Лідери партій, які з волі виборців стали парламентськими, опинилися в такій ситуації, в якій перебували запряжені в один віз лебідь, щука і рак. Зусилля героїв байки були марними, партійні вожді дозволити собі такої слабкості не мають права, оскільки їм надана немислима, фантастична довіра самим вибирати із членів своїх партій народних депутатів.
Це вже не прямі вибори, вони гірші за мажоритарні тим, що законодавцями після них стають зовсім незнайомі виборцям люди. Якими вони будуть, нові творці законів, на які вчинки здатні заради втілення своїх ідей у життя? Чи це будуть лицеміри, які вступили в партію задля депутатських можливостей?
Колись, дивлячись на якогось із відомих політиків-промовців, я думав: яке красиве обличчя, яке вміння говорити на різні теми, переконливо заперечувати свою провину при неспростовних, здавалося б, доказах вини, наведених опонентами!
Із плином часу я пересвідчився, що всі ці політики часто бувають демагогами. Вони не здатні бути справедливими по відношенню до самих себе, своїх партій, фракцій, не здатні визнавати свої помилки, каятися. Вони брешуть і звинувачують у брехні інших, вони змінюють свої погляди на догоду публіці, замість того, щоб доводити їй, не боячись невдач, правильність своїх усталених переконань.
Іноді вони здійснюють непростимі вчинки. Як, наприклад, міг симпатичний і розумний на вигляд прем’єр-міністр під час так званого газового конфлікту назвати причиною необхідного підвищення тарифів на газ для населення те, що українці платять за нього менше, ніж росіяни, а це, мовляв, несправедливо? Чому промовчав про іншу несправедливість, яка впадає у вічі, — про те, що росіяни отримують вищі, аніж українці, зарплати та пенсії? Чому змирився з двома несправедливостями, а після виборів пригадав лише про одну з них?
Януковича обвинувачували в тому, що він перед виборами президента давав населенню хабарі у вигляді доплат до пенсій. Це правда. Але перенесення підвищення тарифів на газ й електроенергію на 1 травня — теж хабар, але він не приносить радості.
На початку квітня народні депутати, забувши про ідеологічні протиріччя, дружно (крім БЮТ) продемонстрували турботу про ту частину народу, яку вони називають елітою, тобто про самих себе. Вони ухвалили закон, згідно з яким держава зобов’язана виплачувати до пенсійного віку по 10 тисяч щомісяця кожному безробітному, який коли-небудь після 1991 року був народним депутатом.
Тепер нові депутати, зваживши на цей досвід подолання розбіжностей, зобов’язані потурбуватися про іншу частину народу, «неелітну», про «маленьких українців». Якщо немає способів збільшити дохід у бюджеті, то треба хоч би не витрачати державних грошей на те, без чого можна поки що обійтися. Треба не витрачати їх на споруду пам’ятників, проведення парадів, відзначання свят, а вкладати їх в охорону здоров’я. Треба тягнути віз економіки, використовувати всі можливості для того, щоб українці не були бідними, щоб проживали відпущені їм природою роки без страждань, спричинених убогістю.
А в розмовах про національну гордість, незалежність, про те, що без національної самосвідомості немає нації, треба не забувати, що й без людей нації не буває, і що убогі не бувають незалежними.
