Завершення бюджетного марафону мало в кого викликає задоволення. Воно й не дивно: переможців у цьому марафоні немає. Самі переможені.
Під час обговорення бюджету в другому читанні голова бюджетного комітету Микола Азаров кілька разів повертався до аналогії бюджету-97 й бюджету-59, підкреслюючи дивовижну схожість їхніх цифрових показників. І все-таки Микола Азаров був не цілком щирий: досвідчених спостерігачів куди більше вражає соціалістична ідеологія, що нею бюджет-97 просякнутий майже так само, як і бюджет-59. Мабуть, тому ухвалений Верховною Радою бюджет так важко втискується в рамки фінансового документа. Тим часом, коли поглянути на бюджет з позицій політичного компромісу, з'являються шанси адекватно оцінити не лише політичні результати торгу, а й фінансові наслідки для економіки.
Від вересня минулого року у Верховній Раді встигло побувати чотири проекти бюджету: вересневий, листопадовий і дві версії червневого. За винятком листопадового, який більш-менш концептуально відрізнявся від інших, усіх їх витримано в одній ідеології та сконструйовано на однакових засадах.
Чим же так здивував другий у цьому переліку проект? Останнім часом про бюджет, підготовлений у пакеті з податковою реформою, сказано й написано чимало. І все-таки наважимося повторитися. Адже поява й наступне зникнення з арени політичного торгу нового типу бюджетної політики вельми симптоматично вказує на "стелю" економічних перетворень, вище якої не вдасться прорватися в найближчому майбутньому жодному політичному угрупованню. Зокрема й тому, яке буде зібране під прапорами президентського послання, присвяченого Дню Конституції.
Зазвичай, коли перелічують новації розробників листопадового проекту, то неодмінно пригадують "передбюджетне підготування", тобто розробку пакету податкових законів, які помітно знижують фіскальний тиск на українських виробників. Не зазіхаючи на важливість податкових законопроектів, експерти схиляються до думки, що політичний сенс пропонованого проекту полягав усе-таки в іншому. Фактично тоді, в листопаді, було зроблено першу, за сім років самостійного державного бюджетування, спробу винести на суд громадськості відносно чесний фінансовий документ.
На жаль, ключові ідеї бюджету, які спиралися на фінансову збалансованість, виявилися нездійсненними політично. По-перше, уряд не зміг умовити Верховну Раду визнати, що державна влада країни не в змозі виконати всі законодавчо оформлені зобов'язання перед громадянами. По-друге, парламентарі не змогли переступити через своє соціалістичне минуле й запропонувати всім, хто працює - підприємствам і населенню - взяти на себе значну частку державних зобов'язань в обмін на зниження податків і скасування законодавчих норм, які стримують розвиток підприємницької ініціативи. І, по-третє, і уряд, і Верховна Рада, кожен по-своєму, виявили цілковиту незацікавленість у реформуванні правового середовища, аби полегшити наслідки бюджетної кризи для населення. Справді, важко уявити собі, як нинішній склад "керманичів" усіх рівнів відмовиться від адміністрування й проведе податкову, земельну і пенсійну реформи, реформу системи соціального страхування й фінансового сектора і багато інших нововведень, які подарували б громадянам економічну волю.
Мабуть, комплексність і масштабність поставлених минулої осені завдань укупі з популістською налаштованістю більшості політичних лідерів, - стали головними чинниками провалу бюджетної реформи й не дали задуманим ідеям зреалізуватись у масштабах, які заслуговують на епітет необоротні. Оборотність почалася буквально водночас із першим пробним податковим законом. А після кількох місяців безуспішного протистояння можна було тільки захоплюватися оптимізмом групи реформаторів, що розпочали, як тепер здається, вочевидь самогубчий бій за чесний бюджет.
Поразка нового бюджетного курсу стала очевидною вже тоді, коли бюджетні незгоди почались у стані уряду. Депутати лише прискорили момент розв'язки, взаконивши те, про що не наважувалася заявити виконавча влада: ні Президент, ні уряд не в змозі проводити послідовні ринкові реформи в Україні, позаяк на це немає ані політичної волі, ані владних механізмів, ані управлінських важелів впливу на економіку.
Верховна Рада, навпаки, має і політичну волю у вигляді узгоджених дій лівих фракцій, і владні повноваження на здійснення прорадянського економічного дрейфу України. Власне, це зайвий раз довело бюджетне голосування парламентської більшості, яке зміцнило позиції вже звичної бюджетної (й економічної) політики й підтвердило непорушність фактично панівних у державі пріоритетів. Коротше кажучи, реальність така, що обрані отримувачі бюджетних коштів - соціально-культурна сфера, аґропромисловий комплекс, МВС, СБУ тощо - перебувають у трагічному антагонізмі зі своїми донорами-платниками податків.
Крен державного бюджету в бік марнотратного (за мірками бюджетної кризи) соціального забезпечення і необґрунтованих соціальних пільг майже третині населення ні за яких застережень не може служити індикатором реального матеріального становища українців і виправдовувати спустошливу політику щодо промислового сектора економіки. Закладені нинішнім бюджетом макроекономічні пропорції не дозволять переважній більшості підприємств унормалізувати свій фінансовий стан, а отже, не дадуть очікуваного надходження податків і не забезпечать планований рівень фінансування соціально-культурної сфери. І це не є таємницею для парламентарів.
Заради справедливості, слід відзначити, що депутати часом намагалися провести в закон положення, які полегшують становище головного постачальника грошей до бюджету - підприємств. Але це призводило тільки до того, що обговорення бюджету час від часу впадало в стан ритмічного "сахання": пропозиції посилити соціальний захист і збільшити видатки змінювалися вимогами допомогти виробникам і скоротити прибутки, аби згодом знову повернутися до соціальних декларацій. А в тих виняткових випадках, коли бюджетні гроші повинні були надходити соціально неприємним для парламентарів суб'єктам, поділ завершувався полюбовно: незручним зрізали фінансування, а опікуваним - додавали. Загалом складалося враження, що депутати інколи забували, про що вони голосували за хвилину раніше, настільки суперечливими були їхні настрої. І все-таки в уже затвердженому бюджеті немає найменших слідів тяжкого вибору між бажаним і дійсним. Бюджет цілком укладається в заготовлену для нього ідеологічну модель, побудовану на задушенні будь-якої приватної ініціативи громадян і посиленні поліцейських функцій держави.
Очевидну нездійсненність бюджету депутати збагнули ще у квітні. За інформацією голови бюджетного комітету Азарова, спад виробництва в першому кварталі порівняно з аналогічним періодом 1996 року на 7% призвів до зменшення надходжень податків до бюджету на суму 180 млн. грн., сума бюджетної недоїмки становила 1,7 млрд. грн., або 41% до суми надходжень за перший квартал 1996 року. Але це не перешкодило тому таки Азарову піти, всупереч пропозиціям уряду, на збільшення прибуткової частини бюджету ще майже на 2,2 млрд. грн., тобто майже на 11%.
Можна припустити, що голова бюджетної комісії Верховної Ради і податкової адміністрації (в одній особі), наполягаючи на тому, що прибутки держскарбниці зростуть, твердо переконанний у можливості стягнути з законошанобливих платників податків те, що має належати бюджету. Не дарма ж в ухваленому проекті бюджету видатки на утримання податкової адміністрації збільшено проти найпершого, зверстаного на старій податковій базі, вересневого проекту з 200 до 250 млн. грн., тим часом як загальні державні витрати було скорочено на 10 млрд. грн. Не задовольнившись збільшенням армії податкових інспекторів і поліцейських, податкова адміністрація пропонує також збільшувати кількість податків, як приміром, запровадити в експорті спирту фінансову заставу на суму акцизного збору; запровадити санкції на проведення бартерних операцій, операцій за рахунками типу ЛОРО і на проведення багатоступінчастих взаєморозрахунків між підприємствами.
Однак, якщо голові податкової служби проводити жорстку фіскальну політику належить за посадою, то фіскальні ініціативи уряду - це змушена реакція на зміцнення обстоюваної парламентом бюджетно-розподільчої системи. За всієї умовності пониження податкового тягаря на підприємства після ухвалення двох нових законів - про податок на прибуток і про податок на додану вартість, відповідно до чинного економічного законодавства реальний рівень перерозподілу внутрішнього валового продукту становитиме аж ніяк не менше як 40%-45% (хоча за законом про бюджет цей показник не перевищує 37%). Ці кошти (в теорії) повинні обслуговувати 50%-60% державної частки власності в промисловості та практично всю соціально-культурну сферу. Ясна річ, що в уряду, навантаженого такими зобов'язаннями, не може не з'явитися спокуси втягнутися в гонитву за підвищення податкових ставок. Найостанніша ініціатива - поправки до закону про патентування. Цей своєрідний еквівалент податку на прибуток для всіх торговельних підприємств і підприємств сфери громадського харчування знову поверне практику зарахування видатків у прибуток підприємств, довівши до банкрутства багатьох із них. А для решти - підприємств-виробників згубним виявиться вже самий закон про податок на прибуток. Хоча його запровадження перенесено на кілька місяців, передбачувані ним норми амортизаційних відрахувань принаймні до початку наступного року не поліпшать ситуацію на підприємствах.
Часто можна чути від апологетів нинішньої бюджетної системи: мовляв, закон про бюджет-97 за своїм грошовим вираженням настільки злиденний (лише $15,62 млрд.), що коли і впливатиме неґативно на економіку, то - суто символічно. Ясна річ, у чомусь із авторами такого погляду можна погодитися, але тільки не з тим, що бюджет не пригнічує економіки. Вся драматичність ситуації саме й полягає в тому, що неспроможність державної влади взяти під контроль економічне життя в країні засобами фіскальної та бюджетної політики породжує репресивні методи управління. І в цьому розумінні становище промислових підприємств в Україні сьогодні значно важче, ніж за соціалізму. Тоді політичні зазіхання на економічний диктат над народним господарством були співмірні з фінансовими можливостями держави-господаря. Тепер аналогічні амбіції, що їх сповідує ліва більшість Верховної Ради й частина урядових міністрів, шукають і знаходять союзників у поліцейських можливостях постсоціалістичного режиму.
Сумно, але факт: прагнення державної влади зберегти соціалізм для вибраних громадян (приміром, споживачів соціальних пільг або працівників окремих галузей) решту просто виштовхує в "тінь". А там на них уже чатують борці зі злочинністю, котрі мріють пересаджати всіх порушників закону - тобто кожного першого платника податків.
