Кілька днів поспіль канал Донецького телебачення (ТРК «Україна»), мабуть, замість фільмів-жахів показував нашестя «нашистів» до Донбасу. Очевидно, задумували це видовище не для людей зі слабкими нервами, і зоровий ряд було вибудувано в рваному ритмі наростаючого психологічного напруження, — приголомшливо й агресивно. Знайомий почерк влади, неконтрольованої громадянським суспільством. Як сказав диктор, «багатотисячні натовпи» зустрічали В. Ющенка, розмахуючи червоними прапорцями і скандуючи: «Ющенко — фашист!», «Фашизм у Донбасі не пройде!» Така кількість «добровольців» приголомшує… Наочна агітація протестуючих була виконана в жанрі карикатури а ля Кукринікси. На одній «картині» В. Ющенка зображали в образі Гітлера. Слід сказати, що вся ця «антифашистська демонстрація» рясніла символікою Третього Рейха. Свастика — як камінь, кинутий у город «нашистів», у кінцевому результаті важкенькою каменюкою вдарила по іміджу України. «Борці з фашизмом» оконфузилися перед високими іноземними гостями. Річ у тому, що серед іноземних представників, які прибули з Києва разом із В. Ющенком, були і дипломати з Німеччини. На рівень свастики донецькі «художники» опустили і державний символ України — Тризуб. На малюнку, виконаному на гігантському бігборді, «тризуб» забивають у голову Віктора Ющенка. Великим планом телекамера показала, як чиясь нога розтоптує портрет Ющенка, кинутий на землю.
Виставивши рекрутованих протестантів у ролі виразників думки жителів всього Донбасу, організатори акції зганьбили Донбас перед усією країною, а Україну — перед цивілізованою спільнотою. Залякуючи донеччан ще радянським міфом про бандерівську загрозу з Західної України, в Донецьку показали, як можна управляти країною не за законами, а «за поняттями», без усякого там «геморою». («Гемороєм» назвали українську мову в газеті «Кур’єр «Донецьких новин» від 10-16 жовтня, стор. 6.). Образотворче мистецтво місцевого політичного бомонду органічно доповнювала усна народна творчість. Немов після виснажливих репетицій за системою Станіславського, люди з народу говорили перед телекамерою, ніби з книжки брали... Ось тільки кілька висловлювань.
— Нам не потрібен «нашизм» тут! Ми і так обурені тим, що наша область, будучи всеукраїнським донором, годує Західну Україну — улюбленців Ющенка, а він і вони приїхали сюди забороняти нам рідну нашу мову, нашу віру. Вони замовляють музику, хоч музику замовляє той, хто за неї платить. Така ресторанна премудрість є. А платить за це Донбас, і ми нікому не дозволимо, нікому не дозволимо нав’язувати нам свої правила гри!
— Коли прем’єр-міністром був Ющенко, він прийняв рішення провести поховання радіоактивних джерел на шахтах Донбасу. Нехай він ховає ці радіоактивні джерела в соляних шахтах Західної України!
— Коли Ющенко був прем’єр-міністром, у всіх українських школах вилучили російську мову, як предмет. Читають англійську, а російську нині вводять як факультативну. Хіба можна на Сході, в Донбасі, де багатонаціональне населення, жити за такими вовчими законами!
— Ми за російську мову! Тут російський рух, Нас 14 мільйонів, і 14 мільйонів своє слово скажуть. Ми — за Путіна, ми — за Януковича!
— Мені дуже не хочеться бути під владою Західної України, не хочеться, щоб бандерівці нас стерли на порох, а так і буде, якщо до влади прийде Ющенко!
Ці перли «народної мудрості» прозвучали тільки одного разу. Потім «режисери» схаменулися, і розпалювання міжнаціональної ворожнечі та пропаганда розколу України припинилися. Яка ж справжня ціна цього чорного піару, коли і як проявляться його наслідки, напевно, не знають і його замовники, і виконавці. Справа, зрештою, не в Ющенку. Акція, яка на перший погляд була спрямована проти цього політика й очолюваної ним політичної партії, за стилем і мотивацією виявилася антиукраїнською. У Донецьку довели до цілковитого абсурду протестну модель поведінки, унаслідок чого замість бажаної «України без Ющенка» вийшла «Україна без України». Червоні прапорці, якими, як у пісні Висоцького, обклали Ющенка, жодного стосунку до КПУ не мали і відігравали роль обманки, щоб дезорієнтувати виборців. Проте і тут стався абсурд, оскільки «комуністами» стали учні, яких вивели на вулиці протестувати проти «нашизму», хоч вони навіть не уявляли, що це таке. Разом із червоними прапорцями людям роздали «триколори» — державні прапори Росії. І це під час тузлинської кризи. Це в той час, коли п’ята колона — «Російський блок» — виступив у Криму з фактично підтримкою російської політики стосовно перекроювання кордонів. У передвиборній «війні» проти Ющенка донецька група загрозливо демонструє, що спирається на антиукраїнські політичні сили. Проте ці сили не користуються популярністю в регіоні. На парламентських виборах 2002 року за «Російський блок» у Донецькій області проголосували всього 12 812 чоловік (0,51%). Про які 14 мільйони говорив записний оратор! Не все так гладко в «Партії регіонів», якщо вона не може знайти собі впливовіших союзників. Порівняння В Януковича з Путіним, який порятує Росію від тероризму, має двоякий характер. З одного боку, — це претензії на роль «сильної руки», коли ворогів не треба «мочити в сортирах», вони і так тремтять від жаху та запасаються памперсами. З іншого боку, з такими союзниками, як «Російський блок», прем’єра можна уявити хіба що губернатором російської губернії. Ідеологія розколу України на Західну та Східну, національна ідентифікація з приналежністю до Росії — не знайшли підтримки у виборців Донбасу. Тому спроба подати «ідеологію» «Російського блоку» як думку всіх жителів регіону вилилася в низькопробний політичний фарс. Цей фарс — свідчення низької культури політиків і не більше того. Складається враження, що наші політики, плануючи свої глибокодумні піар-ходи, впадають у той ніжний вік, коли під час сидіння на горщику раптом приходить осяяння, яким чином насолити хлопчику Петі чи Васі. Різниця лише в тому, що ці «дитячі витівки» позначаються на іміджі країни. Коли настане час дорослішання?