Зайва толерантність в обговоренні національних та інших проблем не лише шкідлива, але й небезпечна. Замовчуючи чи заплющуючи очі на проблеми, які виникають, ми їх не вирішуємо, не попереджаємо, а дозволяємо їм неконтрольовано розвиватися, а значить ставати потенційно вибухонебезпечними.
Спробуємо спрогнозувати декілька ситуацій не на п’ять чи десять років, а зазирнемо трохи далі.
Людська свідомість спроектована таким дивним чином, що коли ситуація навколо особистості стабілізується, то цю стабільність наша свідомість охоче проектує в майбутнє. Наприклад, масовий внутрішній дефолт сотень тисяч родин в Україні (що взяли непідйомні, як виявилося, кредити) став можливим лише через те, що в основній масі недурні й освічені люди не спрогнозували можливе погіршення ситуації. Як мінімум, вони розраховували, що ситуація в економіці країни, та і в їхніх особистих доходах не погіршиться. Приблизно так само працює свідомість людей, коли справа стосується країн, їхніх економік, глобальних тенденцій. Але тут трохи простіше. Бо нам відома історія. Щоправда «Історія» вчить, що вона нікого, ніколи й нічого не вчить. Спробуймо спростувати цей чийсь афоризм (на жаль близький до істини) при аналізі майбутніх перспектив і загроз в Україні та Європі. Звичайно, хочеться вірити лише в краще, проте розпочнемо.
Актуальне питання: як поводитися щодо НАТО? Якщо вдасться переконати наших громадян, то звичайно вступати до НАТО є сенс. Вступаючи до НАТО, ми не втрачаємо суверенітету нашої країни. У НАТО зараз майже всі країни, які в майбутньому можуть бути нашими стратегічними союзниками. Але необхідно усвідомлювати, що це тимчасове вирішення безпеки країни. Зробімо хоча б поверховий аналіз ситуації ймовірного сценарію недалекого майбутнього.
Розглядаючи європейську безпеку не можна обійтися без оцінки впливу на неї дочки Європи — Північної Америки. У розкладці нинішніх сил на Європейському континенті Сполучені Штати відіграють дуже важливу роль. Але вона тимчасова.
США, країна емігрантів — закриває кордони для нових емігрантів. Ідея багатонаціональної та мультикультурної держави виявилася помилковою. Серйозні підстави для подібних висновків є, але обѓрунтування цього твердження не є метою даної статті. Просто є підстави передбачати, що США через n-ний час буде не до Європейської безпеки. Шанси на довгочасність проектів НАТО і Європейського Союзу дуже низькі. Звичайно, думка може видатися спірною, але припущення базується на історичних фактах.
Стисло проаналізуймо історію об’єднань Європи. З найвідоміших потрібно згадати контроль над значною частиною Європи та Середземномор’я Римською імперією (до речі, він був найтривалішим із усіх відомих об’єднань). Наступним більш-менш вдалим об’єднанням частини Європи можна назвати добу Бісмарка.
Приклад невдалого об’єднання — це доба Наполеона. Як об’єднувальні проекти можна розглядати Австро-Угорську імперію, а також Російську імперію і, як продовження її, СРСР. Доля їх відома. Вони розпалися.
Обмеженість людського мислення щодо свого майбутнього можна проілюструвати наступним прикладом. Час правління в Російській імперії Миколи I ознаменувався, наприклад, пропозицією всім європейським державам роззброїтися, так як імперіями правили родичі. А за Миколи II вибухнула перша світова війна, яка забрала мільйони життів. Не хочеться детально аналізувати причини початку тієї війни, але її ніхто по-справжньому не хотів. Максимум, на що дехто розраховував, так це на невелику короткочасну та звитяжну операцію. Але логіка війни виявилася некерованою.
Красномовні інші загальновідомі факти, як наприклад: Чемберлен 1939 року, підписавши Мюнхенський договір (напередодні нападу Німеччини на Польщу), оголосив англійцям, що він привіз їм мир. 1941 року Сталін відмовлявся вірити в напад Німеччини на СРСР. Це те, що стосується навіть короткострокового передбачення майбутнього вельми, здавалося б, поінформованими людьми.
Не будемо детально говорити про ще масштабнішу Другу світову війну, яка лише через 21 рік після закінчення Першої світової війни почалася в Європі, а закінчилася в Японії. До чого ці екскурси в історію? До того, що ми можемо зробити цілком певний висновок, що всі об’єднання Європи закінчувалися кривавими подіями, які призводили до розпаду імперій і багаторазового переділу кордонів держав. З недалекої історії (100—200 років для історії — майже мить) розпад Шведського королівства на власне Швецію, Фінляндію і Норвегію. З новітньої історії звернімо увагу на мирний розпад Чехословаччини на Чехію та Словаччину. Народи близькі за культурою, мовою і навіть за кров’ю не змогли вжитися разом у рамках однієї країни. Хоча в них були десятиріччя спільного існування і відповідно час для того, щоб навчитися вирішувати проблеми, які виникають, або, хоча б, розробити алгоритм їх вирішення. Красномовний приклад — Югославія: серби і хорвати, один етнос, майже одна мова, християни (щоправда, одні православні, інші — католики). Досвід історії життя поряд — сторіччя. Для того, щоб розділитися, пережили досить серйозний військовий конфлікт. Слава Богу, цей конфлікт не перетворився на велику війну. Але була б Росія на той час могутнішою та агресивнішою, війна там, можливо, тривала б і досі. Взагалі, в історії так і буває — з невеликих конфліктів виникають великі війни.
Можна довго перераховувати приклади розпаду в центрі Європи. Зараз ми спостерігаємо процес розпаду, що почався в Бельгії на Фландрію та Валлонію. І при цьому 27 європейських держав хочуть об’єднатися в рамках «єдиної» Європи. Ми бачимо, як два взаємовиключних процеси відбуваються в один і той же час.
Весь хід історії підштовхує нас зробити висновок, що проблеми, які виникають із плином часу, легше вирішуються в рамках національних держав.
Але періодично виникають ідеї й люди, які їх підтримують, які проповідують, а потім намагаються іноді силою, іноді переконанням зробити якісь кроки до нових, приречених на розпад, об’єднань. Адже нове об’єднання Європи, що відбувається зараз, не має під собою жодної ідеї, окрім економічної доцільності. А цього дуже мало для довготривалого союзу.
Щоб показати нестійкість і малу передбачуваність майбутнього уявімо, що глобальний неврожай призвів до 50% скорочення продовольчих ресурсів, які споживаються протягом року. Що буде, якщо неврожай триватиме лише один рік — передбачити неважко. Людство насилу, але справиться. А якщо, не дай Боже, п’ять років? Як поведуть себе народи, країни? Одне можна сказати точно, гуманні підходи розв’язання проблеми зникнуть — просто не виявиться для цього ресурсів.
Який висновок повинна зробити для себе Україна як суверенна держава? По-перше, визнати для себе самої очевидний для всіх неєвропейців факт, що Європа, в масштабах планети, населена небезталанними, але вельми агресивними племенами-націями. Така кількість воєн, масове залучення в них населення, їхня інтенсивність, тривалість і безжалісність виняткові в масштабах планети.
Потрібно визнати, що ми не відрізняємося від сусідів у кращий бік. Аналіз нашої історії говорить про те, що ми далеко не завжди були толерантними до народів, які жили на нашій території, і до наших сусідів — також. Утримати під своїм контролем кращі землі в Європі (та мабуть і в світі) іншим способом було неможливо. Ілюзія про те, що людину може істотно змінити освіта і культура, не підтверджується історією (одна з найосвіченіших і найкультурніших націй — німці, почали Другу світову війну). Тому аналізуючи можливі загрози в майбутньому, це потрібно приймати як даність. Повернімося до розгляду безпеки для України.
Безпека країни зовнішня і безпека внутрішня.
Безперечним пріоритетом є безпека внутрішня, враховуючи нашу історію. Історія останніх 18 років показує, що глибинне розуміння і сприймання світу та себе в цьому світі етнічними українцями не чуже й іншим народам, які проживають на території України. Особливо, якщо вони народилися в Україні. Озираючись на історію, можна з упевненістю сказати, що ще 20—30 років миру і більшість таких громадян остаточно «покозачаться».
Кожне наступне покоління молодих людей, батьки яких не є етнічними українцями, буде в усе більшій мірі відчувати себе українцями, а отже, будуть ними і за духом, і за сутністю. Це можливо лише тому, що немає серйозного чи важкопереборного бар’єра між етнічними українцями та народами, які проживають вздовж наших кордонів.
Потенційні загрози внутрішній стабільності несе лише одна частина України — Автономна Республіка Крим. Як поведе себе в майбутньому населення Криму на можливі виклики майбутнього — питання, і відповідь на нього наразі складно спрогнозувати. Сподіватимемося на краще. Народ Криму захоче і зуміє вписатися в український контекст. Поки що рух у цьому напрямі є.
Якщо виходити з того, що історія рухається в напрямі національних держав, то цілком логічно зробити серйозні обмеження для отримання громадянства іноземцями. До чого може призвести масове надання громадянства людям іншої ментальності та культури показують події у Франції, пов’язані з деструктивними виступами арабської меншини. Переконання французів, що їх багата культура і традиції зможуть з усіх іноземців зробити згодом патріотів-французів зіграло з ними злий жарт. Хотілося б помилятися, але ці події — лише прелюдія внутрішнього силового конфлікту. Можна наводити інші приклади сучасності — це етнічна проблема в краї Косово, що призвела до війни і примусового поділу Сербії. (Чим «благополучно» заклали чергову балканську «бомбу» під майбутній мир у Європі. Збройний конфлікт у цій частині Європи — питання часу. Справді «Історія» нічого не вчить...). У будь-якому випадку жорстке обмеження кількості іноземців, які перебувають на території України, врятує майбутні покоління українців від складних ухвал, пов’язаних із цією проблемою.
Безпека зовнішня. Як будувати відносини з усіма країнами? Загальновідомо — на рівноправній і взаємовигідній основі. Де потенційні загрози і які можливості нейтралізувати їх?
Найпотенційніша і найреальніша загроза для України — це путінська Росія. Точніше не путінська, а імперська Росія, як не сумно це констатувати. Сумно, тим більше, що в більшості наших співвітчизників там є близькі родичі. Росія нині — mini імперія. Понад 80% її населення — це росіяни, за вірою — православні. Чимала частина 140-мільйонної країни — етнічні українці (за даними перепису населення — понад 5 млн. людей). Загроза для України — це імперське мислення більшості населення цієї країни. Перед Росією стоїть серйозна проблема — демократизація країни неминуче призведе до розпаду її на власне Росію і низку незалежних держав на півдні європейської частини Росії. Російський народ, на жаль, не готовий до такого розвитку подій. Це вірно підмітила пані Оксана Пахльовська в публікації «Яку Росію я люблю?» («День», №52 від 29 березня 2009 р.). А це автоматично веде до обмеження політичних, економічних і особистих свобод людей, які мешкають у Росії. Чому це небезпечно для України? Тому, що приклад демократичної України несе небезпеку для Російської імперії. Свідомість етносів не змінюється швидко. Тому, сподіваючись на краще (демократизацію Росії), потрібно готуватися до гіршого. До того, що нам, Україні, доведеться десятиріччя жити поряд із країною, яка, щоб зберегти свою цілісність, шукатиме ворогів у всьому світі, в тому числі й серед сусідів. Хто може бути довготривалим союзником України в цій ситуації?
Стисло проаналізуймо можливий і вельми ймовірний сценарій найближчих (10—20 років) подій. Передбачаючи, що США потенційно згодом будуть змушені зайнятися власними проблемами і не зможуть виявитися «донорами» безпеки, то перспективи Північноатлантичного альянсу вельми туманні. Іншими словами — НАТО не вічне. Які структури безпеки виникнуть замість НАТО? Точно не скаже ніхто. Але спробувати змоделювати систему безпеки, до якої потрібно прагнути Україні, можна. Безпека на тривалу перспективу потрібна ж не лише Україні. Щоб зрозуміти, що мається на увазі, зробімо невеликий відступ від теми.
Президента В.А. Ющенка є за що жорстко критикувати. І за невміння розбиратися в людях, яке приводить до помилок у кадровій політиці, і за зайво компромісну внутрішню політику, але він увійде в історію України як президент, який задав український національний контекст розвитку держави. Переконаний, що ніхто з основних претендентів на майбутніх виборах — ані Янукович, ані Тимошенко не підняли б на таку висоту трагедію Голодомору. Впевнений, що це один із основоположних постулатів незалежності української держави. Ми не захочемо, щоб хтось за щось морив нас голодом або ще якимось чином обмежував нас у розвитку власної країни. (Як наслідок, років через 10—15 ми не захочемо приєднання і до Європейського Союзу, навіть якщо нас будуть туди запрошувати. Тому що вступаючи в Європейський Союз, ми втрачаємо частину свого суверенітету.) Друга знакова подія: це поїздка Ющенка та ще чотирьох президентів до Грузії під час торішнього серпневого грузино-російського конфлікту в Південній Осетії. Переконаний, ця поїздка зробила для безпеки і незалежності України більше, ніж 100—200 ракетних комплексів або ще щось подібне. У Грузії було порушено право на територіальну цілісність країни (безвідносно того, як поводилися учасники конфлікту). Це фактично анексія частини грузинських територій на користь Росії. Але звернімо увагу на наступний факт: адже до Грузії полетів не тільки Ющенко. Президенти Польщі, Литви, Латвії, Естонії також, ризикуючи життям, приїхали в Тбілісі. Чим керувалися вони? Адже не інтересами Ющенка або Саакашвілі. Вони керувалися забезпеченням майбутньої безпеки своїх країн. Їм легко уявити ситуацію, коли могутніший у військовому плані сусід, Росія або Німеччина (що не виключено в майбутньому, якщо озирнутися на історію) , нападе на них. І вони не хочуть опинитися один на один у такій ситуації. Отже, ці країни є потенційно надійними союзниками у разі можливих конфліктів у майбутньому. Об’єктивно в такому партнерстві мають бути зацікавлені ще декілька країн: такі як Чехія, Словаччина, Швеція, Фінляндія, Норвегія і, якщо зуміє зберегти незалежність (чого дуже б хотілося), Білорусь. Але якщо ми хочемо, щоб зачатки балтсько-центральноєвропейського партнерства були не на десятиріччя, а на сторіччя (НАТО так довго точно не збережеться), то ми самі для себе повинні ухвалити рішення, що у разі яких-небудь конфліктів згаданих країн із сусідами, ми їх підтримаємо не тільки морально, але й людьми та зброєю. Потрібно звернути увагу, що інші країни Європи, в контексті грузино-російського конфлікту, та й нашої україно-російської «газової війни», повелися недалекоглядно. Їхня слабка реакція на ті події межує чи то з дурістю, чи то з боягузтвом.
На жаль, такі країни як Румунія та Угорщина зараз не виглядають як країни, які можуть гарантувати безпеку і стабільність у центральній Європі. Бажання та настрій цих народів «зібрати» в одній державі відповідно румун і угорців може спровокувати конфлікти цих народів із сусідами, у разі серйозного ослаблення останніх.
Мир у Європі один на всіх. Тому ще можливі союзники України можуть бути (як не дивно) на Балканах. Правда донором безпеки має виступати сильна Україна. Аналіз європейської історії показує, що спроби уникнути проблем, посилаючись на їхню неактуальність для яких-небудь народів Європи (немає загальних кордонів чи серйозних економічних інтересів) приводить, через деякий час, до того, що потім вже їх долею починають займатися сусіди та їх союзники.
Твердження, що серйозний конфлікт між такими близькими країнами як Росія та Україна неможливий, це, на жаль, помилка. Якщо можливі громадянські війни, то війни між сусідами цілком можуть трапитися. Серйозною довготривалою гарантією безпеки може слугувати по-справжньому боєздатна і могутня армія, яка зможе гарантувати для можливого агресора неприйнятні втрати. І вже у другу чергу для безпеки країни важливі надійні союзники. Що по-справжньому народжує оптимізм, дивлячись у майбутнє, так це те, що поки є ми, українці, які відчувають себе громадянами України, то країна буде. І буде її кому захищати.
Р. S. Може виникнути цілком природне запитання: навіщо потрібна дана стаття? 10—30 років це далеко за межами поточної політики. Але довготривала політика безпеки не може народиться за декілька років. Адже запропонований сценарій не міг би розглядатися навіть як варіант, якби не було розпочато процес історичного примирення і взаємного прощення народів України і Польщі. Довготривала безпека — це безперервна низка конкретних дій. Необхідно щоб ці дії здійснювалися з певним баченням майбутнього. Справжні та довготривалі інтереси країн і народів не завжди усвідомлюються відразу. Союзи, якщо вони не сприймаються як національний інтерес кожної з країн, — легко розпадаються. Яскравий приклад — Варшавський договір.
