За чергою новин, інколи досить драматичних і несподіваних, що надходять із України останніми тижнями, легко не побачити за деревами справжнього лісу й у результаті сформувати неадекватну політику стосовно України та її Президента.
По-перше, помаранчева революція закінчилася, але досягла однієї з головних цілей: у країні пройшли об’єктивні й прозорі вибори, оцінені найупередженішими спостерігачами на Заході як досить демократичні.
Віктор Янукович переміг чесно, а його опоненти звернулися до суду, рішення якого суспільство сприйняло як належне. У результаті «помаранчевого» п’ятиріччя Україна навчилася проводити демократичні вибори й поважати верховенство закону.
Влада, яка організувала й провела вибори, їх програла.
Рідкісний, на жаль, для пострадянського простору випадок. Важко тепер уявити, аби хтось спробував фальсифікувати наступні українські вибори, або у випадку поразки чи незгоди з рішенням суду, закликати людей вийти на вулиці.
Навчившись демократичним виборам, Україні тепер потрібно вчитися жити демократично між виборами. Це одне з основних завдань, що не вирішили «помаранчеві» й що дісталися команді Януковича.
По-друге, вражає масштаб та глибина події, особливо на тлі інших пострадянських країн.
До влади через вибори прийшла не просто інша партія або черговий наступник, а партія та її лідер, які перебували до самого кінця в непримиренній опозиції до попередньої влади та пропонували протилежні відповіді на головні питання українського буття. Їм не довелося брати владу через революцію, організовувати національні хвилювання. Колишня влада тим більше не пішла на це.
По-третє, такий різкий — практично на 180 градусів — поворот не призвів ні до колапсу системи управління в країні, ні до збоїв у процесі ухвалення рішень, ні до конфліктів усередині істеблішменту, ні до розгубленості українських силовиків, або паралічу правоохоронних органів.
Країна плавно перейшла під владу опозиції, яка, зауважимо, набралася сил саме при «помаранчевому» президентові, який застосовував у боротьбі з нею політичні, а не адміністративні методи, що й створило здорову політичну ситуацію в країні. Популярні в Росії страшилки про те, що в існуючої влади, якою б збитковою вона не була, немає заміни, а прихід опозиції загрожує потрясінням системи управління, виявилися безпідставними на прикладі України.
По-четверте, ці вибори були, по суті, першими, в яких зовнішні гравці займали нейтральні позиції, що дає Януковичу можливість сформувати основні характеристики та ідеологію самостійної української держави, основи реального суверенітету, національно-державні цінності, а також ідеологію національної єдності.
Він може й повинен визначити, що ж таке Україна в сучасному світі. У нього для цього більше можливостей, ніж було в Ющенка. Більше того, йому потрібно постаратися довести країні, що він кращий, ніж опозиція, здатний укріпити політичну, культурну й військову незалежність країни, а також її єдність та цілісність. Звичайно, не факт, що він здатний на настільки основоположну роль.
По-п’яте, відомо, що в меншості, тим більше в опозиції, бути демократами нескладно.
Набагато важче бути її прибічником, коли в тебе в руках є влада. Коли в квітні Янукович приїде до Вашингтона, він буде, на відміну від Дмитра Медведєва, зустрітий як переможець демократичних виборів. В США не так багато можливостей впливати на Україну, другу для них, після Росії, за важливістю країну на пострадянському просторі. Америка надаватиме підтримку Януковичу, хоча розмір її, мабуть, прямо залежатиме від того, наскільки рішуче він почне займатися реальними проблемами країни й проводити важкі, але непопулярні реформи.
Вашингтон тиснутиме на своїх союзників в Європі, з тим, аби двері Євросоюзу були відкриті для України ширше, ніж вони відкриті сьогодні для Туреччини.
ЄС, через багато причин, сьогодні не готовий до розширення на схід, але більшість українців виступають за вступ до цієї організації. Чим демократичнішим і самостійнішим буде український Президент, тим простіше йому буде знаходити спільну мову з Заходом і важче — з Росією. Чим авторитарнішим і далі від українських суверенних інтересів він буде, тим активніше відбуватиметься його зближення з Росією й віддалення від Заходу.
По-шосте, глобальна криза — не найкраща атмосфера для вирішення проблем української економіки, що перебуває в катастрофічному становищі.
Ні США, ні ЄС сьогодні не в змозі займатися цим питанням. Головним партнером тут для Януковича є Росія. Але йому потрібна економічно сильна і щедра, але політично нейтральна Москва, що не ставить його в безвихідь і не підсилює й без того потужну опозицію.
Україні потрібний Захід як політичний партнер, Росія — як економічний.
Домогтися балансу Януковичу буде вкрай складно, особливо враховуючи, що для Росії Україна важлива не як економічний, а в першу чергу як політичний партнер і — бажано — військовий союзник. Економіка України для Москви — лише інструмент державного будівництва сусідньої держави, бо російська безпека значною мірою залежить від геополітичної орієнтації й надійності «українського поясу безпеки».
Із цих позицій потрібно розглядати можливе перезавантаження стосунків України та Росії, включаючи енергетику й базу в Севастополі.
Україна є демократичним лідером на пострадянському просторі.
Успіх Януковича потрібний не лише їй самій, але й сусідам із колишнього СРСР, Америці та ЄС. Україна повинна стати не полем нової боротьби Росії та Заходу, а країною, де демократія й суверенітет — два боки однієї медалі.
