза розкриває виступ Президента України Віктора Ющенка 22 листопада на Майдані. Віктор Андрійович говорив усе що завгодно, але тільки не те, що має говорити глава держави. Він виправдовувався, злився, огризався, коли чув вигуки «Юля! Юля!», він щось там рахував. Рік по тому Ющенко нарешті мав сказати або хоч би означити сакральні значення існування держави Україна. Спробувати подати своє бачення, як нам зібрати розділену країну, та роз’яснити, куди ми йдемо, в чому наші цілі, нарешті — хто наш друг і ворог. Україні зараз не потрібні виправдання, їй зараз як ніколи, і, можливо, навіть більше, ніж під час помаранчевої революції, потрібна надія. Але замість надії була кипа паперів у руках Президента, якою він відгороджувався від прірви, що виникла між ним і тим самим народом, до якого він апелював. По суті, другий Майдан виявився ні чим іншим як симулякром, так само як і весь простір української політики. І найпоказовішим симулякром є сам Президент. Напевно, подальші слова дуже жорсткі стосовно Віктора Андрійовича, але черговий драматичний акт життя України — і його особиста трагедія волею доль виявилася написана на його обличчі. Ющенко буквально повторив долю уайльдівського Доріана Грея, на прикладі своєї діяльності довівши жахливу різницю між реальністю і міфологізованим уявленням реальності. Роками образ Ющенка виблискував і переливався всіма кольорами веселки, допоки він мовчав і приховував свою думку (так само як і Янукович, який повторює матрицю Ющенка зразка 2002— 2003 рр.). Він був Прекрасним принцом, улюбленцем жінок і публіки. Він мав чарівний шарм щасливчика в житті, і це притягувало людей як магніт, але варто було образу зіткнутися з президентською дійсністю — і красива картинка розсипалася в одну мить. Замість Прекрасного принца виникла жахлива багрова реальність. Якщо бути чесним і відвертим до кінця, то, дивлячись на нього, ми бачимо відображення нашої епохи... В особі Президента, його оточення, опозиції, в особі всієї української політичної еліти ми бачимо головну проблему країни — відсутність людей, здатних мислити масштабно. Не в масштабі тієї чи іншої галузі, а в масштабі всієї планети. Це проблема не тільки України, а й РФ, де недавно з’явилася книжка «Проект Росії» (автор невідомий, прочитати можна на www.politics.in.ua), з якої процитую кілька абзаців: «Який сенс доводити правоту нашої теорії людям, які спершу сприймають запропонований обсяг божевіллям? З таким самим успіхом можна запросити бабусю, яка продає насіння, до обговорення проекту на мільйон. Не може чесна, добра, смілива людина, яка мислить у масштабі «насіння», взятися за велику справу. Це для неї нереальне не тому, що вона побачила в ньому якісь дефекти, а тому, що це виходить за рамки її сприйняття.
...Люди, які загалом розуміють і розділяють нашу ідею, але не звикли мислити масштабно, щонайбільше можуть поговорити на цю тему і навіть поряд постояти, але нічого конкретного ніколи не робитимуть... Ніколи маленька людина не займатиметься великою справою, як і навпаки».
Думаю, що ці слова можна повністю застосувати й до українського політичного класу, який опинився в ролі «діток», котрі отримали під свій контроль «дорослі іграшки». І оця невідповідність наявних ресурсів і дій політеліти породжує феномен «внутрішнього пожирання» України. Уся величезна соціальна енергія, що була до революції та звільнилася після неї, спрямована на все, що завгодно, але тільки не творення. Знов-таки наведу цитату з вищезазначеної книжки: «Сьогодні люди поводяться як метелики-одноденки на судні, що тоне... Заклик до дії в суспільстві «метеликів» — це завжди голос волаючого в пустелі». І далі: «масштаб мислення та світогляду дозволяє використати державний ресурс для формування ситуації. Відсутність масштабу виключає таку можливість... Етичні якості тут не мають значення. Чесні та нечесні люди однаково швидко запустять руйнівні процеси, якщо масштаб їхньої думки малий. Найсумніше, що вони цього навіть не зрозуміють». Діяльність Президента, як мені здається, повністю підтверджує цю тезу. Коли він каже, що «в цій країні існує таке явище, як Янукович», він, судячи з усього, навіть не розуміє, що «явище» полягає не в Януковичі, а в наявності цілої субкультури, що має свої, відмінні від цінностей Президента, ідеали та прагнення. Адже осмислення суті різних ідентичностей, які існують в Україні, — це тільки один крок до того, щоб вивести країну з піке. А є ще тисячі інших викликів, що вимагають розуміння, а не симуляції розуміння, і їх вирішення, а не симуляції вирішення.
Треба тверезо й об’єктивно визнати, що ми живемо в країні-симулякрі, що є на карті світу, але відсутня в головах людей. І отут криється головне запитання, на яке треба шукати відповідь, можливо, навіть у найближчому майбутньому, — України як країни немає ВЖЕ чи ж її немає ЩЕ? Чи будуємо ми нову націю, або ж ми її ховаємо, зачитуючи при цьому заспокійливу мантру «Разом нас багато, нас не подолати»?
Будь-яка революція народжує Нову людину, яка або приходить, або йде разом із нею. Французька революція породила «громадянина» san culotte — «без штанів», який палав бажанням повісити попів, у яких він брав причастя, і відправити на ешафот аристократів, яким він служив раніше. Російська революція породила радянську «надлюдину», яка не тільки могла виконувати роботу, для якої раніше була потрібна дюжина працівників, але при цьому була й вища за будь-які емоційні й тілесні потреби. Куди ж зникла НОВА ЛЮДИНА, народжена помаранчевою революцією? Якщо під Майданом досі співають пісні Віктора Цоя «перемен, мы ждем перемен», можливо, і не було НОВОЇ ЛЮДИНИ? Чому вона затаїлася в той момент, коли в серці упиря ДЕРЖАВИ-СИМУЛЯКРА вбили величезний осиковий кіл? Що вона має намір робити, побачивши великих і маленьких симулякрів, які полізли з усіх щілин, щоб за допомогою симулякра виборів впорядкувати для себе на довгі роки ще одну затишну нірку у вигляді симулякр-держави під назвою ПАРЛАМЕНТСЬКА РЕСПУБЛІКА?
Я пунктирно постараюся окреслити власне бачення того, як нам виграти битву за Україну, як нам не втратити нашої улюбленої Батьківщини. Що можемо зробити ми, представники інтелектуальної еліти, яка усвідомлює руйнівну суть процесів, але продовжує потурати інтересам можновладців?
Насамперед ми повинні ставитися до боротьби за Україну, як до війни, яка вже почалася, і будь-яке гаяння часу є злочином. Для будь-якої війни потрібна армія і полководці, а в основі нашої армії повинні бути НОВІ ЛЮДИ. НОВИМИ ЛЮДЬМИ в нашій армії будуть усі ті, хто нутром відчуває невідповідність між реаліями та діями політеліти, хто усвідомлює різницю між ПРАВДОЮ ТА СИМУЛЯКРАМИ. Нашими полководцями стануть ті представники НОВИХ ЛЮДЕЙ, які здатні адекватно діяти, згідно з масштабом сприйняття дійсності. Ми повинні виховувати НОВИХ ЛЮДЕЙ СЕРЕД МОЛОДИХ ПОЛІТИКІВ. Зрештою, ми самі повинні ставати полководцями, просуваючи найбільш здібних і талановитих уперед, бо порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Наш головний лозунг — У ПРАВДІ СИЛА!
Наша стратегія й тактика:
1. Війну виграє той, хто вміє концентрувати наявні ресурси в потрібний час і в потрібному місці. Необхідно збирати велику перевагу у вирішальному місці, у вирішальний момент, інакше нас роздавлять. На цьому етапі таким місцем є інформаційний простір — ми повинні виграти боротьбу за значення й ідеї.
2. Якщо ми починаємо боротьбу, то треба діяти з якнайбільшою рішучістю та неодмінно перейти в наступ. Пасивне очікування подібне до смерті.
3. Треба досягати щоденних маленьких успіхів, підтримуючи моральну перевагу на нашому боці. Наш ресурс — інтелект, тут ми завжди будемо сильніші за них, наше завдання — сформувати смислове поле, що витіснить смисли, що просувають маніпуляційні інститути симулякрів у маси. Ми повинні завоювати ЗМІ, привчивши журналістів думати не одномоментним масштабом stand up, а з усвідомленням того, що слово або кадр для країни в одному випадку можуть виявитися смертельною кулею, в іншому — рятівною ін’єкцією.
4. Наші дії повинні бути відповідно скоординовані, а отже, нам треба інституалізувати свою спільноту.
Ми повинні розуміти, що наша доля в наших, а не в ЇХНІХ руках і, в кінцевому результаті, щоб на поверхню пробилося нове, живе, органічне, спершу треба знищити світ симулякрів. Викинути їх із НАШОЇ реальності. Не в момент чергового нападу майданократії, а назавжди.
P.S. Спеціально для правоохоронних органів пояснюю: поняття «вбити симулякр» не має на увазі нічийого фізичного знищення. Ми підемо іншим шляхом.
