Автором бестселера з промовистою та дещо провокаційною назвою «Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу» є британський журналіст, заступник редактора міжнародного відділу тижневика The Ecоnomist Едвард Лукас. Книгу вже перекладено 20-ма мовами світу, а її україномовна версія вийшла друком у київському видавництві «Темпора» в серпні минулого року.
«Нову холодну війну» можна назвати ще одним красномовним спростуванням відомої тези Фукуями про «кінець історії». Поки ми намагаємося до- та переусвідомити все те, що відбувалося з нами протягом попереднього сторіччя, історія в північно-східному її вимірі, проголошуючи тости на честь Андропова та з вдячністю згадуючи Сталіна, готує нам нові сюрпризи. І не лише нам, українцям, а й геополітичному Заходу. Чи готовий Захід, включно з Україною, до цих навряд чи приємних сюрпризів?
Під час зустрічі з Едвардом Лукасом у столичній книгарні «Є» (британський журналіст приїхав в Україну на запрошення видання «Український тиждень») більш ніж показовою була репліка громадянина Чеської республіки, якому довелося читати «Нову холодну війну» в перекладі його рідною мовою. Репліка ця (її ви прочитаєте нижче) засвідчила, що проблема переосмислення та усвідомлення радянського «спадку», а надто — відповідальності, не лише комуністів, а всієї генерації, стоїть дуже гостро і в Україні, і там, де режим не встиг «навести лад» як слід. І завдяки книзі Едвара Лукаса стає ще очевиднішим, що великою мірою процес переосмислення гальмує Кремль, використовуючи як старі та перевірені (пропаганда, залякування, брязкання зброєю і навіть активні військові дії), так і відносно нові (гроші та бізнес-зв’язки) методи.
Водночас «Нова холодна війна» Лукаса примушує нас іще раз згадати й по-новому прочитати книгу «Українське питання» його земляка та колеги Ланселота Лоутона, який, нагадаємо, ще 1935 року перед авторитетним зiбранням представникiв громадськостi в примiщеннi Палати громад парламенту Великої Британiї недвозначно сказав про те, що «головною проблемою для сьогоднiшньої Європи є проблема українська, — і далі: — Глибокий iнтерес до цiєї країни зумовлений її впливом на європейський мир i дипломатiю; в той самий час iз нею тiсно пов’язанi життєво важливi британськi iнтереси. Бiльшiсть людей не розумiє, як глибоко саме тут закорiнена причина європейських чвар усiєї першої чвертi столiття».
Чи означає ця історично-публіцистична паралель потребу тісніше розвивати відносини з Великою Британією? Можливо. Це запитання адресуймо до дипломатів та фахівців зі світової політики. Але одночасно погляньмо ширше: тоді, у 1935-му, слова Лоутона були не почуті або ж почуті, але не оцінені належно. І саме тут бере відлік дещо самовдоволене та навіть незграбне ставлення Заходу до «російського питання», яке дається взнаки сьогодні і яке констатує Едвард Лукас. «На початку 2000-х мене сприймали в Європі як якогось крайнього екстреміста. Тоді з Володимиром Путіним дружили і Джордж Буш, і Тоні Блер. А зараз різко критичні щодо Росії дискусії в Європі можна почути дуже часто», — сказав журналіст у інтерв’ю виданню «Главред». Едвард Лукас наголошує, що, звинувачуючи у багатьох гріхах Кремль, він не знімає відповідальності із Заходу — за його злочинну бездіяльність, а часом навіть свідоме потурання цим гріхам.
Книгу «Нова холодна війна. Як Кремль загрожує і Росії, і Заходу» як своєрідне продовження праці Ланселота Лоутона можна сміливо назвати пророчою. У Британії видання з’явилося навесні 2008 року — напередодні грузинського конфлікту — в якості попередження для Заходу, як стверджує сам автор. Але «запобіжник» знову не спрацював.
Сьогодні «попередження Лукаса» стосується передусім України. Оцінюючи Президента Ющенка в зазначеному інтерв’ю, журналіст каже, що «для Росії Ющенко був вигідним у тому, що він дискредитував західні ідеї. Він провадив дуже яскраву прозахідну риторику та показав себе повністю некомпетентним управлінцем». Переконатися в цьому ми змогли, спостерігаючи за результатами президентських виборів. Безумовно, британська журналістика, представлена Лоутоном, а нині — Лукасом, і Україна — однодумці. «Думаю, найбільша проблема України в тому, що тут немає еліт. Зараз в Україні стара провінційна номенклатура, яка залишилася з радянських часів. Гадаю, що ЄС має більше працювати зі студентами та громадянським суспільством та розвивати нову еліту», — каже Лукас. Погодьтеся, студенти та громадянське суспільство як нова потенційна еліта — напрочуд справедливий для України акцент.
Разом із Україною однодумцями Едварда Лукаса можна вважати не лише країни Балтії, Грузію, Білорусь, а й увесь світ. І навіть більше того — російський народ, у якого, за твердженням автора бестселера, Кремль краде історію та країну. Тому 20 перекладів книги іноземними мовами вкрай важливі. До речі, серед них є й російський. «Новая холодная война. Как Кремль угрожает России и Западу» вийшла друком у видавництві «Питер» минулого року.
Київська зустріч із британським журналістом у книгарні «Є», яка розпочалася з короткого вступного слова, позначалася тією нервовою жвавістю, яка виникає, здається, тільки тоді, коли порушується болюча для українців «кремлівська» тема. На жаль, через брак часу журналіст встиг відповісти лише на декілька запитань. Тож решту українцям доведеться адресувати самим собі.
— Україна — найважливіша країна для майбутнього Європи, — вважає Едвард ЛУКАС. — Якщо Україна буде успішною, то й ми будемо успішними. Якщо Україна зазнає поразки, то те саме чекає й на нас. Ніщо не може бути таким серйозним викликом чекістському режиму в Москві, як велика країна, яка колись була республікою Радянського Союзу і яка, пройшовши через величезні труднощі, все ж стала на ноги та має могутню економіку. З тієї пропаганди, що лунає з підконтрольних Кремлю ЗМІ, абсолютно очевидно, що найбільше вони бояться sucsess story (історій успіху) в колишніх радянських республіках — чи то в Естонії, чи в Грузії, чи — потенційно — в Україні. Я написав цю книгу, бо мене передусім непокоїло те самовдоволене та спокійне ставлення щодо того, що відбувається в Кремлі та в Росії, з боку Заходу. І найрізкіше в своїй книзі я висловлююся саме на адресу спільників Кремля на Заході, тобто політиків, які мають бізнесові угоди з російськими політиками й які шкодять національним інтересам своїх власних країн. Мене непокоїть також слабкість і роз’єднаність Заходу та зокрема НАТО. Реакція й Євросоюзу, й НАТО на війну в Грузії була кричуще слабкою та несерйозною. Але найбільше мене дратує ставлення до режиму в Росії, яке демонструють люди, покликані оберігати доброчесність західної економіки. За останні 15 років найпотужнішою секретною зброєю чекістського режиму стали гроші. Тепер чекісти носять дорогі дизайнерські костюми, мають юристів, адвокатів, банкірів, піар-менеджерів, які працюють на Заході. Сьогодні вони становлять ще більшу загрозу. Я багато критикую некомпетентність та корумпованість чекістського режиму в Москві, але найбільше критики припадає на західні компанії, які, зокрема, брали участь у знищенні ЮКОСа. Говорячи про ЮКОС, я завжди наголошую, що налаштований до нього критично. 1998 року пан Ходорковський навіть намагався притягнути мене до відповідальності за наклеп, оскільки я говорив про «нафтовий шарм», завдяки якому була побудована компанія на початку 1990-х років. Із боку нового російського уряду було б розумно знову націоналізувати цю компанію, а також власність інших олігархів, нажиту сумнівними шляхами. І хоча з таким рішення особисто я не погодився б, але зовсім інше та абсолютно неприпустиме відбулося насправді — руйнація компанії та передача її активів найближчим «друзям» кремлівського режиму. А найогидніше в історії з ЮКОСом те, що цьому посприяла компанія PricewaterhouseCoopers та Лондонська фондова біржа. Отже, не дивно, що Путін і його найближче оточення впевнені, що за гроші вони можуть дозволити собі будь-що. Зауважу, що це погано не лише для світу, а й для самої Росії. З 2000 року за рахунок зростання нафтових цін цей режим додатково отримав 1,3 трильйона доларів. Але я, зрештою, не такий вже й песиміст. Оскільки, як на мене, очевидно, що «чекістський режим» в Росії не спрацьовує. Їм не вдалося модернізувати російську економіку (вона досі повністю залежна від нафти та газу), вони не змогли побудувати надійний союз із будь-якою країною. Незважаючи на всі ті проблеми, які сьогодні переживає ЄС, безліч країн шикуються в чергу, аби стати його членом. Але я не бачив жодної крани, яка прагнула б стати такою, як Росія.
— У своїй книжці «Велика шахівниця» Бжезінський називає Україну одним із шести основних геополітичних центрів Євразії, але зазначає, що Україна збільшуватиме свою геополітичну вагу тільки тоді, коли проведе структурні реформи, дбатиме про свою економіку. Чи не втратила, на вашу думку, Україна свого значення у Східній Європі й чи не перейшла роль геополітичного центру до Польщі, як прогнозував Бжезінський?
— Я погоджуюся з тим, що Польща наростила свою геополітичну вагу. Й Європа тільки починає усвідомлювати, що Польща стала потужним політичним гравцем. До речі, це єдина економіка в Європі, яка зростала протягом минулого року. З того часу, як Радослав Сікорський став міністром закордонних справ, стала більш зрілою, поміркованою та ефективною також зовнішня політика Польщі.
Я з нетерпінням чекаю 2011 року, коли Угорщина та Польща головуватимуть в ЄС. Цей період буде дуже вигідним для України. Якщо, звісно, вона зможе скористатися цим шансом. Оскільки головуючі в ЄС країни, по-перше, є сусідками України, а по-друге, дружні до вас. Я, безумовно, згоден із тим, що протягом останніх 20-ти років Україна втратила безліч можливостей. Але я також вірю у стратегічне терпіння. Я добре пам’ятаю ті побоювання та занепокоєння, які висловлювалися на початку 1990-х років, мовляв, Україна розвалиться, вона неспроможна існувати як незалежна держава. Але сьогодні ми бачимо, що ці прогнози не справдилися. І хоча велика політика в Україні досі залишається катастрофічною, багато чого тут уже «спрацювало».
— У своїй книжці ви ставите питання про відповідальність Заходу за такий стан справ. Як відреагували на цю критику Лондонська біржа та PricewaterhouseCoopers?
— Я б хотів сказати, що їм було дуже соромно, вони посипали голову попелом, а їхні директори через це звільнилися, але, на жаль, вони працюють, як і раніше. Мене взагалі дивує здатність західних бізнесменів та компаній ковтати приниження великими порціями й не відчувати через це жодного розладу шлунку. Мене дивує також те, що навіть нафтові компанії, з яких постійно знущається кремлівський режим, щоразу повертаються за додатковою порцією. Один із прикладів: Тоні Блер в останні дні свого прем’єрства нарешті «прокинувся» і закликав західні компанії ніколи не мати ніяких тісних зв’язків із Кремлем. Тоді пан Хейвуд, який очолює компанію British Petroleum, і який у той час саме був у Санкт-Петербурзі на економічному саміті, запевнив господарів, що не варто зважати на ці запізнілі емоції колишнього прем’єра. І це директор компанії, яку в нього в Росії забрали з-під носу... І навіть не один раз, а двічі.
— У своїй книжці ви достатньо глибоко висвітлюєте проблему того, що відбувається в Росії. Але важливо зрозуміти також, чому це відбувається. Для українців це пояснення лежить у площині історії. Так, як знають Росію українці, на Заході (навіть дуже компетентні люди, які володіють інформацією) її не знають. Для нас важливо, щоб на Заході була почута в тому числі й українська точка зору на історію. Навіть ваш шановний журнал The Economist час від часу публікує неприпустимі речі, як-от те, що слово «Україна» походить від слова «окраина»... Окрім того, якщо ми говоримо про зв’язок Київської Русі та Російської держави, то він приблизно такий самий, як зв’язок між американськими індіанцями та Індією або між Великою Римською імперією (тобто Німеччиною) та античним Римом. Було б добре, якби на Заході читали правдиву історію, а не виключно російські інтерпретації, бо вони були пропагандистськими та лубочними з давніх-давен. Прочитати справжню історію Росії було б важливо не лише для України, а й для Заходу.
— Звичайно, що особливо потребує засудження у цьому режимі — це те, як він спотворив історію. Вони, наприклад, критикують естонських та латвійських ветеранів за співпрацю з фашизмом. Натомість замовчують той факт, що серед усіх народів колишнього Радянського Союзу саме росіяни найбільше співпрацювали з фашистами. Також мовчать про іншу частину історії, яка починається від декабристів через Герцена до Ахматової, Мандельштама та дисидентів XX століття. Кожне, навіть невеличке містечко в Німеччині має вулицю Віллі Брандта, але його «партнери» та однодумці в Росії абсолютно забуті. Російська влада не пам’ятає про героїв, які виступили проти вторгнення танків СРСР у Чехословаччину. Натомість вона зайнята відбілюванням Сталіна та виправданням пакту Молотова — Ріббентропа. Не можна дозволяти Кремлю красти російську історію!
— Наскільки доцільним для України є пошук нової коаліції? Адже шлях Європи наразі є ускладненим, а Росії — фатальним. Можливо, є сенс творити новий міждержавний союз, який включав би, наприклад, Туреччину та Іран?
— Я не думаю, що може скластися якийсь інший вигідний союз, окрім ЄС. Американці спробували підтримати ідею ГУАМ, але вона зрештою не спрацювала. Я наголошую, що український успіх на зовнішньополітичній ниві неможливий без внутрішньополітичного порядку. Допоки Україна не стане країною з потужною економікою, країною з налагодженою системою державного управління, у неї не буде шансу добре зарекомендувати себе на світовій арені.
З другого боку, минулого тижня для веб-сайту The Economist я написав статтю, в якій наголосив, що пані Ештон (верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики та політики безпеки Кетрін Ештон. — Прим. «Дня») має спрямувати зусилля ЄС саме на Україну. Можливо, ще на Молдову та Білорусь. Саме тут треба створювати нові представництва, проводити дуже активну політику, аби наблизити цей регіон до ЄС.
— Якщо в Росії закінчаться нафта та газ, в Україні зникнуть ті проблеми, які ми зараз маємо?
— Ні. Нафта й газ — це не фатальність. У Норвегії є й нафта, й газ, але в цій країні — демократія. Так само в США. В Росії були чудові можливості, цьому сприяли як зовнішні, так і внутрішні чинники. Але ці можливості було втрачено.
— Я — громадянин Чеської Республіки. Вашу книжку я читав чеською мовою. Чи не здається вам, що в країнах колишнього соціалізму людям бракує відчуття відповідальності за те, що було? Німців ми мучимо вже 65 років. А якщо поставити питання «Хто цей комунізм побудував?», люди його навіть не сприймають. Ідеться не лише про членів партії, а загалом про генерацію. Тільки плачуть, що пенсія низька...
— Питання відповідальності справді є дуже важливим. Німеччина встановила дуже високу моральну планку в переосмисленні свого минулого. А радянська імперія, хоча й розпалася, але інакше. Й якщо німцям про їхню історію брехали впродовж 14 років (доки фашисти були при владі), то людям у колишньому соціалістичному таборі брехали цілими десятиліттями. Але якщо проаналізувати історіографію та порівняти з тією, якою вона була 1989 року, то ми побачимо значний поступ. Ось тільки один вражаючий приклад: примирення між Польщею та Україною. Або примирення між поляками та литовцями. Я не демонізую Росію, я демонізую чекістський режим, який там править, оскільки вони зневажають світ, своїх власних громадян, крадуть країну в свого власного народу. Коли Путін у День чекіста піднімає тост за Андропова, за КДБ, то чи можете ви собі уявити прем’єр-міністра Німеччини, який піднімає тост за гестапо? Я волів би бачити Росію країною, яку поважають її сусіди, якою захоплюються, а не бояться.
— Чим ви пояснюєте мляву реакцію Заходу на російсько-грузинський конфлікт?
— Те, як Захід відреагував на війну в Грузії, було абсолютно скандальним і неприпустимим. Коли я писав свою книжку, я передбачав, що така ситуація можлива. І попередити її було одним із моїх завдань. Першу версію книжки я написав у вересні 2007 року, а перше видання з’явилося в березні 2008-го, за кілька місяців до конфлікту в Грузії. Після Бухарестського саміту Путін фактично отримав зелене світло для своїх намірів. Він їх здійснив, і реакція Заходу виявилася дуже слабкою. Ми не змогли також стримати саморуйнівні тенденції в діях Саакашвілі. Після цього конфлікту можна зробити єдине оптимістичне зауваження: економіка Грузії вижила, вона навіть зростала протягом останнього року — друга в Європі після Польщі. Пан Саакашвілі надалі проводить політичні та економічні реформи. І мені здається, що за два роки він все ж отримає поглиблену угоду про зону вільної торгівлі з ЄС, якої він прагне.
— Чи не вважаєте ви, що нинішній курс модернізації в Росії схожий на курс «перебудови» Горбачова, і чи не є це для вас ознакою можливого падіння чекістів?
— Якщо проаналізувати слова найближчого оточення Медведєва, включаючи Ігоря Юргенса та решти прогресивних людей, то вони говорять про боротьбу з корупцією, необхідність модернізувати економіку. Але я не бачу механізму для радикальних змін. Боюся, що ця система м’якоавторитарного капіталізму, базованого на приватних зв’язках, є більш живучою, ніж радянська. Бо якщо йдеться про радикальні зміни, то для початку тим, хто нагорі, треба поставити жорсткі запитання: чому було вбито стільки людей та куди поділися всі гроші?
