Із початком нинішнього політичного сезону активізувалися й акції протесту українських громадян. Якщо раніше вже мітингували підприємці, вчителі, студенти, то у вересні на вулицю вийшли воїни-інтернаціоналісти, чорнобильці, які своїм штурмом будівлі Верховної Ради неабияк налякали народних депутатів. Локальна незадоволеність воїнів-афганців прокотилася потім і в обласних центрах. Поки ми спостерігаємо точкові виступи окремих соціальних груп, які протестують проти утиску своїх прав з боку влади: підприємці, студенти, воїни-афганці, чорнобильці... Чи можуть ці акції набути масового характеру? На це запитання відповідало чимало експертів. Одні прогнозували мітинги на осінь минулого року, інші — на весну цього року. Подейкували й про протести восени 2011-го. Згідно із соціологічним дослідженням Центру Разумкова, у серпні, порівняно з травнем цього року, дещо зросла частка громадян, які висловили готовність узяти участь в акціях протесту: санкціонованих і несанкціонованих мітингах і демонстраціях, страйках, бойкотах. 55% українців готові вийти на вулицю з протестом «у разі значного погіршення умов життя», 17,4% готові «терпіти матеріальні труднощі ради збереження в країні порядку», 27,6% не визначилися з відповіддю. Пропонуємо вашій увазі погляд політолога Павла Ковальова і думки експертів, які аналізують протестні настрої за останній місяць.
Знову і знову відкладаються дата і час народного бунту, який передрікають вже півтора року. Усі спраглі революцій можуть почекати: українське суспільство не готове до масових протестів. Акції одинаків та окремих соціальних груп розв’язують конкретні завдання, але ніяк не складаються в загальну картину «повстання мас». Є і конспірологічна версія, згідно з якою, все, що відбувається, — якийсь таємний план, розроблений самою владою. Мовляв, якщо протестні настрої неможливо вгамувати, їх потрібно очолити.
У БІЙ ІДУТЬ АФГАНЦІ
Отже, за підсумками вересня 2011 року ми маємо три знакові події: спробу ветеранів війни в Афганістані і чорнобильських організацій штурмом узяти Верховну Раду, удар букетом по обличчю міністра освіти Дмитра Табачника і студентські акції на Михайлівській площі, які розігнав «Беркут». Здавалося, ось воно — повстання з різних боків на владу. Та деякі факти примушують замислитися: а чи так усе чисто в цих яскравих проявах суспільної незадоволеності?
«Афганська» акція під стінами Верховної Ради запам’яталася двома особливостями. По-перше, досить млявими діями правоохоронних органів, зазвичай настільки рішучих щодо придушення акцій подібного роду. Так, можна припустити, що беркутівці та інші представники силових структур виявилися неготовими до рішучого повороту подій і не захотіли зв’язуватися з людьми, які мають справжній військовий досвід. Проте, як і у випадку з подіями 9 травня у Львові, помічаємо дивну річ: бездіяльність міліції тривала рівно стільки, щоб оператори, зокрема зарубіжні, могли зняти все на камеру. Після цього штурм якось сам собою згас, а до протестувальників вийшов глава парламентської фракції ПР Олександр Єфремов.
Що ще варто зауважити — це виправдання лідерів «афганських» організацій, які лунали якось дуже недоречно з вуст цих, безумовно, рішучих чоловіків. Мовляв, ми штурму не хотіли, це все інцидент, ми виявилися втягнутими в провокацію та ін. Треба врахувати, що організації ветеранів Афганістану досі завжди підтримували Віктора Януковича і Партію регіонів. І раптом виступили проти «антинародної політики». Але проти кого конкретно спрямовано їхній гнів? Проти Верховної Ради. Пролунали вимоги про її розпуск. Знову винен законодавчий орган, як і під час підприємницького майдану. Ніби тоді депутати не «продавлювали» в авральному режимі Податковий кодекс, що надійшов до них з уряду, а потім також одностайно голосували за президентські поправки до нього.
Так вийшло і цього разу. Крайніми виявилися депутати. Про непривабливу роль уряду не сильно згадують. Щоправда, «незлими тихими словами» поминали Сергія Тігіпка, але йому не звикати. І, звісно, недоторканною залишилася фігура Президента.
Те, що афганці залишаються прибічниками радше синьо-білої, ніж будь-якої іншої колірної гами українського політикуму, підтверджують ті самі заяви про провокації. Якби істинною метою була демонстрація своєї сили можновладцям, виправдовуватися не було потреби. І не було б сподівань на доброго царя, який усе розсудить. Загалом, або лідери «афганських» організацій утратили на деякий час контроль над ситуацією біля Ради, і ця ситуація стала розвиватися за законами натовпу, або всі ці виправдання — справжня спроба пояснити незапланований інцидент перед владою.
Навіщо властям режисирувати «афганську акцію»? Причин можна назвати п’ять. По-перше, незадоволеності афганців все одно не можна було запобігти, і його вирішили «каналізувати» у вигляді акції біля стін парламенту. По-друге, відміна пільг — за заповітами МВФ — остаточно «втопить» рейтинг влади, і на хороші відсотки восени 2012 року ПР може не розраховувати за вживання всього адмінресурсу.
По-третє, під час розподілу пільг можна створювати різні корупційні схеми. По-четверте, хоча б частину пільг набагато вигідніше зберегти — це один з інструментів впливу на електорат. Досить незадоволеності вже однією пенсійною реформою. Нарешті, по-п’яте, Європа, що звинувачує українську владу в утисках демократії і свободи волевиявлення, має побачити картинку невдоволеного народу, якого ніхто не розганяє, тобто демонстрацію буйства демократії в Україні.
«ХАЙ РОЗЦВІТАЮТЬ СТО КОЛЬОРІВ...»
Дещо інший контекст у подій, що умовно називають «букетним терактом» і студентською маніфестацією 23 вересня в центрі Києва. Передусім ці дві акції пов’язані лише фігурою міністра освіти, проти якої їх було спрямовано. Табачник втілює «вселенське зло», аналогічне Сергію Тігіпку. І в цьому немає нічого дивного — і той, і другий є «громовідводами» влади. І гратимуть свої ролі ще достатньо довго, хоча для партії влади розумно було б «скинути» подібний баласт. Надто багато негативу вже ввібрали ці фігури. Але, як бачимо, роль їхня ще не виконана, і поки довкола того ж Табачника продовжуються «ігри патріотів», справжні акції протесту ніяк не розпочнуться.
Студентська демонстрація 23 вересня в Києві здалася пародією на грандіозні маніфестації молоді в Латинській Америці або в США і Європі ще пару десятків років тому. Студенти часто є авангардом революційних сил у тих чи інших державах. Але в Україні, окрім гасел «Геть Табачника», організатори студентських протестів не висувають яких-небудь інших вимог, тим самим позиціонуючи свою мету як дуже вузьку. Причому в центрі протистояння міністрові освіти виявляється шанований виш — Києво-Могилянська академія. Чи не використав хто-небудь юну студентку-ідеалістку, щоб дискредитувати нелояльний до міністра освіти виш? Хто запустив інформацію про те, що на знак помсти Могилянці припинять фінансувати ремонтні роботи і низку програм? Дивно виглядає і рішення студентської ради Могилянки про позбавлення «букетної терористки» диплома цього учбового закладу — за те, що кинула тінь на шанований виз. Тобто реакція студентів нагадує виправдання лідерів афганців — це не ми, це все провокатори і окремі неврівноважені особи. Загалом, або «букетний теракт» — то справа рук «одинака», або все це — частина спектаклю під назвою «дискредитація Києво-Могилянської академії».
На вчинку дівчини з букетом одразу ж почали заробляти очки деякі політики з опозиції. Чи то намагаються таким чином нагадати про себе, чи то удар по обличчю Табачника було розроблено не якимсь віртуальним студентським «Братерством Святого Луки», а цілком конкретними персонажами з депутатського корпусу. Що робить дівчину знаряддям політичного піару. А міністра освіти зовсім не врятує від ударів в майбутньому, уже не букетом, а яким-небудь «важким тупим предметом», запущеним із натовпу.
Студентську акцію в Києві також можна розглядати як спробу «промацати» градус протестів серед найрадикальнішої частини молоді — «просунутих» студентів тієї ж Могилянки, з наметів якої свого часу почалася помаранчева революція. Якщо це так, то кому може спасти на думку така ідея? Можливі дві версії — або це влада таким чином виявляє потенційних лідерів протестів серед столичного студентства, або це знову ідея діячів з постпомаранчевого табору.
«КОЛИ СПЛЯЧИЙ ПРОКИНЕТЬСЯ...»
А що ж суспільство? А суспільство, як і раніше, живе за принципом «моя хата скраю». Якщо рік тому малий і середній бізнес зміг створити деякий рух «із глибин», і протриматися більше як десять днів на майдані, не на жарт налякавши владу, то нинішні акції настрахати владу не можуть ніяк. Так само, як і надихнути інші соціальні груп на боротьбу за свої права. Кожен, як і раніше, намагається вижити поодинці. Тим самим підтверджується очевидна і сумна істина — «вузьке коло цих революціонерів». Інші соціальні групи мовчать. У крайньому разі вони виражають «протестантам» свою віртуальну підтримку, сидячи на кухні.
І навіть якщо відкинути всю конспірологію і припустити, що і студенти, і ветерани Афганістану діяли на власний ризик, без якої-небудь координації з владою, і влада не використовувала їх утемну, треба визнати: градус протестних настроїв у суспільстві не такий і великий. Зростання цін на газ і послуги ЖКГ, періодичні продовольчі дефіцити, пенсійна реформа і навіть урізування пільг все ніяк не піднімуть народні маси. Що більше, немає лідерів, які могли б ці процеси очолити. Загалом, як співав відомий бард, «настоящих буйных мало». Немає в нас революціонерів, хоча ознаки революційної ситуації є.
КОМЕНТАРI
Євгеній КОПАТЬКО, соціолог, керівник компанії Research & Вranding Group:
— Протести афганців показали, що невдоволені соціальні групи мають домовлятися з державою. Поки комунікація подібного роду налагоджена не дуже добре. Що ж до історії з Дмитром Табачником, то підносити в ранг політичної дії неповагу до державних службовців вважаю неприйнятним. Головне, щоб такі дії не стали предметом постійного повторення, — можуть з’явитися бажаючі висловити таким чином свою думку.
У суспільстві є чимало осередків напруги, і деякі протестні групи, за наявності достатньої волі і організованості, можуть добиватися більшого, ніж інші. Але щойно вимоги яких-небудь груп переходять межу захисту їхніх власних інтересів і стають заполітизованими, їх шанси на успіх падають. Конкретику підміняють гаслами.
Віталій КУЛИК, директор Центру досліджень проблем громадянського суспільства:
— Я б розокремив акції протесту афганців і студентів. Перші діють в тому ж руслі, що і підприємці, домагаючись своїх цілей. Вони показують, як можна швидко продемонструвати високу організованість, і розв’язують питання в тому стилі, в якому вміють. Будь-які їхні акції будуть результативними, тому що ці люди не бояться насильства. Але афганці і чорнобильці — лише дві категорії з 12-ти, яким урізують пільги. Тим часом, протестів інших соціальних груп, навіть на підтримку афганців, не видно.
Люди готові обстоювати свої права, але лише законним способом. Незаконні, насильницькі, заполітизовані акції підтримки населення не мають. Так, наприклад, студенти в своїх вимогах вийшли за рамки захисту студентських інтересів, вибравши своєю мішенню міністра освіти — чиновника, діяльність якого не викликає у багатьох стільки однозначного негативу, як у цієї групи студентів. Табачник і далі піддаватиметься нападкам в такому постмодерністському дусі, як удар букетом. При цьому навряд чи йому варто побоюватися реального замаху.
Найближчим часом можна чекати на локальні акції протесту, та відчутного руху, аналогічного підприємницькому майдану, не буде. Можуть піднятися селяни, якщо запустять земельну реформу і почнуть збирати гроші. Та це — справа віддаленої перспективи. На нинішні профспілки надії немає, альтернативні профспілкові організації існують лише на папері.
Ольга БАЛАКІРЄВА, голова правління Українського інституту соціальних досліджень ім. Олександра Яременка:
— Усе залежатиме від того, що відбуватиметься у соціально-економічній сфері. Якщо буде помітне погіршення економічної ситуації, якщо будуть прояви тієї кризи, на яку все ж таки очікують (хоча є багато поглядів з цього приводу), то негативні наслідки цілком можливі. Тому, безперечно, можна казати, що постане проблема із своєчасною виплатою заробітної платні, яка спричинить протести громадян. З іншого боку, справа не в чинниках, до них люди швидко адаптуються. Визначальний вплив має наявність приводів. Якщо влада не виконує свої зобов’язання і на загальнодержавному, і на місцевому рівнях, якість життя населення погіршується. А з огляду на сьогоднішнє напруження серед громадян, таке невиконання може виявитися гострим приводом для акцій протесту.
Володимир ФЕСЕНКО, політолог, керівник Центру політичного аналізу «Пента»:
— Можливість протестів громадян залежатиме від двох обставин. По-перше, це стабільність економічної ситуації. Якщо підтримуватиметься стабільність, то протестів, очевидно, буде менше або вони здійснюватимуться на локальному рівні. Якщо ж будуть загострення в економічній сфері, то це призведе до масового невдоволення, до активізації потенціалу протестних акцій. По-друге, це приводи для протестів, адже акції відбуваються не абстрактно, а внаслідок конкретних причин. У випадку з афганцями і чорнобильцями, наприклад, була проблема пільг. Загалом, якщо уряд не робитиме помилок і не ухвалюватиме непопулярні рішення, які можуть викликати невдоволення конкретних соціальних груп, особливо груп з організованими інтересами, тоді ситуація буде під контролем. Щодо минулорічних протестів підприємців, то варто сказати, що економічна сфера була у кращому стані, ніж зараз, але була конкретна проблема, яка спричинила податковий майдан. Сьогодні ж ми спостерігаємо невдоволення в аграрному секторі, яке пов’язано з квотами на сільськогосподарську продукцію. Таким чином, ризик масових протестних акцій є, але контроль над ситуацією залежатиме тільки від дій уряду, який зобов’язаний урахувати власні помилки.
Володимир ПРИХОДЬКО, кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії КНУ ім. Т. Шевченка:
— Протести з ініціативи громадян, на мою думку, не матимуть масового характеру. Наприклад, навіть протести на підтримку Юлії Тимошенко не мають великого відгуку серед населення. Крім того, у тієї ж опозиції немає людини, котра сьогодні змогла б зібрати людей на мітинг. А самі по собі громадяни не організують масового протесту. Винятком є саме такі соціальні групи, як воїни-афганці, які вже мають чималий досвід у подібних ситуаціях. Тому я вважаю, що громадські рухи в Україні сьогодні переживають глибоку кризу. Єдине, що може штовхнути людей на вулиці, — це масові звільнення, невиплата заробітної плати й абсолютно безвідповідальна політика всім відомого одіозного діяча у сфері освіти. Інше питання, хто зможе довести це до пуття, щоб протести були не стихійними, а цілком конкретними й організованими. Адже українці звикли, що постійні, перманентні виступи відбуваються, але результату як такого не мають.
