Друга хвиля розширення Північноатлантичного Альянсу робить для України все більш актуальною проблему розвитку співробітництва з країнами Центральної Європи. Політичне рішення керівництва України про готовність стати членом НАТО потребує серйозної підготовки та активної наступальної політики. Звичайно, багаторічний досвід співробітництва Києва та Брюсселя має вiдіграти свою позитивну роль, проте вступ до організації, яка поступово стає осередком миру та стабільності по обидва береги Атлантики, потребує серйозної підготовки. Активізація відносин з центральноєвропейськими сусідами України має під собою прагматичні підстави. По- перше, таким чином процедура вступу до Альянсу для України буде позбавлена помилок, зроблених свого часу натовськими неофітами. По-друге, буде зменшено ймовiрність виникнення нової «залізної завіси» на західних кордонах України.
Очевидним є і той факт, що наша держава не повинна суттєво змінювати стратегію у відносинах з учасниками першої та другої хвиль розширення НАТО. Сам факт того, що Альянс складається з рівноправних держав, а всі рішення приймаються виключно на основі консенсусу, потребує від Києва прозорої та активної центральноєвропейської політики. Будучи одним з центрів впливу на пострадянському просторі, Київ має непогані шанси конвертувати його у зростання власного авторитету на європейській арені в цілому.
Аналізуючи сьогоднішній стан відносин України з країнами Центральної Європи, необхідно зазначити кілька ключових моментів. Після розпаду Організації Варшавського Договору та краху світової соціалістичної системи країни Центральної Європи взяли курс на інтеграцію до євроатлантичних інституцій. Були проведені досить ефективні економічні та політичні реформи, суттєво виріс рівень життя. Прагнучи позбавитись наслідків багаторічної залежності від СРСР, центральноєвропейські країни максимально звузили коло економічних та політичних контактів з пострадянськими державами. Втім, процеси глобалізації та формування загальноєвропейського простору примусили Варшаву, Прагу та Будапешт суттєво переглянути свою східноєвропейську політику.
Не буде перебільшенням твердження, що саме Україна є для центральноєвропейських держав основним партнером серед держав СНД. Чітка орієнтація на інтеграцію в Європу, подібні внутрішні проблеми, можливість використовувати Україну як провідника своїх інтересів на пострадянському просторі роблять партнерство між нашими державами відкритим та перспективним. Київ, у свою чергу, прагне не лише переймати досвід своїх центральноєвропейських партнерів, але і всіляко підтримувати їх зовнішньополітичні ініціативи.
З огляду на те, що на сьогодні Республіка Польща, Чеська Республіка та Угорська Республіка є членами НАТО, як показали події в період та після закінчення військової акції Альянсу в Югославії, варто очікувати, що їх політика не просто буде орієнтована на Брюссель та Вашингтон, а й багато в чому буде продиктована звідти. Таким чином, ряд питань, які раніше вирішувалися на двосторонній основі, зокрема, у сфері військової політики та політики безпеки, переносяться тепер значною мірою із площини двосторонніх міждержавних відносин в площину Україна—НАТО. Це виявилось, зокрема, в галузі військово-технічного співробітництва. Країни Центральної Європи мають у своїх арсеналах досить багато зброї та військової техніки радянського виробництва, а Україна має розгалужену мережу ремонтних заводів. Здавалося б, співробітництво у справі модернізації наявної військової техніки випливає само собою. Проте політична доцільність для центральноєвропейських держав стає важливішою за економічну вигоду, тому кількість відповідних контрактів з українськими підприємствами ОПК можна перерахувати по пальцях. Прагнення якомога швидше приєднатися до Європейського Союзу також висуває перед Україною вимоги більш активного діалогу не тільки з центральноєвропейськими державами, а й з Європейським Союзом для уникнення можливих проблем у двосторонніх відносинах у контексті інтеграційних процесів.
На жаль, мусимо констатувати: поміж владними елітами України та країн Центральної Європи існують непереборні на сьогодні розбіжності. Якщо в Україні до влади прийшли представники еліти, що значною мірою сформувалась ще за часів існування СРСР, то в країнах Центральної Європи до влади прийшли молоді політики. Ця нова хвиля дозволяє державам по-іншому, більш радикально оцінювати реалії європейської політики. У державах центральної Європи добре усвідомлюють небезпеку опинитись між «молотом» Росії та «ковадлом» Сполучених Штатів і докладають максимум зусиль задля прискорення інтеграції до євроструктур. Україні ж нічого подібне до останнього часу «не загрожувало».
Якщо говорити про рівень військово-політичного співробітництва, то традиційно високим він є у відносинах України та Польщі. Дві сусідні держави є прикладом історичного примирення після доволі напружених відносин протягом століть. Наші держави виступають єдиним фронтом у справі формування нової архітектури європейської безпеки. Унікальним у своєму роді підрозділом є українсько-польський батальйон, який у складі сил KFOR з липня 2000 року несе службу на кордоні Косово та Македонії. Українські та польські вояки забезпечують дотримання домовленостей між урядами Югославії та Македонії та албанськими бойовиками. Українсько-польське співробітництво є настільки ефективним, що керівництво військових відомств обговорює перспективи збільшення батальйону до складу бригади. Цілком можливо, що цей підрозділ увійде до складу європейських сил швидкого реагування. Досвід співробітництва з підрозділами країни-учасниці НАТО є надзвичайно корисним для українських військових.
Необхідно зауважити ще один момент. Польща є членом «Веймарського трикутника» (разом з Німеччиною та Францією), який претендує на статус стратегічної осі у справі забезпечення безпеки у Старому Світі. Співробітництво з Києвом дозволяє продовжити цю вісь і на пострадянський простір, тому в разі докладання відповідних зусиль наша держава могла б активніше впливати на міжнародні відносини у Східній Європі. Крім того, куратором Укрполбату є Велика Британія, що свідчить про великий інтерес Альянсу до нової форми військово-політичного співробітництва.
Дещо інший характер носить військове співробітництво України та Угорщини. Крім спільних заходів у сфері протиповітряної оборони та військової освіти, наші держави створили за участю Словаччини та Румунії інженерно-саперний батальйон «Тиса». Головне завдання цього міжнародного підрозділу є боротьба з повенями та іншими стихійними лихами на Закарпатті. У травні 2002 року було проведено перші командно-штабні навчання батальйону, на жаль, стан екології у Карпатському єврорегіоні не дозволяє розраховувати на співробітництво виключно у вигляді навчань. Найiмовiрнiше, вже восени цього року підрозділи батальйону можуть прийняти бойове хрещення.
У справі військово-технічного співробітництва з Чехією перевага надається спільним діям у пошуках клієнтів задля модернізації озброєнь радянського виробництва. Як Україна, так і Чеська Республіка мають у своєму розпорядженні велику кількість військових заводів. Проблема пошуку замовлень та міждержавної кооперації залишається головною у двосторонніх відносинах. Керівництво Чехії всіляко підтримує прагнення України інтегруватись до європейських структур.
Співробітництво України з державами Центральної Європи має великі перспективи не лише у військово-політичному плані. Проте саме цей аспект може дозволити створити осередок стабільності у прикордонні НАТО, не дати можливість створити штучні перепони на шляху нашої держави до європейських інституцій. Розвиваючи цей напрям двосторонньої співпраці, українське керівництво створює надійний фундамент для реалізації власних зовнішньополітичних планів.
